Організація транспортних подорожей і перевезень туристів та координація їх роботи з готельно-ресторанним бізнесом

   Строки заявлення, розгляду претензій та заявлення позовів встановлено в Повітряному кодексі України та в міжнародних договорах (“Конвенція для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень” від 28.05.1999 р.).

   Наприкінці 2003 року Мінтрансом було уніфіковано строки і затверджено відповідні правила перевезень — Наказ Мінтрансу № 793 від 14.10.03 р. “Про затвердження Правил повітряних перевезень вантажів”, Наказ Мінтрансу № 568 від 25.07.03 р. “Про затвердження Правил повітряних перевезень пасажирів і багажу”.

   При перевезенні пасажира встановлено, що висуванню перевізникові позову щодо неналежного перевезення повинно передувати обов’язкове висування письмової претензії (за винятком позову у зв’язку з загибеллю чи тілесним ушкодженням пасажира; такий позов може бути висунутий протягом двох років, ст. 23 Правил). У разі затримки в перевезенні пасажира претензія до перевізника може висуватись не пізніше ніж через 21 добу після дати, коли пасажир прибув у місце призначення, чи дати, коли він мав прибути у місце призначення.

   У разі знищення, ушкодження багажу особа, що має право на його одержання, повинна висунути до перевізника письмову претензію негайно після виявлення ушкодження, але не пізніше 7 діб з дати одержання багажу. У разі затримки в перевезенні багажу претензія до перевізника має бути висунута протягом 21 доби з дати, коли багаж був переданий у розпорядження одержувача. У разі втрати багажу претензія до перевізника повинна бути висунута протягом двох років із дати прибуття повітряного судна у місце призначення або з дати, коли повітряне судно повинно було прибути у місце призначення, або з дати, коли припинилося перевезення.

   Перевізник зобов’язаний розглянути претензію і повідомити заявника про задоволення чи про відхилення її протягом трьох місяців, якщо перевезення, у зв’язку з яким була висунута претензія, повністю здійснювалося одним перевізником. Якщо в такому перевезенні брали участь інші перевізники, строк розгляду претензії може бути продовжений до шести місяців.

   При відсутності письмової претензії, заявленої у вищезазначені строки, позов до перевізника не може бути пред’явлений. Позови про відповідальність перевізника щодо неналежного перевезення пасажира чи багажу мають бути подані, за вибором позивача, до суду за місцем реєстрації перевізника, за місцезнаходженням його головного офісу або за місцезнаходженням офісу перевізника, через який було укладено договір перевезення, протягом двох років з дати прибуття повітряного судна до місця призначення, або з дати, коли воно повинно було прибути до місця призначення, або з дати, коли припинилося перевезення.

   Щодо перевезення вантажу, то згідно вищевказаних правил встановлено, що у разі заподіяння шкоди особа, яка має право на отримання вантажу, повинна направити перевізнику претензію не пізніше 14 днів; у разі затримки — не пізніше 21 дня з дати, коли вантаж переданий у розпорядження особи, що має право на його одержання; у разі втрати — протягом 120 днів із дати видачі авіавантажної накладної.

   Перевізник зобов’язаний розглянути претензію протягом трьох місяців, якщо перевезення повністю здійснювалося одним перевізником, і строк розгляду претензії може бути продовжений до шести місяців у разі здійснення перевезення декількома перевізниками.

   Позови про відповідальність перевізника мають бути подані, на вибір позивача, до суду за місцем реєстрації перевізника, за місцезнаходженням його головного офісу або за місцезнаходженням офісу перевізника, через який було укладено договір перевезення щодо неналежного перевезення вантажу — протягом двох років, щодо неналежного надання інших послуг — протягом одного року з дати прибуття повітряного судна до місця призначення або з дати, коли воно повинно було прибути до місця призначення, або з дати, коли припинилося перевезення.

Розділ II:  Організація перевезення туристів морським транспортом

Система управління морським транспортом України

Морський транспорт посідає третє місце за вантажообігом після трубопровідного і залізничного транспорту, але загальний обсяг вантажів, що перевозяться, тут незначний (близько 1 %). Постійно зростають морські перевезення у міжнародному сполученні, частка яких на морському транспорті складає понад 95 %.

   Основною проблемою морського транспорту є значний моральний і фізичний знос транспортних засобів і портового устаткування. Середній термін експлуатації торгових суден України перевищує 15 років, і з огляду на їхній технічний стан переважна більшість західних портів забороняє таким торговим суднам вхід на внутрішній рейд. Застаріла інфраструктура українських портів істотно знижує їх продуктивність (до 50 % від продуктивності портів західних країн).

   Переважна більшість суден торгового флоту — малотоннажні. Середня водотоннажність українських суден у 3—5 разів менша аналогічного показника в таких країнах, як США, Японія, Греція тощо.

   Морський транспорт займає окреме місце серед підгалузей транспортного права у зв’язку із особливим значенням у зовнішньоекономічній діяльності, великою часткою іноземного елемента та наявністю міжнародно-правового регулювання.

   До складу морського транспорту входять підприємства морського транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, порти і пристані, судна, судноремонтні заводи, морські шляхи сполучення та інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу морського транспорту.

   Управління та державний нагляд за торговельним мореплавством в Україні покладається на Міністерство транспорту України, що здійснює загальний контроль за дотриманням законодавства про мореплавство і міжнародних договорів України щодо мореплавства, а також нагляд за станом морських шляхів і загальне керівництво державною реєстрацією морських суден, дипломуванням спеціалістів морського флоту, рятувальною і лоцманською службою.

   Органом галузевого управління морським транспортом є Державний департамент морського і річкового транспорту, який діє на підставі Положення (затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 2000 р. № 584), є урядовим органом державного управління в галузі морського і річкового транспорту, діє у складі Міністерства транспорту та зв’язку і підпорядковується йому.

   Основним завданням Укрморрічфлоту є участь у межах компетенції у реалізації державної політики в галузі морського і річкового транспорту та інші повноваження, передбачені Положенням. З метою реалізації покладених на нього завдань департамент здійснює різні функції, в т.ч. здійснює державний нагляд за дотриманням законодавства та міжнародних договорів.

   У системі державного управління морським транспортом також діють спеціалізовані установи та організації: Інспекція Головного державного реєстратора флоту, Головна державна інспекція України з безпеки судноплавства і капітанів портів, Регістр судноплавства України, Держфлотінспекція, Державна морська лоцманська служба, Державне підприємство морських телекомунікацій України, Інспекція державного портового нагляду морських рибних портів України, Інспекція державного портового нагляду морського торговельного порту України.

   Інспекція державного портового нагляду морських рибних портів України є органом державного нагляду у сфері забезпечення безпеки мореплавства суднами, що заходять до морського рибного порту. Інспекція державного портового нагляду морських рибних портів України створюється, реорганізовується, ліквідовується наказом Державного комітету рибного господарства України й здійснює свої повноваження на засадах господарського розрахунку згідно з Положенням (затвердженим Наказом Державного комітету рибного господарства України 24.09.98 року № 131). Інспекція державного портового нагляду морського рибного порту є структурним підрозділом служби капітана порту і здійснює державний нагляд за безпекою судноплавства в порту.

   Подібні функції щодо торгівельних портів здійснює Інспекція державного портового нагляду морського торговельного порту України, яка діє на підставі Положення (затвердженого Наказом Міністерства транспорту України від 18.10.2000 року № 574).

   Державна морська лоцманська служба — це організована Міністерством транспорту України сукупність підприємств і підрозділів державних морських портів, на які покладені функції щодо надання лоцманських послуг. Лоцманська служба діє на підставі Положення (затвердженого Міністерством транспорту України, Наказ № 498 від 11.09.2000 року).

   Державний нагляд і загальне керівництво за діяльністю служб регулювання руху суден здійснює Міністерство транспорту України через Головну державну інспекцію України з безпеки судноплавства (діє згідно з Положенням, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 30 грудня 1998 р. № 2098) і капітанів портів.

   Технічний нагляд здійснює Регістр судноплавства України, а судноплавний нагляд — Держфлотінспекція (діють згідно з Положенням, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 1998 р. № 814).

   Визначення основних засад правового регулювання і понять галузі морського транспорту містить Кодекс торговельного мореплавства України.

   Морське судно визначається як самохідна чи несамохідна плавуча споруда, призначена для пересування морським шляхом. За характером використання судна поділяються на торговельні, риболовні і ядерні судна. Розподіл здійснюється в залежності від цільового використання судна та облаштування.

   Судна підлягають державній реєстрації і набувають статусу судна після державної реєстрації. Загальне керівництво та контроль за реєстрацією і веденням обліку суден в Україні здійснює Інспекція Головного державного реєстратора флоту (див. Постанову Кабінету Міністрів України від 26 вересня 1997 р. № 1069 “Про затвердження Порядку ведення Державного суднового реєстру України і Суднової книги України”).

   Державна реєстрація здійснюється капітанами морських портів (реєстрація морських торговельних суден) та Головною державною інспекцією України з безпеки судноплавства (Держфлотінспекція України) (реєстрація річкових та маломірних суден). Реєстрація судна здійснюється у Державному судновому реєстрі України і засвідчується свідоцтвом про право плавання під Державним прапором України (судновий патент), а реєстрація у Судновій книзі України (інші судна) — судновим білетом.

   Судна України можуть перебувати в усіх формах власності, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Ядерне судно має перебувати тільки у державній власності.

   Право власності та інші майнові права на судна, що перебувають за межами України, а також виникнення, зміна та припинення цих прав регулюються законодавством держави, під прапором якої плаває судно.

   Статус судна також визначається через поняття судновласника і власника судна. Судновласником визнається юридична або фізична особа, яка експлуатує судно від свого імені. Власником судна є суб’єкт права власності або особа, яка здійснює відносно закріпленого за нею судна права, до яких застосовуються правила про право власності.

   Для чіткого відмежування суден і їх ідентифікації встановлюється назва судна, яку присвоює власник. Будь-якому судну, що має обладнання зв’язку, присвоюється позивний сигнал, а також, залежно від його технічної оснащеності, — ідентифікаційний номер суднової станції супутникового зв’язку і номер вибірного виклику суднової радіостанції. Порядок присвоєння судну назви та ідентифікаційного номера суднової станції супутникового зв’язку визначається у Наказі Міністерства транспорту України № 316 від 14.06.2000 “Про затвердження Порядку присвоєння ідентифікаційного номера Міжнародної морської організації суднам, які мають право плавання під Державним прапором України”. Порядок присвоєння судну позивного сигналу, номера вибірного виклику суднової станції визначається Міністерством зв’язку України.

   У відповідності до законодавства забезпечується технічний нагляд та судноплавний нагляд за морськими суднами незалежно від форм власності судна і його власника. Судно допускається до плавання, якщо воно задовольняє вимогам безпеки мореплавства, охорони людського життя і навколишнього природного середовища. У разі виникнення сумніву щодо виконання вимог безпеки плавання будь-яким судном, що плаває під іноземним прапором, при заходженні в порти України воно може бути піддано огляду в порядку технічного нагляду на тих же підставах, що й судна, які плавають під Державним прапором України.

   Поняття “українське судно” або “судно України” означає національну належність судна, на яке поширюється юрисдикція України. Національна належність судна визначається його державною реєстрацією в Україні і одержанням права плавання під Державним прапором України. Право плавання під Державним прапором України має судно, яке є державною власністю або перебуває у власності фізичної особи — громадянина України, а також юридичної особи в Україні, заснованої виключно українськими власниками, або судно, яке знаходиться у цих осіб на умовах договору бербоут-чартеру. Судно одержує право плавання під Державним прапором України з часу реєстрації його у Державному судновому реєстрі України або Судновій книзі України та одержання свідоцтва про право плавання під цим прапором. Судно, придбане за кордоном, користується правом плавання під Державним прапором України з часу видачі консулом України тимчасового свідоцтва, в якому засвідчується одержання цього права. Тимчасове свідоцтво є дійсним до реєстрації судна у Державному судновому реєстрі України або Судновій книзі України, але не більше одного року.

   Судно повинно мати основні суднові документи: свідоцтво про право плавання під Державним прапором України (судновий патент); свідоцтво про право власності на судно; класифікаційне свідоцтво; обмірне свідоцтво (для суден, що підлягають технічному нагляду класифікаційного товариства); свідоцтво про мінімальний склад екіпажу та інші документи згідно зі ст. 35 Кодексу торговельного мореплавства України. Судно, що плаває за кордон, повинно також мати документи, передбачені міжнародними договорами України.

   Свідоцтво про право плавання під Державним прапором України і свідоцтво про право власності на судно видаються капітаном порту, в якому судно зареєстроване у Державному судновому реєстрі України. Інші суднові документи видає класифікаційне товариство за дорученням Міністерства транспорту України. Ліцензія на право користування судновою радіостанцією видається Міністерством зв’язку України.

   На морському транспорті встановлено спеціальний порядок забезпечення майнових вимог — арешт судна. Судно може бути арештоване чи звільнене з-під арешту тільки за рішенням суду, господарського суду або голови Морської арбітражної комісії у випадках, визначених Кодексом торговельного мореплавства України. Майнові вимоги також отримують спеціальне регулювання і мають вид морських вимог згідно зі ст. 42 Кодексу торговельного мореплавства України. Морська вимога — це вимога, що виникає з права власності та інших майнових прав на судно, будівництво судна, управління, експлуатацію або комерційне використання судна, заставу судна чи здійснення заходів, пов’язаних із рятуванням судна; перелік морських вимог визначається Кодексом торговельного мореплавства України.