Ми з'ясували, що конкуренція становить могутній засіб розвитку підприємництва. Без неї не можуть існувати і розвиватися ринкові відносини. Саме тому конкуренція всіляко заохочується і підтримується державою шляхом пошуку найбільш ефективних засобів регулювання умов підприємницької діяльності.
Яким же чином відбувається державне регулювання конкуренції?
Передусім держава здійснює правовий захист підприємців і споживачів від недобросовісної конкуренції. В Україні діє Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції», який спрямований на встановлення, розвиток і забезпечення торгових та інших чесних засобів ведення конкуренції при здійсненні підприємницької діяльності в умовах ринкових відносин. Закон створює сприятливі умови захисту прав і інтересів учасників ринкових відносин, формує основи цивілізованої економічної конкуренції.
Існують такі види правопорушень, передбачених законодавством:
- неправомірне використання ділової репутації господарюючого суб'єкта (підприємця);
- створення перепон підприємцям у процесі конкуренції й досягнення неправомірних переваг у конкуренції; неправомірний збір, розголошення і використання комерційної таємниці.
Крім того, держава забезпечує необхідний рівень конкуренції шляхом застосування певних критеріїв для оцінки стану ринків. Наприклад, у практиці країн з розвинутою ринковою економікою використовують індекс Хіршмана. Згідно з цим індексом, безпечний рівень ринку з погляду його монополізації вимагає присутності на ньому не менше десяти конкуруючих фірм. При цьому встановлена межа в загальному обсязі продаж для кожного випадку. Наведемо обмеження рівня монополізації компаній:
- питома частка однієї, найбільш великої, компанії в загальному обсязі усіх продаж певного товару на ринку не повинна перевищувати 31%;
- питома частка двох, найбільш великих, компаній не повинна перевищувати 44%;
- питома частка трьох, найбільш великих, компаній не повинна перевищувати 54%.
- питома частка чотирьох, найбільш великих, компаній не повинна перевищувати 64%.
Подібним чином обмежується монопольне становище підприємства на ринках згідно з чинним законодавством України. Якщо частка підприємства на ринку певного товару більша ніж 35%, його становище визнається монопольним. До такого суб'єкта підприємницької діяльності держава має право застосовувати додаткові заходи з обмеження його монопольного становища.
Крім того, держава захищає підприємців від неправомірного використання фірмових найменувань, «оманливої» реклами, антимонопольного регулювання підприємницької діяльності, захист від недобросовісної конкуренції спрямований на підвищення ефективності підприємницького сектора, гармонізації його інтересів з інтересами суспільства в цілому.
Головним напрямком регулювання конкуренції є сприяння розвитку середнього та малого підприємництва, забезпечення сприятливих умов для розширення мережі нових підприємств. Активна політика держави щодо підтримки малого та середнього підприємництва, посилення контролю за ринками є заходом створення конкурентного середовища. Саме таке середовище у найкращий спосіб стимулює підприємництво, пошук нових шляхів задоволення суспільних потреб.
Водночас держава враховує інтереси зростання фірм, підвищення ефективності та конкурентоспроможності їх діяльності. Тому втручання держави в процеси зростання фірми, збільшення її частки в загальному обсязі виробництва й збуту не можуть бути прямолінійними, надмірно жорсткими. Адже бажання суб'єктів підприємницької діяльності знайти додаткову підтримку, узгодити та захистити свої інтереси можуть виявитися у створенні форм виробничої, фінансової та комерційної взаємодії. Такі заходи спрямовані на зниження витрат виробництва, підвищення якості продукції, освоєння нових ринків, зростання обсягу продаж.
Отже, регулювання конкуренції, контроль за станом ринків відповідає інтересам підприємницького сектора.
2. Основні проблеми конкуренції як засобу реалізації підприємництва в Україні
Конкуренція – найважливіша ланка всієї системи ринкового господарства. У дослідженні проблеми конкуренції та конкурентоспроможності до 90 – х років в Україні не було потреби. Термін «конкуренція» не застосовувався в радянській економіці. Так, у словнику з політичної економії конкуренція визначалася як «антагоністична боротьба між приватними товаровиробниками за найбільш вигідні умови виробництва й збуту товарів». Поняття конкуренції пов’язувалось із важкими соціальними наслідками, анархією. Елементи конкуренції та конкурентної боротьби були знайомі тільки керівникам підприємств, чия продукція йшла на зовнішній ринок. Відсутність приватної власності на засоби виробництва й установлення планів для всіх підприємств було причиною відсутності конкуренції.
Закон України «Про захист економічної конкуренції» містить таке поняття конкуренції: «Економічна конкуренція (конкуренція) – змагання між суб’єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб’єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб’єкти господарювання мають можливість вибрати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб’єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку».
В українській економіці існують наступні проблеми, пов’язані з питанням конкуренції.
Насамперед загальнополітичною проблемою в Україні є недотримання вимог законодавства практично в усіх сферах суспільного виробництва. Переважна кількість наших законів відповідає європейському рівню, але мало хто дотримується цих вимог свідомо чи через незнання, недостатню увагу питанню конкуренції приділяють державні органи, а суди, які повинні бути на варті дотримання законодавства, насправді дуже часто самі ж їх і порушують. Слід підкреслити, що й закони далеко не завжди є досконалими. З точки зору конкуренції вони мають створювати потенційно рівні умови для всіх учасників виробництва. Однак цей принцип часто не дотримується. Уже на законодавчому рівні різні групи учасників ринку мають і різні умови. Це стосується, зокрема, процедур банкрутства, системи оподаткування, інвестиційної та зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування, протекціоністської, митної, експортно-імпортної політики тощо. Так, наприклад, законодавство про банкрутство містить положення, що можуть розцінюватись як дискримінаційні, оскільки не всі підприємницькі організації можуть визнаватися банкрутами. Крім того, ці положення сприяють створенню умов, завдяки яким через процедури банкрутства підприємці здатні усувати своїх конкурентів .
Загалом під час обговорення та прийняття законів чинник конкуренції повинен обов'язково враховуватися. Раніше цим питанням активно опікувався Антимонопольний комітет (далі АМК) . У перші роки його діяльності, коли в інших сферах також інтенсивно формувалася законодавча база, АМК постійно намагався впливати на цей процес, щоб до нових законів вносилися конкурентні вимоги. З цією метою здійснювалася тісна співпраця з комітетами Верховної Ради, урядовими комітетами Кабінету Міністрів України, Міністерством юстиції України та юристами Секретаріату Президента України. Нині ця робота дещо послабилася, тому в деяких законах конкурентні вимоги залишилися неврахованими, а іноді до них свідомо вносять навіть антиконкурентні вимоги. На жаль, і в попереджувальних заходів держави, особливо заходів, спрямованих на попередження порушення законів, та на створення оптимальних умов функціонування суспільного виробництва, також спостерігаються суттєві проблеми. Недостатня увага держави до питань формування конкурентного середовища та захисту конкуренції призводить до систематичних збоїв нормального ритму функціонування економіки. В результаті з року в рік маємо такі негативні явища як, наприклад, регулярні змови на ринках паливно-мастильних матеріалів у період посівної та під час збирання врожаю. З цієї самої причини у період пікових навантажень постачальники підвищують ціни на цукор та інші продукти харчування. Водночас під час масової заготівлі сільськогосподарської продукції ціни на неї стрімко падають; згодом це призводить до скорочення виробництва. Проблеми конкуренції в Україні спричиняють непомірно високі ціни на послуги зв'язку, а тарифи на послуги житлово-комунального господарства абсолютно не відповідають їх якості.
Останнім часом надзвичайно актуальною є загальна проблема монополізації торгівлі. Безліч проблем, які набувають тривалого, затяжного характеру, і у сфері природних монополій. Держава докладає чимало зусиль щодо усунення цих негативних явищ. На різних рівнях влади проводяться гучні наради, присвячені виявленню причин прорахунків та пошуку винуватців. На заходи щодо нейтралізації диспропорцій та їх наслідків витрачаються (а іноді й просто викрадаються) величезні кошти. Однак нічого позитивного від такої діяльності майже немає. Проблеми постійно поновлюються. Це відбувається через те, що шляхом адміністративного регулювання здійснюється лише боротьба з наслідками криз, а насправді потрібно створювати об'єктивні регулятори суспільно-економічних процесів.
Проблема демонополізації була надзвичайно актуальною для держави ще на початку ринкових перетворень. Відповідною програмою, затвердженою Верховною Радою України в 1993 p., було визначено мету і завдання демонополізації, основні її поняття, принципи та пріоритети.
Державна політика у сфері обмеження монополізму та захисту конкуренції остаточно набула рис політики конкурентної. Указом Президента України від 26.02.99 р. № 219/99 було визначено основні завдання державних органів, спрямованих на забезпечення реалізації цієї політики в усіх галузях і сферах економіки. Водночас переважна частина ринків усе ще залишається монополізованою. Це, зокрема, загальнодержавні ринки машинобудування, металургії, хімічної та нафтохімічної промисловості, де процес демонополізації ускладнюється значною фондомісткістю й обмеженістю ресурсів. Разом з тим і на загальнодержавному, і на багатьох регіональних ринках є сфери, де проведення демонополізації, на наш погляд, є не лише можливим, але й цілком доцільним. Це стосується багатьох ринків транспорту та зв'язку, водо- і теплопостачання, експлуатації і поточного ремонту житлового фонду, технічного обслуговування та ремонту засобів обліку води, газу, тепла й електроенергії. Те саме можна стверджувати і про ринки послуг, пов'язаних із здійсненням функцій держави та місцевого самоврядування, зокрема: оформлення та реєстрація документів, аналіз і підготовка висновків та проведення експертиз для оформлення різних дозволів та ліцензій. Крім того, існують 103 потенційно конкурентні ринки, демонополізація яких офіційно вважається незавершеною, зокрема, ринки хліба та хлібобулочних виробів, борошна, нафтопродуктів. Обмеження конкуренції на багатьох ринках пояснюється збереженням неринкових організаційних структур та розподільчих систем. Це, зокрема, ринки послуг роздрібної торгівлі у сільській місцевості, де у регіонах часто зберігається монопольне становище споживчої кооперації, а також ринки послуг будівництва, ремонту та утримання доріг загального користування.
Процеси монополізації ринків не припинено, більше того, з благословення чиновників найвищих рангів вони тривають. Так, у січні 2006 р. за згодою не лише Кабінету Міністрів України, а й Антимонопольного комітету, відомства, що має попереджувати створення таких монополій, ПАК Нафтогаз України та РосУкрЕнерго було створено спільне підприємство Укргаз-Енерго, яке тепер є монополістом на ринку постачання та реалізації в Україні природного газу, на той час голова АМК запевнював громадськість, що створення цієї структури не призведе до суттєвого обмеження конкуренції на ринку газу України. Нині ж конкурентне відомство вже розглядає питання про зловживання монопольним становищем у вигляді обмеження окремих споживачів у споживанні газу. Ще одним прикладом неспроможності держави щодо попередження монополізації ринків є нинішня ситуація в торгівлі, яка, в свою чергу, суттєво впливає на ефективність загального ринкового середовища в країні. У сучасних умовах сфера торгівлі характеризується надзвичайно динамічним розвитком. Завдяки порівняно низькій капіталомісткості та швидкій окупності вона є доволі привабливою для інвесторів. Тому до цієї сфери останніми роками спрямовується велика кількість капітальних вкладень. Зокрема, вона є надто привабливою для іноземних інвесторів. Водночас, як не дивно, нові надходження капіталів не лише не збільшують конкуренції, а навпаки - монополізують цю сферу. Останнім часом торгівля концентрується або у величезних супермаркетах, або на ринках. Наприклад, в Києві наразі працює понад 100 супермаркетів. Нині майже не залишилося невеликих магазинів поряд з житловими будинками, де раніше без проблем можна було купити найнеобхідніші продукти. Слід також зазначити, що власники багатьох супермаркетів нерідко перебувають між собою у родинних чи партнерських зв'язках, що дає їм можливість домовлятися про свою маркетингову політику. Це призводить до монополізації сфери торгівлі, а наслідки такої монополізації негативно впливають і на споживачів, і на товаропо-стачальників. Споживачі відчувають на собі постійне підвищення цін, що не могло б відбуватися в умовах жорсткої конкуренції. А товаровиробники, які намагаються скористатися послугами супермаркетів для просування своїх товарів до споживача, спостерігають прояви монопольної поведінки власників закладів торгівлі. Аби самим шукати товари для наповнення торговельних залів, останні вимагають від товаровиробників великих сум коштів за розміщення їхніх товарів на полицях та в складських приміщеннях. Причому здійснюється це неофіційно, що свідчить про незаконність таких поборів: оформлюються угоди під надання послуг з проведення маркетингових досліджень, які насправді не проводяться. Або ж просто вимагаються гроші без усіляких підстав і документального оформлення. У торговельних залах супермаркетів практично відсутня конкуренція товарів різних виробників. На полицях розміщується продукція за високими цінами і лише окремих найвпливовіших та заможних фірм. Така ситуація, зрозуміло, не сприяє розвитку підприємництва. Це повинні були б узяти до уваги відповідні державні органи, але, на жаль, адекватної реакції чиновників, які мають захищати конкуренцію, не спостерігається.