Концепція економічної ролі держави на різних етапах розвитку суспільства

Дж. М. Кейнс пише: "Ми можемо вважати встановленим закон, згідно з яким збільшення зайнятості, безпосередньо пов'язане з інвестиціями, неминуче повинно стимулювати й ті галузі промисловості, які виробляють товари для споживання, і, таким чином, сприяють загальному приросту зайнятості в певному кратному розмірі до тієї первинної зайнятості, яка безпосередньо пов'язана з інвестиціями" [21, с. 182—183]. Такий закон можна вважати інтерпретацією функціональної залежності, але не причинно-наслідкового зв'язку між інвестиціями й національним доходом, тому що інвестиції не можуть бути лише одним джерелом останнього. Дж. М. Кейнс загалом песимістично ставився до можливості капіталістичної системи господарства досягти постійних, стабільно високих темпів зростання шляхом ринкового саморегулювання, протиставляючи цьому активне втручання держави в економічне життя. Запропоновані ним заходи спрямовані не на стимулювання виробництва, а на збільшення попиту. Частка споживання в сукупному доході має тенденцію до зниження, тому об'єктом державної політики мають стати насамперед інвестиції. Дж. М. Кейнс вирізняє два способи регулювання попиту: грошово-кредитну та бюджетну політику. Перша має на меті стимулювання попиту через зниження норми відсотка та вплив на прагнення до ліквідності (обмеження бажання зберігати вільні кошти у грошовій формі). Сутність бюджетної політики полягає в організації інвестиційного процесу. На думку Дж. М. Кейнса, зменшення чи недостатнє збільшення приватних інвестицій має компенсуватися державою. При цьому навіть не має значення, куди спрямовуються бюджетні кошти; важливо лише, щоб через ефект мультиплікатора вони спричинилися до зростання зай­нятості й національного доходу. Такий підхід виправдовував не тільки некорисні інвестиції, а й інвестування військових витрат, мілітаризацію економіки. Дж. М. Кейнс наполягав на використанні бюджетних коштів приватними інвесторами через систему державних замовлень і закупок. Він обстоював не державні інвестиції, а активне державне регулювання обсягів інвестиційної діяльності. [21, C.420]

Учення Дж. М. Кейнса здобуло багато прихильників, особливо в післявоєнні роки, коли на перший план висунулися не проблеми зай­нятості, а питання економічного зростання й економічної збалансованості. Неокейнсіанці, передусім Рой Харрод (1900—1978), Євсей Домар (нар. 1914), Джон Хікс (нар. 1904), багато в чому пішли далі від вчителя: вони аналізували втручання держави в економічні процеси, вплив науково-технічного прогресу, наполягали на державних вкладеннях у наукові дослідження й на структурній перебудові економіки.

В основу теорій економічної динаміки та довготермінового еконо­мічного зростання Р. Харрода і Є. Домара покладено такі положення Дж. М. Кейнса:

1.                      стихійні коливання попиту та пропозиції призводять до неповної зайнятості й недовикористання ресурсів;

2.                      державне регулювання, формуючи ефективний попит, забезпечує стабільність.

Довготермінова динамічна рівновага забезпечується, на думку вчених, таким співвідношенням факторів виробництва, яке встановлює рівність приростів сукупного попиту й сукупної пропозиції.

Головними факторами економічного зростання визнаються інвестиції та капіталоємкість (відношення використовуваного капіталу до обсягу виробленого продукту). З цим пов'язаний головний недолік — ігнорування впливу праці, підвищення її продуктивності, технічного прогресу, освітнього та професійного рівня робітників тощо.

Інше продовження кейнсіанської традиції — пошук шляхів досягнення економічної рівноваги одночасно на двох ринках: товарів і грошей, здійснений Дж. Хіксом і А. Хансеном.

Неокейнсіанство не є одноманітною течією; у ньому можна виокремити два напрямки — вже розглянуту так звану ортодоксальну теорію (представники — Дж. Хікс, А. Хансен, Є. Домар, Р. Харрод) і ліве кейнсіанство, або кембриджську школу (Дж. Робінсон, П. Сраффа, Н. Калдор та ін.). Окремо можна зазначити також посткейнсіанство, у якому чільне місце посідає А. Філліпс.

Видатним представником лівого кейнсіанства була Джоан Робінсон (нар. 1903). Ліві кейнсіанці погоджувалися з Дж. М. Кейнсом у тому, що основна проблема капіталізму — проблема ефективного попиту, але головну причину недостатнього попиту вони вбачали в нерівномірному розподілі національного доходу. Засобом підвищення попиту вони вважали обмеження діяльності монополій, а в теоретичному плані прагнули об'єднання кейнсіанства й марксизму. Ліві кейнсіанці обстоювали позицію соціальної орієнтації державних витрат: відмови від гіпертрофованих військових витрат і збільшення капіталовкладень у житлове будівництво, інфраструктуру, охорону здоров'я, освіту, соціальне страхування.

Артур Філліпс здійснив графічне обґрунтування концепції оберненої залежності безробіття та інфляції, яка дістала назву кривої Філліпса. За допомогою математичних формул і статистичного матеріалу вчений намагався пов'язати динаміку заробітної плати з динамікою ступеня безробіття, аналізуючи дані за період 1861—1957 рр. Він указав на функціональну залежність аналізованих величин, але зазначив, що зв'язок між темпами зростання зайнятості й динамікою заробітної плати не є лінійним. Крива Філліпса була побудована на статистичних даних відносно стабільного періоду капіталізму, тому інфляція й безробіття змінюються на ній у протилежних напрямах. У наш час тісно пов'язати темпи інфляції з темпами безробіття, як це робили посткейнсіанці, практично неможливо. [21, C.425]

Крива Філліпса (рис. 6) підтверджує такий висновок: державна по­літика регулювання сукупного попиту не може повністю ліквідувати безробіття ціною посилення інфляції чи зменшити інфляцію ціною звільнення робітників. Вона має спрямовуватися на одночасне досяг­нення найнижчих показників інфляції та безробіття (треба вибрати оптимальну точку на кривій, наприклад А, де рівні інфляції та безро­біття дорівнюють 3 %).

Рівень безробіття, %

Рис. 6. Крива Філліпса

Починаючи з 1968 р. в розвинених країнах ринкової економіки скорочення виробництва та зростання безробіття збіглися в часі з посиленням інфляційних тенденцій (явище стагфляції). Спроби побудува­ти криві за новими показниками не мали успіху — вчені отримували не криву, а ламану лінію. Неможливість за допомогою кривих Філліпса пояснити сучасні економічні процеси значною мірою вплинула на подальше ставлення до всієї кейнсіанської теорії. Це спричинило появу нового пояснення стагфляції (з боку неокласичного напрямку) через так звану гіпотезу природного рівня, яка ставить під сумнів сам факт існування оберненої залежності між інфляцією та безробіттям, наполягаючи на тому, що в довгостроковій перспективі економічна система досягає стабільності та стійкості за умови природного рівня безробіття. Останній був емпірично встановлений на рівні 6 %, що збігається з рівнем безробіття в умовах відсутності циклічного безробіття.

Кейнсіанство та його модифіковані варіанти — неокейнсіанство та посткейнсіанство — істотно вплинули на світову економічну думку, але у сфері економічної політики їх домінування різко обмежилось у 60—70-ті роки XX ст. Ці теорії не дістали такого продовження, на яке сподівалися. Кейнсіанство було створене як теоретичне обґрунтування виходу з кризи, тому виявилося неспроможним вирішити проблеми постійного, динамічного розвитку. Це значною мірою спричинилося до активізації критики кейнсіанства та його різновидів неокласиками та неолібералами.

2.4 Сучасні  кейнсіанська і неокласична концепції

В основі кейнсіанського уявлення про економічну роль держави лежить проблема формування ефективного попиту, що забезпечить реалізацію створеного суспільством багатства. Кризовий стан економіки спонукав Дж. Кейнса до вирішення проблеми реалізації багатства за допомогою принципово нового підходу і розширення напрямів державного регулювання, серед яких — бюджетне регулювання з традиційно високим рівнем перерозподілу національного доходу через держбюджет, спрямоване на забезпечення фінансування державних інвестицій; здійснення значних соціальних витрат.

Для "запуску" інвестиційного мультиплікатора здійснюються:

• великі урядові замовлення на виробництво військової техніки та озброєння, що стимулює розвиток військово-промислового комплексу й підтримує високий загальний рівень економічної кон'юнктури;

• кредитно-грошове регулювання, що використовує ставку відсотка як основний регулятор інвестиційної активності і допускає грошову емісію для покриття бюджетного дефіциту та з метою "здешевлення" грошей. Політика "дешевих грошей" забезпечує зниження надання переваг ліквідності і, як наслідок, стимулює збільшення витрат всіма економічними суб'єктами;

• податкове регулювання, засноване на прогресивній системі оподаткування з високими податковими ставками для корпорацій

та осіб зі значними прибутками і доходами з метою підвищення схильності до споживання, а отже, й інвестиційного мультиплікатора;

• регулювання соціальної сфери, насамперед вирішення проблем зайнятості за допомогою регулювання ринку праці, надання допомоги у зв'язку з безробіттям, збільшення соціальних програм тощо;

• зовнішньоекономічне регулювання, засноване на застосуванні фіксованих валютних курсів і орієнтоване на замкнену економіку.

Післявоєнний період засвідчив можливість застосування модифікованого варіанта кейнсіанської теорії при вирішенні проблем економічного зростання, що спирався на розширене трактування економічних функцій держави. В цей самий час з'являється розглянута вище формула економічних функцій держави П. Самуельсона: "стабільність, ефективність, справедливість". У подальшому ці функції набували різного значення залежно від того, економісти якої школи або напряму економічної думки пояснювали їх зміст.

Сучасна неокласична модель державної економічної політики, що виникла у 70-х роках XX ст. в умовах кризи кейнсіанської моделі державного втручання та критичного перегляду кейнсіанських теоретичних рекомендацій, засновується на теоріях монетаризму та економіки пропозиції і передбачає:

• грошово-кредитне (антиінфляційне) регулювання, в основі якого контроль за обсягом грошової маси в обігу та недопущення не-контрольованої грошової емісії, тобто додержання "грошового" правила монетаризму про 3-5-відсотковий темп щорічного зростання грошової маси;

• ліберальна податкова політика, пов'язана зі зменшенням ставок оподаткування доходів фізичних та юридичних осіб з метою стимулювання приватної ініціативи та інвестування, необхідність яких емпірично доведена кривою А. Лаффера;

• обмежене бюджетне регулювання, основна мета якого — збалансування доходів і видатків бюджету, уникнення бюджетного дефіциту;

• дерегулювання економіки за допомогою ліквідації регламентації цін, заробітної плати, ринку робочої сили, а також лібералізації антимонопольного законодавства та приватизації;

• обмежене соціальне регулювання (скорочення фінансування соціальних програм і соціальної інфраструктури);

• зовнішньоекономічне регулювання, орієнтоване на посилення відкритості економік та участь у світових інтеграційних процесах і засноване на гнучких валютних курсах.

Основні моделі державного регулювання в сучасних економічних системах набувають певних модифікацій унаслідок таких причин: відродження тези історичного напряму економічної думки про національну систему державного регулювання, у зв'язку з чим виокремлюються моделі ринкової економіки і державного регулювання за національною ознакою (американська, німецька, японська, корейська та ін.); синтезування і взаємопроникнення багатьох протилежних теорій, зокрема щодо питань економічної ролі держави (кейнсіансько-неокласичний синтез, ліве кейнсіанство і марксизм, неокласична теорія економічного добробуту та соціально-інституціональний напрям тощо); врахування в сучасній економічній науці поряд з усталеними неокласичними та кейнсіанськими підходами здобутків нової інституціональної теорії.

Загалом державне регулювання доповнює і коригує вільний ринковий механізм. Основна проблема економічного розвитку сьогодні і в майбутньому — знаходження оптимального співвідношення ринкового і державного регулювання. Взаємодія цих двох сторін економічного механізму і нестійкий баланс їх відносин свідчать про посилення в окремі періоди або економічної ролі держави, або дії стихійно-ринкових сил.

3. Економічні функції держави

Економічні функції уряду надзвичайно різноманітні. Вони настільки широкомасштабні, що навіть важко скласти вичерпний їхній перелік. Деякі із цих функцій спрямовані на підтримку і полегшення функціонування ринкової економіки, До них, зокрема, відносяться такі важливі види діяльності уряду, як забезпечення правової бази і суспільної атмосфери, які б сприяли ефективному функціонуванню ринкової економіки, а також створенню умов для конкуренції.

Друга група функцій, покладених на уряд, спрямована на посилення і модифікацію дії ринкових відносин. До них передусім належать:

— перерозподіл ВНП і національного багатства;

— коригування розподілу ресурсів з метою вдосконалення структури суспільного виробництва;

— стабілізація економіки через широкий контроль за фінансовою, кредитно-грошовою діяльністю фізичних та юридичних осіб, аналіз економічної кон'юнктури, а також стимулювання виробничої активності.