Проблема людської діяльності у філософії Л. Фейєрбаха

Міністерство  фінансів України

Львівська державна фінансова академія 
 
 

Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін 
 
 

Індивідуальне науково-дослідне завдання

з курсу  філософії

на тему «Проблема людської діяльності у філософії Л. Фейєрбаха» 
 
 
 
 
 
 

                                                                                                                      Виконав:

студент 110-ЕК групи

Дмитришин Б. С.

Перевірила:

Костишин Е.І. 
 
 
 
 
 

Львів 2010 

ПЛАН 

    Вступ 

1. Місце Л. Фейєрбаха в німецькій філософії.

2. Проблема людської діяльності у філософії Л. Фейєрбаха.

3. Релігія і людина в філософії Фейєрбаха.

   Висновки

   Список  використаних джерел 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

  Людвіг  Андреас Фейєрбах (1804 – 1872) – німецький філософ, войовничий матеріаліст і гуманіст, чільний представник німецької класичної філософії. Ввійшов в історію як глибокий і ґрунтовний критик ідеалізму Гегеля. На думку Фейєрбаха, “філософія Гегеля – це раціональна містика”, “спекулятивна філософія”, котра є безпідставною. Абсолютний дух Гегеля є звичайною людською свідомістю, яка відірвана від людини і перетворена в абсолют. Така філософія не зможе досягти істинних результатів, доки вона перебуває в межах “чистої думки”. Думка – це кінець, а не початок речей. Упродовж деякого часу – професор Ерлангенського університету, з якого був звільнений після розкриття його авторства анонімної атеїстичної праці «Думки про смерть та безсмертя».   Основні філософські твори Л.Фейєрбаха: “До критики філософії Гегеля” (1839), “Про начала філософії” (1841), “Сутність християнства” (1841), “попередні тези до реформи філософії” (1842), “Основні положення філософії майбутнього” (1843), “Питання про безсмертя з точки зору антропології (1846 – 1866) та багато інших. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                         1. Місце Л. Фейєрбаха в німецькій філософії.

  Після смерті Гегеля прихильники його філософії  поділилися на два табори — старогегельянців, які трималися за систему вчителя, і молодогегельянців, які перейняли деякі аспекти його методу. Виражаючи настрої німецької буржуазії напередодні революції 1848 р., молодогегельянці — Бруно Бауер (1809—1882), Давид Штраус (1808— 1874), Макс Штірнер (1806—1856) — вважали головним завданням філософії критику релігії. До молодогегельянців належав і Людвіг Фейєрбах, роль вчення якого в історико-філософському процесі визначається передусім тим, що воно стало проміжною ланкою між Гегелем і Марксом. Фейєрбах був учнем Гегеля, але під впливом суспільних настроїв і нових досягнень природознавства, яке він вивчав в університеті, перейшов на матеріалістичні позиції. Критиці релігії (насамперед християнства) присвячена основна його праця «Сутність християнства». Вихідна теза цієї критики полягала в тому, що сутність Бога — це відчужена сутність людини. Людина, вважав він, створила за своєю подобою (сутністю) духовну істоту, яку наділила своїми рисами (мудрістю, силою, волею, добротою) і поклоняється своєму творінню. Отже, Бог — це сутність людини, перенесена на небо і протиставлена їй. Людина — страждаюча істота, природа не відповідає на її страждання (сподівання, мрії) і людина творить Бога як своє відчуження.

  Головне завдання своєї філософії Фейєрбах вбачав у подоланні релігійного відчуження. Людина повинна бачити в іншій людині Бога, ставитися до неї як до Бога, а не поклонятись вигаданій нею сутності. Це, на його думку, повертає людині всю повноту її буття. Але Фейєрбах не ставив собі запитання: хто є гарантом того, що розуміння людиною божественного, яке вона проектуватиме на інших людей, є справжнім, а не свавільним? Якщо мірою Бога є людина, тоді зникає сенс заклику бачити Бога в іншій людині.

  Свою  філософію Фейєрбах називав антропологізмом, оскільки людина проголошується основним предметом філософії. Суть фейєрбахівського антропологізму полягає в тому, що людина постає як родова істота, тобто як істота, наділена рисами, притаманними людському роду взагалі. Такими родовими рисами він вважав мислення (розум), полю і чуттєвість (серце). Значно менше уваги, порівняно; і попередниками, він приділяв культуро творчій природі людини, її історичному способу буття.

  Філософська система Л.А.Фейєрбаха закінчує період німецької класичної філософії. Вона є нетрадиційною як у самій постановці проблем, так і в їх вирішенні, і в цьому полягає її своєрідність.

  У філософському розвитку Фейєрбаха розрізняють два періоди: перший, коли він певною мірою дотримувався філософських поглядів Гегеля і його послідовників, та другий, коли перейшов на позиції філософського матеріалізму.

  Головною  справою життя і філософії  Фейєрбаха була критика релігії Ця критика і стала ланкою зв'язку двох якісно відмінних етапів його творчості. На противагу гегелівській філософії релігії Фейєрбах розглядав філософію та релігію як світорозуміння, що взаємно виключають одне одного. На його думку, філософія є наукою, вираженням ідеї науки, втіленням духу науки як такої, незалежно від будь-кого конкретно визначеного її предмета. А теологія (релігія) завжди переслідувала філософію, оскільки остання підносить людину до рівня Всесвіту. Тому під час панування теології, науковий (філософський) дух був пригніченим. Теологія, з точки зору Фейєрбаха, є способом мислення, що перешкоджає дослідженню природи, тому і людина в ній завжди перебуває поза природою. Але чому філософія є завжди протилежністю теології? На це — питання Фейєрбах відповідає так: фундаментом теології є чудо, фундаментом філософії — природа предметів; фундаментом філософії є розум, фундаментом теології — воля. Філософія розглядає закони моралі через моральні відносини як категорії і закони духу, а теологія вважає їх заповідями Бога. Добро є добром для філософа тому, що воно є втіленням доброчинства, чесності людини, виражених у діях; для теолога — тому, що так хоче і велить Бог. Фейєрбах наголошує на двох необхідних умовах у підході до критики будь-якої релігії: по-перше, заперечення наявності у людини будь-яких природжених релігійних ідей та почуттів. В іншому разі доведеться визнати, що у людини є особливий орган забобонності, запрограмований природою орган релігійного почуття. По-друге, не можна погодитись також і з тими, хто вважає релігію випадковим явищем, позбавленим глибоких психологічних коренів. Визнання того, що релігійні погляди мають для свого існування реальні причини, є, на думку Фейєрбаха, необхідною передумовою їх серйозної наукової критики. Ключ до правильного розуміння сутності релігійних уявлень, з його точки зору, слід шукати в умовах життя людей та в своєрідному їх заломленні у свідомості людини. Одначе, в своїх працях Фейєрбах не зосереджував основної уваги на аналізі конкретно-історичних умов, що породжують релігію. Він говорив про два корені походження релігії, насамперед християнства. Християнська релігія, на його думку, має необхідне походження, обумовлене самою природою релігії, яка є суттєвою формою людського духу, і передусім саме народного духу. Другим коренем походження релігії є час, тобто цей корінь має історичний характер. Християнська релігія, на думку Фейєрбаха, могла народитися саме в той час, коли вона і виникла, — в час занепаду античного світу: загибелі усіх національних відмінностей, усіх національно-моральнісних зв'язків, усіх принципів, що були рушіями старого світу. Саме в такий час, з точки зору Фейєрбаха, могла сформуватись релігія, чиста, вільна від будь-яких сторонніх нашарувань, і прийняти відповідний її сутності образ, набути форму відповідної сутності.

                  2. Проблема людської діяльності у філософії Л. Фейєрбаха.

  Фейєрбах  запропонував відмінне від традиційного розуміння філософії, її минулого та сучасності, ролі в суспільстві і  ставлення до релігії. За Фейєрбахом, у світі починається нова епоха — пост-християнська. Релігія відмирає, її місце в культурі звільняється, і зайняти це місце повинна філософія. Водночас і сама філософія повинна змінитися: вона не має стати простим чи негативним (в гегелівському розумінні) запереченням релігії. «Якщо філософія повинна замінити релігію, — стверджує Фейєрбах, — то, залишаючись філософією, вона має стати релігією, вона повинна включити в себе — у відповідній формі — те, що становить сутність релігії, повинна включити переваги релігії». Інакше кажучи, повинна бути якась нова (відмінна від попередньої) синтетична форма свідомості і знання. Нова філософія повинна стати несхожою і на стару християнську релігію, і на стару «шкільну» філософію, хоча й потрібно зберегти краще з них обидвох. Уточнюючи свої уявлення, Фейєрбах називає нову філософію — «релігію» антропологією, «філософією майбутнього». Водночас сам Фейєрбах бачив сутнісні відмінності між філософією та релігією і вказував на них. У релігії сильний бік — її світоглядна ефективність, її близькість до «серця» людини, її емоцій, глибинних особистісних структур (при цьому релігію Фейєрбах вважає родовою ознакою людини — адже в тварин релігії немає). З іншого боку, гегелівська філософія з її абсолютизацією мислення, раціонального пізнання виявляється, за Фейєрбахом, раціоналізованою формою теології. Філософія — це неначе «сенс» у релігії. Вона також виростає з сутнісних аспектів людської свідомості. І те, й інше повинна об'єднати у собі «філософія майбутнього», але у цьому об'єднанні мають зникнути, усунутися слабкі сторони і філософії, і релігії.

  Слабкість філософії, за Фейєрбахом, — в її відірваності від «серця», манірній віддаленості від світу, теоретичному егоїзмі. Це й повинно бути усунене  при злитті філософії та релігії, а тому філософія повинна перетворитись  у практичну філософію (цей мотив  був характерним для усього молодогегельянства).

  Найсильнішою  стороною християнства, яка уможливила цій релігії стати світовою, легко  доходити до «серця» людини, Фейєрбах вважає мораль. Тому природно, що «нова  філософія» повинна знайти якусь  нову форму морально-етичної свідомості. Фейєрбах здійснив спробу її виробити. Замість християнства та філософії  гегелівського типу він запропонував «філософію Людини». Згідно з його гуманістичною  концепцією Людина — це найвище  у ціннісному відношенні, абсолютна  цінність. При цьому слід говорити не про окремих людей, а про  їх сутність, тобто про родовий  початок. Окрема людина зовсім не є  вмістилищем усіх людських чеснот, але Людина як така є нескінченно  мудрою, доброю, всемогутньою. Її властивості  — це вона сама, а без них (тобто  без моральних якостей мудрості, доброти, могутності) Людини зовсім немає. В людині все є цінним: емоційне та психологічне життя є не менш важливим, аніж розум. Також вельми важливо, що людина живе в прямому контакті з природою, бо зовнішня природа є близькою природі самої людини. За Фейєрбахом, людська сутність цілком гармонійно виявляє себе в людському існуванні: життя природи та умови буття перебувають у глибокій єдності з людською сутністю.

  Отже, людина, за Фейєрбахом, перебуває та існує в гармонійній єдності  з власною сутністю, власними якостями («предикатами»), зовнішньою та внутрішньою  природою. Вища ж єдність проявляється в моральному наповненні цієї гармонії, яка реалізується у імперативі, вищому законі для Людини. Цей закон полягає  у вимозі ставитися до людини як до найвищої цінності, як до бога. При  цьому людина ставиться до себе як до бога, коли вона бачить божественне  у іншій людині. Запозичена в християнстві заповідь любові до бога і ближнього  перетворюється у Фейєрбаха на основний моральний закон. Саме Любов (як домінуюче  в людському ставленні до бога) наділяється в Фейєрбаха родовим  смислом — це любов статева, родоутворююча, що включає в себе і любов до дітей, тобто до продовження самих себе, свого Я. За Фейєрбахом, відносини між людьми повинні включити в себе закон Любові як деяку надцінність, дати йому увійти в «серце» людей, змінюючи вплив релігії.

  Фейєрбахівські  уявлення про Людину були отримані шляхом критичного перетлумачення християнських  ідей. Фейєрбах віддав чи приписав Людині лише ті якості («предикати»), які релігія  приписувала богу. На його думку, бог  — це відчужена та об'єктивована сутність людини (або, інакше кажучи, бог  є деяким символічно закодованим  зображенням суто людських властивостей та якостей). Саме в тому, що боги утворені за образом та подобою людей, і  корениться, за Фейєрбахом, сенс та цінність релігійної свідомості, основа її дійовості  в історії. Але недостатньо лише розуміти природу релігії, вважає Фейєрбах, — критикувати її означає зводити, або редукувати, релігійні образи та цінності до їх земних прообразів. Перетлумачений таким чином зміст релігії  саме й веде, за Фейєрбахом, до справжнього  розуміння сутності людини.

Фейєрбахівська  філософія виявила значний вплив  на формування світової філософської думки, зокрема — на молодогегельянство та марксизм. Хоча майже відразу  ж вона була піддана критиці сучасниками  мислителя, але фундаментальність порушених Фейєрбахом питань та глибина його спроби відповісти на них дає підстави відвести йому належне місце серед гігантів світової філософської думки.

                              3. Релігія і людина в філософії Фейєрбаха.

  Проте більшою мірою Фейєрбах зосереджує увагу і вбачає своє завдання в  тому, щоб показати, як виникає релігійна  психологія, почуття, релігійні переживання/Релігійний об'єкт, підкреслював він, не перебуває  як чуттєвий об'єкт поза людиною, а  прихований у ній самій, утаємничений у свідомості людини. Бог є не фізичною, не космічною, а психологічною  істотою, він є дзеркалом душі людини. Саме тому Фейєрбах поділив  релігії на природні, характерні для  раннього періоду розвитку суспільства, специфічною рисою яких є культ  явищ природи, та духовні, що обожнюють  духовні властивості людини. Загальну основу будь-якої релігії, на думку  Фейєрбаха, становить почуття залежності або від природи (природні релігії), або ж від соціальних умов (духовні релігії).