Філософія Середньовіччя

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ»

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

з предмету  «Філософія»

НА ТЕМУ:

«Філософія Середньовіччя»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ – 2011

Зміст

 

 

 

Вступ………………………………………………………………….3

1. Загальні риси філософії доби Середньовіччя…………………..4
2. Основні етапи розвитку філософії Середньовіччя……………..6

2.1. Патристика……………………………………………………6

2.2. Схоластика……………………………………………………9

3. Пізньосередньовічна містика…………………………………... 12
4. Арабомовна філософія доби Середньовіччя……………...........14

Висновки……………………………………………………………..16

Список літератури………………………………………………….. 17

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

 

Залежно від історіософської позиції, Середньовіччя як історичну епоху можна вважати або закономірним продовженням античності (і тоді важко зрозуміти безодню між ними), або новим витоком історії. Більш прийнятною є друга позиція, яка ґрунтується на концепції історичного коловороту (греко-римська цивілізація занепала, прийшли нові народи і розпочався новий цикл нової цивілізації).

Варвари, які завоювали Римську імперію, перебували на стадії становлення феодального (традиційного землеробського) суспільства. А феодалізм ще не визнавав особи. Щоправда, європейський феодалізм перейняв від античності християнство, а християнство як релігія передбачає певну самостійність особи і орієнтована на особу, наділену свободою волі. (Релігія є носієм ідеї особистості). Оскільки ж за феодальних відносин особа не може реалізуватись як соціальна одиниця, вона під впливом християнства утверджується як духовна особа. Духовна особа – це своєрідний компроміс феодалізму і християнства: особа, яка не може реалізуватись у зовнішньому світі, заглиблюється з себе.

Характерною особливістю середньовічного світогляду є теоцентризм. Античність не знала ідеї трансцендентного (потойбічного стосовно реального світу) Бога. Вважалося, що боги, як і люди, живуть в єдиному для всіх космосі (космоцентричний світогляд). Середньовіччя по-іншому мислило і Бога, і світ. Бог творить світ з нічого, він абсолютно перший, істинне буття. Природа як творіння Бога втрачає свою самоцінність. Вона виступає тільки символом чи знаком божественної премудрості, адресованим людині. Відношення Бога і природи мислиться в категоріях справжнього і несправжнього буття елеатів: Бог єдиний, неподільний, незмінний (трансцендентний); природа множинна, подільна, рухома, але існує завдяки Богові [11, с. 77].

Філософія в Середньовіччі розвивалася в лоні релігії як панівного світогляду тієї епохи. Релігія, безумовно, звужувала межі філософського мислення, задавала і проблематику, і загальну модель вирішення проблем. Крім того, філософія в епоху Середньовіччя не мала власної соціальної бази –     особи, яка потребувала б філософського світогляду. Тому розвиток в лоні релігії був єдино можливим способом існування і збереження філософського мислення загалом. В іншій іпостасі воно тоді просто не могло б існувати.

Формування християнської філософії має свої особливості. Як релігія, християнство підозріло ставилось до язичницької мудрості – античної філософії. Одначе, вступивши з нею в дискусію, воно змушене було відповідати на аргументи аргументами. Завдяки цьому шляхом «заперечення» в лоно християнства був перенесений філософський стиль мислення.

Носіями філософії в дану епоху було вузьке коло служителів церкви. Світської філософії не існувало. Звідси догматизм, авторитаризм і традиціоналізм цієї філософії.

 

 

1. Загальні риси філософії доби Середньовіччя

 

Тривалий історичний період, що почався зі зміцнення християнства (II ст.) і падіння в 476р. Західної Римської імперії, тривав аж до кінця Східної Римської імперії (Візантії), він був позначений взяттям Константинополя турками в 1453р. і був названий добою Середньовіччя. У філософському сенсі для цього періоду характерна істотна трансформація античної, переважно грецької, філософії. Найавторитетнішими для середньовічних філософів були вчення Аристотеля, Платона, Сократа, етика стоїків, досягнення Александрійської школи тощо [ 1, с. 62].

Логіка розвитку середньовічної філософії лежить у площині співвідношення філософії й теології. Саме в цьому відомому протистоянні філософії довелося витримати суворі випробування. Це протистояння мало місце в усіх трьох теїстичних культурах – іудейській, християнській та ісламській. Але найбільшого напруження воно досягло в християнстві на теренах Західної Європи. Основні суперечності розгорнулися навколо питання про тлумачення Старого й Нового Заповіту. До того ж філософія та теологія користувалися доволі різними установками та методами.

Теологія (від грец.; буквально богослов'я, учення про Бога) є авторитарною, догматичною, потусторонньою, містичною релігійною теорією. Навпаки, філософія є критичною, чуттєво-раціональною, метакритеріальною, закономірною, доказовою (не обов'язково релігійною) формою суспільної свідомості. Вона досліджує християнство, зокрема й Біблію, у межах онтології, гносеології, аксіології, філософської антропології та особливо філософії релігії. До речі, у середньовіччі теологів нерідко називали філософами, а філософів-теологами. Дуже часто філософію підміняли теологією. Щоб уникнути плутанини в цьому питанні сучасні дослідники радять: по-перше, чітко розрізняти теологічні й філософські тексти; по-друге, не відкидати теологічні тексти, а шукати в них філософський зміст.

Філософія Середньовіччя характеризується такими загальними рисами:

• теоцентризмом, відповідно до якого джерелом будь-якого буття, блага й краси є Бог, а вищою метою життя людини є служіння йому, визначення свого особливого місця в світобудові;
• монотеїзмом, завдяки якому філософські та богословські системи будуються на основі системоутворюючого поняття єдиного Бога;
• креаціонізмом, тобто визнанням створювалось світу Богом з нічого, уявлень Творіння не стільки як фізичного, скільки сутнісного акту, під час здійснення якого Бог не має потреби ні у світі, ні в чому-небудь іншому;
• провіденціалізмом, тобто таким розумінням історії, яке є здійснення заздалегідь передбаченого Богом плану спасіння людини;
• символізмом, тобто наявністю чисельних сакральних текстів, істинний смисл яких глибоко прихований і потребує певних «технологій» для його розшифрування;

— переходом від циклічних до лінійних вимірів часу, пов'язаних з народженням, смертю та воскресінням Ісуса Христа, поділом історії на період, що передував Різдву Христовому, і тому, що був після Нього, на старозаповітну і новозаповітну частини [1, с. 63].

Якщо давньогрецька філософія розвивалася на тлі античного рабовласницького суспільства, то філософська думка Середньовіччя набула свого розвитку в добу феодалізму (V– XV ст. ст.). Духовна атмосфера нового періоду була насичена всім багатством тогочасних знань, вірувань, філософських традицій Сходу та Заходу.

Головною особливістю середньовічної філософії став міцний союз з теологією, визнання Бога як найвищої першопричини, а існування довколишнього світу й людини – як  результату його творення. Центром духовної культури та освіти стає християнська церква. Природно, що філософія була засобом вирішення тих чи інших проблем церкви, раціональною дисципліною, конгломератом знань, які можуть привести до вищого рівня осягнення Божих істин [12, с. 95].

 

 

2. Основні етапи розвитку філософії Середньовіччя

 

2.1. Патристика

 

 

Розвиток релігійної філософії Середньовіччя проходить два основні етапи: перший – патристичний (охоплює І – VIII ст.); другий – схоластичний (охоплює VIII – XV ст.). Своєю чергою, розвиток патристичної філософії поділяється на три періоди: 1) переднікейський (від І ст. до Нікейського собору, що відбувся у 325p.), характеризується апологетикою (від грец. — захисник тих чи інших поглядів), тобто зародженням і захистом патристики;        2) післянікейський (від 325р. до першої половини V ст.) – характеризується становленням і розвитком патристики; 3) стагнаційний (від другої половини V ст. до кінця VIII ст.) – характеризується зберіганням здобутих у попередній період досягнень патристики. Так само на три періоди поділяється схоластичний етап: 1) зародження й становлення (VIII – XII ст.); 2) розквіт (XIII ст.); 3) занепад (XIV – XV ст.) [1, с. 71].

Патристика (від лат. pater -— батько, йдеться про Отців Церкви, її засновників) шукає та фільтрує сумісні з християнським богослов'ям філософські досягнення доби античності. Щоб підпасти під класифікацію «Отців Церкви», треба відповідати чотирьом ознакам: святість, старожитність, пов'язаність з богослов'ям, досвідченість в апробації догматів віри та їх тлумачень.

У перший переднікейський період патристики відзначилися апологети, антигностики, Апостольські Отці Церкви, александрійські філософи. Іноді цей період називають апологетичним. В історико-філософській літературі чітко розрізняють західну (латиномовну) та східну (грекомовну) апологетики. Західні апологети рішуче відмовлялися від усіх наукових і релігійно-філософських ідей попередників християнства. Лише одну книгу вони визнавали істинною та достатньою – Новий Заповіт.

Характерним представником західної апологетики був Квінт Септимій Тертулліан (біля 160 – 230 pp.). Він був переконаний у тому, що філософія та християнське віровчення несумісні одне з одним. Будь-яке розумування, філософствування він впевнено називав єрессю й джерелом релігійних єресей. Критерієм істини, способом розрізняння є однаковість, одностайність, одноманітність і древність. У трактаті «Апологія» він стверджував, що після Ісуса Христа не потрібна допитливість, а після Євангелія немає необхідності в дослідженнях. Філософи, на його думку, є патріархами єретиків. Тертуліан погоджувався з апостолом Павлом, який стверджував, що мудрість світу є безумством перед Богом.

Характерним представником східної гілки апологетики був Климент Александрійський (бл. 150 – бл. 270 pp.). Він був сучасником Тертуліана, очолював Александрійську богословську школу і вважав себе справжнім гностиком. Філософію Климент називає пропедевтикою (від грец. — буквально попередньо навчаю, так називають підготовчий, вступний курс) до християнства, а філософську освіченість шляхом, що веде до істинного богошанування та благочестя. Слідом за стоїками він серед помітних ознак мудреця називає апатію (від грец.— нечутливість, одне з основних понять етики стоїцизму). Саме завдяки ній людина вподібнюється Богові.

Другий післянікейський період розвитку патристики пов'язаний з формуванням догматики християнства. Прийняття офіційної догматики Церкви на Нікейському соборі вимагало від тогочасних філософів і богословів не стільки апологетики, скільки систематизації богословсько-філософських принципів християнського віровчення, вмілого та осмисленого використання досягнень античних філософів. У цей період у деяких послідовників християнства виникають хибні погляди щодо тлумачення природи Христа, Пресвятої Трійці. Так, Сабелій називає Отця, Сина й Святого Духа іменами Божих ознак, Несторій визнає лише чоловічу природу Христа, Арій наділяє Його лише якістю пріоритетного творення Бога, Фотій надає Йому лише статусу прийомного Сина Бога. Тому боротьба з такими єретиками (від грец. — відступники від догматів пануючої церкви, послідовники єресі) була найважливішім завданням цього періоду розвитку патристики. Проте, у цей час було дуже легко потрапити у стан єретиків, бо догмати християнської віри перебували у стані становлення, а рішення чергових Вселенських Соборів не збігалися з досягнутими домовленостями на попередніх Соборах (наприклад, Нікейський Собор прийняв догмат про монофізитську (божественну) природу Христа, а Халкедонський – догмат про дуафізитську (Боголюдську) природу Ісуса Христа.

Найбільш системно вирішив питання відносин християнської теології та філософії Аврелій Августин з Нумідії (354 – 430 pp.), єпископ, богослов і філософ, перший перекладач Біблії на латину. Саме йому вдалося створити теологічну теорію, що аж до ХШ ст. приймалася християнським світом як зразкова. Його метод осмислення матеріалу дуже простий: під час аналізу будь-якої проблеми він «замикає» її неодмінно на Бога. Космос, особистість, суспільство – усі вони символізують Бога, вічного, Усемогутнього й Всеблагого. Бог як справжнє буття вічне, а все інше – тимчасове. Бог є вищою сутністю. Тільки Йому притаманне незалежне та самостійне існування, а все інше без необхідності, тобто без Божої волі, не існує.

Осмислюючи природу людини, Августин наголошує не на почутті або розумі, а на свободі волі. Наявність у людини волевиявлення пояснює існування зла в світі. Воля Божа спрямовує людину до добра як мети. Августин називав головною чеснотою людини не справедливість, як вважали грецькі філософи, а любов до Бога. Августин та Кападокійські Отці Церкви (Василій Великий, та Св. Григорій Нісський) піднесли патристику на найвищий рівень. Після них подальший розвиток патристичної філософії фактично зупинився [2, c. 112 ].

Третій стагнаційний період патристики. Застій філософської думки був пов'язаний з великим переселенням народів (гуннів, вандалів, аланів, варварів, франків). Вони зруйнували Римську імперію та поділили її на окремі держави. Варварські правителі цих держав знищили також умови для розвитку філософії. Головним завданням філософів і богословів цього періоду було збереження досягнутого у попередній період.

Аніцій Манлій Северин Боецій (480 – 524 pp.), перший міністр готського короля Теодориха, перекладач на латину й коментатор творів Аристотеля та Порфирія. Він докладно розробив концепцію «Семи вільних Мистецтв» (мінімуму знань освіченої людини). До першої групи цих знань входили гуманітарні мистецтва так званого «тривіуму» – граматика, риторика, діалектика; до другої групи входили природничі мистецтва так званого «квадріуму» – арифметика, геометрія, астрономія й музика. У перших монастирських і парафіяльних школах, що виникли в IX ст., викладання велося за системою Боеція.

Серед східних Отців Церкви найвідомішим був І. Дамаскін (бл. 675 – 753 pp.). Його твір «Джерело знання» вважався класичним підручником філософсько-теологічної системи грецького православ'я впродовж VIII – XII ст., основою схоластичної системи Фоми Аквінського [1, с. 76].

 

2.2. Схоластика

 

Схоластика (від лат. shola – школа, навчання) – другий з основних етапів розвитку середньовічної філософії, який характеризувався тісними зв'язками між християнським богослов'ям і філософією, створенням науково-схоластичного методу пізнання й доведення, спробами подолати суперечності між наукою та релігією. Її було сформовано у період абсолютного панування християнської ідеології в усіх сферах суспільного життя Західної Європи і пристосовано до широкого вивчення людьми основ християнського світогляду.