Філософія Середньовіччя

Схоластика є спадкоємицею традицій християнської апологетики, її представники намагалися створити чітку систему християнського світогляду з ієрархією сфер буття, на вершині якої знаходиться церква. Головне для схоластів – узгодження з авторитетом церкви тих чи інших положень, якими вони оперують. Творчі потенції схоластів розчиняються у сфері формально-логічних пошуків [5, с. 137].

Перший (ранній) період схоластики називають періодом її зародження та становлення. Він пов'язаний зі створенням наприкінці 800р. могутньої франкської імперії Карла Великого з династії Каролінгів. Священна Римська імперія охоплювала майже всю Західну Європу. Для управління нею необхідні були освічені люди, тому імператор сприяв організації численних шкіл для навчання чиновників і священнослужителів. Центрами освіти стали школи, університети при церквах і монастирях. Прагнучи до політичної та духовної єдності імперії, Карл Великий закріпив вживання латини у богослов'ї, філософії, науці, системі освіти. На зразок Платонівської Академії при його дворі було створено наукове товариство. Головною фігурою у ньому був Алкуїн (730 – 804 pp.), засновник західноєвропейської схоластики. Саме він започаткував схоластичний метод як раціональний спосіб систематизації релігійної віри, науки, освіти. Проблема універсалій, загальних понять, їх співвідношення з речами, окремим, одиничним стає традиційною для схоластики.

У період зародження схоластики виникають також дві єресі. Одна з них називалася тринітаризмом і визнавала лише троїстість Бога, ігноруючи його єдність. Інша мала назву антитринітарізм і визнавала єдність Бога, ігноруючи його троїстість. Ортодоксальна позиція в цьому питанні полягала в тому, щоб сумістити одиничність і трьохликість Бога. Філософський аспект прблеми троїстості – це співвідношення одиничного, особливого та загального. У межах цієї проблеми виникають питання, чи існує загальне в окремому, одиничному й особливому, чи поза ним; чи існують окреме, одиничне, особливе у загальному; чи існують реально тільки загальне або тільки одиничне; що є первинним: загальне чи окреме? У спробі відповісти на ці питання схоласти поділилися на реалістів і номіналістів.

Реалісти (від лат. realis – суттєвий, дійсний) вважали, що реально існують загальні поняття (універсали). Причому аристотеликі виходили з того, що загальне існує реально в окремих речах, а платоніки з того, що загальне існує до речей і поза ними.

Номіналісти (від лат. nomina – ім'я) доводили, що загальне існує після речей у свідомості. До того ж найбільш радикальними серед них були ті, які вважали реально існуючими тільки поодинокі речі, а загальні поняття (універсалії) лише існуючими в людському розумі як імена речей. Помірковані номіналісти (концептуалісти) знаходили існування загального не лише в слові як імені речі, а й у його понятті (концепті) [1, с. 78].

Система видатного філософа-схоласта Іоанна Скота Еріугени (810 –        877 pp.) належить до неоплатонізму. У ній містяться деякі елементи патристики. Головна теза схоластики Еріугени така: справжня релігія є водночас і справжньою філософією, й навпаки, сумніви стосовно релігії є запереченням філософії. За переконанням цього філософа, між Одкровенням і розумом немає суперечності, тому розум зобов'язаний витлумачити істину, що захована в Святому Письмі під різними образами. Він розглядав діалектику як знаряддя розуму, яке є мистецтвом зіштовхувати протилежні погляди в розмові для знаходження істини.

Розквіт схоластики пов'язаний з другим періодом її розвитку. Найвидатнішим філософом цього часу й усієї доби схоластики є член ордену домініканців Фома (Тома) Аквінський (1125 або 1126 – 1274 pp.). Він був знатного походження – народився у графський родині, отримав богословську освіту в Паризькому та Кельнському університеті під керівництвом Альберта Великого. Головними працями його є «Сума теології», «Сума проти язичників», «Сума філософії». Ф. Аквінський був визнаний католицькою церквою п'ятим учителем церкви, князем філософії, янгольським доктором, офіціальним католицьким релігійним філософом.

Теологія Фоми Аквінського виходить з необхідності розрізняти три шляхи пізнання Бога: по-перше, – інтуїтивне, надприродне пізнання, що передбачене для нашого майбутнього життя; по-друге, – пізнання через віру в нинішньому житті; по-третє, – пізнання через природний розум.

На думку вченого, буття Бога може бути апостеріорне від лат.                     a posteriopi – залежно від досвіду доведене розумом на основі існування світу як творіння Бога. Він наводить п'ять подібних доведень. Фома Аквінський побудував ієрархічну структуру порядку речей і предметів віри та знання. Найвище місце у цій ієрархії посідає Бог-творець. Слідом за Аристотелем він описував Бога як першопричину й кінцеву мету сущого, як «чисту форму», «чисту актуальність», або буття. Незважаючи на свій монархізм, Фома Аквінський гостро критикував абсолютизм, деспотизм і тиранію. Світській владі підкоряються лише тіла людей, а їхні душі підвладні духовній владі – Церкві.

Занепад схоластики – це третій період її розвитку, детермінований боротьбою між прихильниками томізму й скотизму, формуванням містичних течій. Найвагомішим критиком томізму був Іоанн Дуне Скот (1274 – 1308 pp.), прибічник «золотої середини» між августинізмом і томізмом. Він критикував Фому Аквінського за його характеристику теології як науки й відрізняв філософію як сферу раціонально-теоретичного знання від теології як сфери ірраціонально-практичного знання, ставлячи філософію вище за теологію. Скот стверджував, що сутність буття ґрунтується на індивідуальному, а не на загальному (спочатку існує одиничне, а потім загальне). Він був поміркованим реалістом, вірив у свободу волі, вважав, що буття не відрізняється від сутності.

Згідно з поглядами Скота, людина уявляється не лише як творіння Бога, а й як частина природного комплексу, вона має душу, що характеризується автономною, незалежною від розуму, вільною волею.

Третій період розвитку схоластики позначений також працями Уїльяма Оккама (1280 – 1349), францисканця, професора Оксфордського університету, послідовного номіналіста. Думки для нього – це знаки, якими людина замішує об'єкти. Будь-яка наука має справу зі знаками й одиничними речами. Природне пізнання не йде далі знаків. Універсали існують лише після речей і лише в розумі, вони позбавлені об'єктивного існування. Як прибічник емпіризму, Оккам вимагав позбутися в науці чисельних «субстанціональних форм, натур, прихованих якостей та інших вигадок реалістів, якими вони намагалися пояснити незрозумілі явища.

3. Пізньосередньовічна містика

Філософія Середньовіччя розпочалася з антираціональних інтуїцій неоплатонізму й звершилась містикою. Найбільш послідовним і цікавим виразником її був виходець з німецького лицарського роду Хохгеймів Иоганн Екгарт, або Майстер (Учитель) Екгарт (бл. 1260 – 1327 чи поч. 1328). Він отримав блискучу філософську та теологічну освіту, був членом ордену домініканців, займав у ньому високі посади. Своє вчення він протиставив нудним схоластичним міркуванням, які вели паству та її пастирів до зневіри. Він повертався до «апофатичного» богослів'я та неоплатонівського пантеїзму, згідно з яким Бог присутній у всьому, але жодне творіння, жодна істота не помічає Його Розум, не сприймає Бora, проте, стверджує містик, у душі є сила, яка сприймає Його.

Найбільш оригінальними є уявлення Екгарта про душу. Згідно з ними людина здатна пізнати Бога, оскільки в глибинах її душі існує нестворена частина, що єднає її з Богом. Учений називає цю частину душі «іскоркою», орієнтиром, що спрямовує волю людини до самовдосконалення. Душа в процесі самовдосконалення очищується від розсудкового змісту, пов'язаного зі світом почуттів, і переходить до сфери вищого розуму. Тим самим вона відроджує свою непорочність і зв'язок з Богом, стає засобом вічного породження Богом Самого Себе.

Майстер Екгарт сповідує такі само істини, що і його вчитель – Фома Аквінський, але при цьому він розумів, що як містика, так і схоластика приймають за основу безпосереднє прозріння Бога: схоласт мислить про Бога, а містик – Бога. Для нього немає нічого ближчого, ніж Бог, навіть Бог йому ближче, ніж він самому собі. «Що більше людина відрікається від самого себе задля Бога й стає єдиним з Богом, – говорив Майстер Екгарт у проповіді «Про вірного раба», – то більше вона є Богом, і то менше вона є творінням» .

По суті, Майстер Екгарт був предтечею Реформації, бо його твердження про можливість безпосереднього осягнення Бога фактично наштовхувало на думку про зайвість церковних «посередників» між Богом і людиною. Він відкидав пануючу формалізовану релігійність і закликав до чистоти та євангельської спрощеності християнської віри, до більш уособлених, інтимних відносин між Богом і людиною. Саме тому 27 березня 1329р. папською буллою вчення Екгарта були визнані єретичними.

Загалом творчість Майстера Екгарта стала одним з чинників формування німецької класичної філософії (його вважають творцем німецької філософської фразеології). Відомо, що одним з найулюбленіших висловів Майстера був такий: «Запереченя заперечення». Згодом кардинал і видатний філософ Микола Кузанський назвав стан містичного споглядання Екгарта «вченим незнанням»

[10, с. 81].

4. Арабомовна філософія доби Середньовіччя

У ХІІ – ХІІІ ст. пріоритети християнського богослов'я та філософії змінилися, вони стали звертатися не лише до грекомовних джерел своїх попередників (філософії античності), а й до культурних досягнень ісламського світу. Ісламський вектор розпочав свій розвиток у VH ст., коли араби прийняли іслам, який поширився серед багатьох народів Азії, Північної Африки та Південних областей Європи. Арабські завоювання привели до утворення цивілізації, що охопила територію від Гіндустану й Туркестану до південної Італії та Іспанії. Культурними центрами цієї цивілізації стали Кордова на Заході та Багдад на Сході, релігійним центром стала Мекка. Ранні мусульмани були в релігійному сенсі значно менш ортодоксальні, ніж абсолютна більшість європейців. Багато в чому це було зумовлено молодістю ісламу, який виник на шість століть пізніше християнства, й відсутністю в його системі до ХІП ст. організаційно-цензурних структур для контролю за світоглядною складовою філософії й науки. У той час, коли на площах середньовічних міст Західної Європи палали вогнища інквізиції, на яких карали вчених і філософів, чиї погляди виходили за межі ортодоксального богослов'я, у мусульманському світі допускалася своєрідна незалежність філософії та науки від богослов'я. Тому чимало представників європейської філософської та наукової думки, звинувачених християнською церквою в єресі, знаходили притулок при дворах мусульманських правителів.

Найвідомішим представником епохи «ісламського Відродження» був філософ, лікар, природознавець Ібн Сіна (980 – 1037 рр.). При перекладі його праць з арабської мови на латину було транскрибовано і його ім'я, яке в європейській традиції набуло форму «Авіценна». Цей виходець з Бухари написав багато філософських і медичних трактатів («Книга зцілення», «Книга знання», «Книга спасіння», «Канон лікарської науки»). У суперечці про універсали Авіценна дотримувався концепції одночасного існування загального до речей (у Божому розумі), у речах (у природних об'єктах) і після речей (у людської думці). Він погоджувався з ідеєю відвічного існування Бога, світ він називав підсумком розумової діяльності Бога, створеного й сформованого як в Аристотеля з матерії. Процес створення світу відбувався, за Авіценною, шляхом еманації (випромінювання) його складових за принципами ієрархічності та «від одного одне»: від Бога еманує найвищий інтелект, з    нього – наступний, з попереднього – найнижчий, і, з врештою, шляхом еманації виникають тільки речі. Що далі від Бога, то більше розмаїття та недосконалість речей. Боже провіщення охоплює лише загальне. Усе індивідуальне (окреме) є випадковим і знаходиться поза Божим піклуванням.

Економічні погляди Авіценни ґрунтуються на ідеї відмінності людей від тварин за способом існування, а політичні – на природній нерівності людей.

Серед течій і напрямів ісламу найбільший вплив античної філософії відчувається в суфізмі. Деякі дослідники суфізму виводять назву цієї течії з арабського слова «суф» (власяниця, вовняний домотканий одяг, який носили послідовники цієї течії). Існує також інший погляд походження назви цього слова від грец. – мудрість. Суфій – це людина, яка вірить у можливість безпосереднього прилучення до Всевишнього. Його життя часто асоціюється з дорогою, й суфїї називали себе людьми Шляху до Істини. Вони намагалися вказати людям прямий шлях до Бога без посередників з боку духовенства. Ісламські богослови-ортодокси спочатку вороже ставилися до суфізму та суфіїв, але потім знайшли правильний вихід: визнали це вчення однією з гілок ісламу та легалізували його. Суфії живуть за принципом «у світі, але не від нього»: у суспільстві вони виконують усі закони та правила, якщо вони не суперечать їхнім моральним нормам, але при цьому вони повністю позбавлені честолюбства, користолюбства, низькопоклонства, інтелектуальної пихатості.

За думками багатьох філософів елементи суфійської мудрості можна знайти вже в Омара Хайяма (1048 – 1131 pp.). Сучасник Омара Хайяма відомий мислитель і богослов Абу Хамід аль Газалі (1058 – 1111 pp.) був першим визнаним суфієм.

Висновки

Середньовічна філософія є органічним продовженням античної філософської думки. У її межах здійснено своєрідне сходження над античним космоцентризмом і перехід до теоцентризму, зроблено переоцінку колишніх досягнень і підготовлено базу для переходу до антропоцентричної філософії епохи Відродження.

Середньовічна філософія, що в цілому розвивалася в рамках теології, була покликана «раціонально» обґрунтовувати віру, сприяти зміцненню теології. Релігійно-теологічну форму мають філософські погляди та аргументація як церковних ортодоксів, так і опозиційних єретичних течій і напрямів. Разом з тим, середньовіччя дало багато цінного для розвитку філософського мислення, створило грандіозні філософсько-теологічні системи, в яких знайшли своє відображення і дістали розвиток усі складові філософської теорії: онтологія, гносеологія, філософія, історія, логіка, етика, естетика. Філософія західноєвропейського середньовіччя сприймає від античності ідею «подвійності» буття: світу «дійсного» (божественного, священного, духовного) і «недійсного» (творчого, земного). Земне розглядається як символ небесного.

У середньовічній філософії статус людини порівняно з античністю дещо підвищується. Тут людина – не просто мікрокосм, зменшена копія світу, а створена Богом за власним образом і подобою привілейована істота, повелитель усього створеного до неї. Бути людиною – означає жити згідно з етичними правилами, з тими заповідями, які виклав Христос у Нагірній проповіді. Незважаючи на догматизм, філософія середньовіччя залишила колосальну інтелектуальну спадщину. За висловом Ф. Мерінга, середньовіччя – це ніч, але ніч, осяяна світлом Місяця.