Зміцнення та розширення законодавчої бази з туризму

 

• Закони України  "Про порядок виїзду із України і в'їзду в Україну громадян України";

Закони України  "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті";

Закони України  "Про страхування";

Закони України  "Про рекламу";

Закони України  "Про державний кордон України";

Закони України  "Про охорону навколишнього природного середовища";

Закони України  "Про правовий статус іноземців";

Закони України  "Про підприємництво";

Закони України  "Про підприємства в Україні";

Закони України  "Про охорону культурної спадщини" тощо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Місце програми розвитку туризму в Україні в загальнодержавній підтримці туристичної галузі

    Постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. затверджено Програму розвитку туризму в Україні до 2005 року. 29 квітня 2002 р. було прийнято нову постанову Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної програми розвитку туризму на 2002-2010 роки». Основною метою Програми є створення конкурентоспроможного на міжнародному ринку національного туристичного продукту, здатного максимально задовольнити туристичні потреби населення країни, забезпечення на цій основі комплексного розвитку регіонів за умови збереження екологічної рівноваги та культурної спадщини.

    Основними завданнями Програми є:

- забезпечення сталого  розвитку туристичної галузі  та підвищення її частки в макроекономічних показниках;

- підвищення рівня  життя громадян і створення  додаткових робочих місць; 

- збільшення частки  очікуваних доходів від туристичної  галузі у державному бюджеті;

- підвищення іміджу  держави на міжнародному рівні. 

    Програмою визначаються такі напрями розвитку туризму:

- удосконалення  системи управління галуззю; 

- удосконалення  нормативно-правової бази туристичної  діяльності;

- зміцнення матеріальної  бази туризму; 

- розширення міжнародної  співпраці у туристичній галузі;

- підвищення якості  та розширення асортименту туристичних  послуг;

- поліпшення транспортного  обслуговування;

- підвищення ефективності  використання рекреаційних ресурсів  та об'єктів

культурної спадщини;

- поліпшення інформаційного  та рекламного забезпечення;

- провадження ефективної  інноваційної діяльності та створення  наукової

бази туризму;

 

- поліпшення кадрового забезпечення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Оцінка державної політики в галузі туризму

2.1 Сучасний стан державної політики  в галузі туризму

    Після проголошення незалежності країни подібна структура управління туристичною індустрією в цілому збереглася. Однак все наочнішими ставали

її недоліки, повязані насамперед з відсутністю системного підходу до здійснення управлінської діяльності. Необхідність створення єдиного державного органу регулювання туристичної галузі підтверджувалася і закордонним досвідом. Першим кроком на шляху виправлення ситуації стало створення у серпні 1993 р. Державного комітету України по туризму, на який покладалася реалізація державної політики у цій сфері та відповідальність за її

подальший розвиток напрямку підвищення конкурентної спроможності вітчизняного туристичного продуту на світовому ринку, забезпечення соціально-економічних інтересів країни та її екологічної безпеки.

    Як засвідчує аналіз, сьогодні має місце справедливі нарікання відносно неналежного виконання чи невиконання взагалі завдань, які були поставлені перед  Держкомтуризмом, що зрештою дало привід для його нещодавньої ліквідації. 

    Цілком природно, що і у туризмі невизначеність щодо державного управлінського механізму як категорії менеджменту існує не лише у лексичних нюансах, стосовно яких так люблять сперечатися сучасні науковці, але й і у його внутрішній структурі. Майже немає ґрунтовних наукових розробок з приводу ефективної реалізації механізму управління туристичною індустрією у створенні правового поля функціонування її суб’єктів, організаційному регулюванні, фінансово-інвестиційній політиці, діяльності в сфері міжнародних контактів.

    Ще й досі розвиток туризму в нашій країні регулюється лише декількома спеціальними постановами, програмами та Законом «Про туризм». Тож не викликає сумніву, що у законотворчій справі зроблено ще далеко не все, адже прийнятими документами визначені лише головні умови розвитку туристичної галузі. В подальшому потребує всебічної розробки механізм виконання

стратегічних рішень державних органів  влади. Йдеться перш за все про видання на їх підставі відповідних підзаконних актів та інструкцій, які б реально сприяли зростанню соціально-економічної ефективності туризму в Україні та поповненню державного і місцевих бюджетів.

    Недостатня увага приділяється такими факторами підвищення туристичної привабливості держави, як спрощення прикордонних і митних формальностей, паспортно-візового режиму тощо. У цьому контексті не може бути залишений осторонь факт початку функціонування Міждержавної Ради по туризму країн СНД, поява якої створила усі умови для відновлення єдиного туристичного простору, тісної інтеграції та співробітництва в напрямку уніфікації державних галузевих стандартів і нормативно-правової бази, розробки спільних туристичних маршрутів, проведення узгоджених дій щодо гарантій захисту туристів та забезпечення виконання угод і домовленостей.

    Незважаючи на досягнуту результативність, загалом, очевидно, що методи примусового характеру спрямовані скоріш на симптоми хвороби, ніж на її причини. Відтак в Україні назріла потреба в розробці принципово нових підходів до управління туристичною сферою, кардинальної перебудови його

організаційної  структури. Тривалий час спеціалісти наголошують на доцільність створення в нашій країні неурядової Національної туристичної асоціації (НТА), яка постала б колегіальним опонентом з боку туристичного ринку в його по суті односторонньому «спілкуванні» з державними органами влади.

    Значно активнішого застосування в галузі туризму нагально вимагає і зі туризму нагально вимагає і регіональна політика, покликана децентралізувати державні управлінські функції шляхом делегування широкого обсягу адміністративних, соціально-економічних та фінансових прав місцевим владним структурам. В більшості країн світу поточне управління туристичною індустрією здійснюються саме там, де виробляється рекреаційний продукт і зосереджені відповідні ресурси. Окрім підвищення ефективності управління, така політика, особливим чином акцентована на певних регіонах і територіях,

може стати неабияким чинником їх перспективного загальноекономічного зростання. Приміром, створення об’єктів інфраструктури туризму або пільгових умов їх діяльності у віддалених та слаборозвинених регіонах сприяє відновленню їх демографічного потенціалу, надає поштовх розвиткові сільського господарства, збільшує зайнятість населення, наповнює місцеві бюджети.

    На сучасному етапі розвиток системи управління туристичною галуззю повинен охоплювати такі питання, як удосконалення структури управління, реалізація державної політики у цій галузі шляхом координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади та суб'єктів підприємництва. Важливе значення має вдосконалення державної статистики з питань туризму з урахуванням міжнародних стандартів та досвіду інших країн [16]. В Україні є об’єктивні передумови, щоб увійти до найбільш розвинутих у туристичному відношенні країн світу. Адже держава має вигідне геополітичне розташування, володіє значним туристично-рекреаційним потенціалом. Саме тому туризм для України може стати дієвим засобом формування ринкового механізму господарювання, надходження значних коштів до державного бюджету, однією з форм раціонального використання вільного часу, проведення змістовного дозвілля, залучення широких верств населення до пізнання культурно-історичної спадщини. Розвиток туристичної діяльності залежить від комплексу умов: природно-географічних, історико-політичних, соціально-економічних, демографічних, що склалися у суспільстві, і факторів, які їх визначають. Останні прийнято поділяти на зовнішні та внутрішні. До зовнішніх факторів розвитку туризму можна віднести географічне положення регіону, політичні відносини між країнами, міжнародний розподіл праці, рівень цін на міжнародному ринку та в різних країнах, співвідношення валют тощо. Визначальними є внутрішні фактори розвитку туризму.  
    Особливістю туризму є його багатофункціональність. Він активно впливає на життя людей, організацію їх праці й відпочинку, а відтак на економічний та соціальний розвиток суспільства. Основними функціями туризму є: економічна,

соціальна, оздоровча або рекреаційна, виховна, соціокультурна, екологічна та політична. Ці функції проявляються як на рівні окремої особистості, так і на рівні суспільства  в цілому.  Особливо слід відзначити економічну функцію, завдяки якій туризм виділився в окрему галузь господарства, що приносить високі прибутки, активно  сприяє економічному розвитку суспільства, підвищенню якості життя його членів.  Питанням розвитку туризму загалом та в Україні приділяли увагу значна кількість вчених, однак для визначення ефективної політики у сфері туристичної діяльності надзвичайно актуальним залишається питання розбудови системи її аналізу, яка б надавала найбільш точну та достовірну інформацію про стан та динаміку розвитку галузі. Для характеристики стану розвитку туристичної діяльності дуже важливе значення має першочергове визначення системи показників туризму, взаємозв’язків між ними та порядку їх розрахунку. Всю сукупність даних показників можна поділити на наступні групи:

- показники моніторингу  туристичного ринку;  
- показники, що характеризують туристичні ресурси;  
- показники фінансово-економічної діяльності турфірми.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2. Механізми реалізації державної політики в галузі туризму

   Аналіз, проведений Всесвітньою Туристичною Організацією, свідчить, що в більшості країн світу державна туристична політика впроваджується безпосередньо через центральні органи виконавчої влади - національні туристичні організації, інші інститути, а також опосередковано за допомогою правових важелів, підтримки туристичної інфраструктури і міжнародної політики. Туристична політика має характерні риси загальної політики держави. Разом з тим існують і деякі специфічні фактори, що впливають на її формування: природні умови країни, розвиненість транспортної індустрії, соціальні фактори (умови життя людей, система відпусток), фактори, пов'язані зі створенням економічної основи для розвитку туризму (стабільні валютно-фінансові, зовнішньоекономічні відносини), правові фактори, пов'язані із створенням і функціонуванням туристичного законодавства.

    За результатами дослідження виявлено, що механізм реалізації туристичної політики держави включає:

1) складання цільових  програм з розвитку туризму  на рівні держави і регіонів;

2) розробку конкретних  заходів щодо досягнення поставленої  стратегічної мети;

3) державне регулювання  розвитку туристичної галузі.

    Отже, державне регулювання розвитку туристичної галузі є одним з механізмів реалізації політики держави в галузі туризму. Розвиток туристичної галузі характеризується позитивною динамікою змін кількісних та якісних показників туристичної галузі: збільшенням туристичних потоків, відрахувань у державний та місцевий бюджети, підвищенням рівня зайнятості в туристичній галузі тощо.

    Ефективне державне регулювання потребує наукового та методичного забезпечення. Незважаючи на активізацію дослідницьких зусиль, спрямованих на аналіз питань туризму, певні аспекти державного регулювання цієї галузі залишаються недостатньо розробленими. Бракує робіт, присвячених як

теоретичному осмисленню зазначених питань, так і розробці науково  обґрунтованих практичних рекомендацій щодо державного регулювання туристичної  галузі на національному, регіональному  та місцевому рівнях. Вироблення стратегії  розвитку туристичної галузі і створення  умов для її ефективного впровадження є складним завданням. Для успішного  його вирішення, запобігання політичним помилкам та прорахункам доцільно скористатися досвідом інших країн.

    Аналізуючи роль держави в організації й розвитку туристичної діяльності в різних країнах світу, виділяють три типи моделей державної участі в регулюванні цієї важливої складової національної економіки.

    Перша модель припускає відсутність центральної державної туристичної адміністрації, всі питання вирішуються на місцях на засадах та принципах ринкової "самоорганізації". Урядові органи використовують таку модель у тих випадках, коли туризм національній економіці взагалі не дуже потрібний, або коли суб'єкти туристичного ринку займають сильні позиції, тобто здатні вирішувати свої проблеми без державної участі.

    Друга модель передбачає наявність сильного й авторитетного центрального органу - міністерства, що контролює діяльність усіх підприємств туристичної галузі в країні. Для її реалізації потрібні відповідні умови, а саме: значні фінансові вкладення в туристичну індустрію, зокрема у рекламну й маркетингову діяльність, інвестування в туристичну інфраструктуру тощо.

    Третя модель переважає в розвинених європейських державах. У країнах, де використовується така модель, питання розвитку туристичної діяльності в країні вирішуються в "надрах" певного багатогалузевого міністерства на рівні відповідного галузевого підрозділу. Така модель участі держави в розвитку індустрії туризму отримала умовну назву "європейської". Доцільно розглянути європейську модель докладніше, оскільки вона уявляється найбільш прийнятною для України. Особливої актуальності дослідженню даної моделі надає не лише ситуація глобальних трансформацій у сучасному світі, але й вибір Україною європейського вектора розвитку, необхідність побудови в ній

 

демократичного, відкритого громадянського суспільства.

    На регіональному рівні діють представники центральної виконавчої влади, що вирішують питання розвитку туристичної сфери та підпорядковані безпосередньо префектам. Діяльність цих представників спрямована на координацію регіональних ініціатив, оскільки повноваження місцевої влади в галузі туризму досить вагомі.