Основні макроекономічні показники

ВВП як вимірник загального обсягу виробництва має такий  недолік: він завищує обсяг продукції для споживання і для нагромадження нового капіталу. Річ у тім, що з нього не вираховується та частина річного обсягу виробництва, яка потрібна для відшкодування капітальних благ, використаних у виробництві впродовж року. Щоб отримати річний обсяг виробництва, який іде на споживання і на приріст капіталу, обчислюють чистий внутрішній продукт.

Чистий внутрішній продукт (ЧВП) – це валовий внутрішній продукт, скоригований на суму амортизаційних відрахувань [22, 61]:

ЧВП = ВВП – Амортизація.

Він вимірює загальний  обсяг продукції, який уся економіка  – домогосподарства, фірми, уряд та іноземці – може спожити, не погіршуючи виробничих можливостей наступних  років.

У системі національних рахунків особливу значущість має національний дохід. Національний дохід (НД) – це весь дохід, зароблений упродовж року власниками ресурсів, що є резидентами  певної держави, незалежно від того, де ці ресурси використовуються –  у власній країні чи за кордоном. Для визначення національного доходу з ВНП необхідно вирахувати амортизацію та непрямі податки на бізнес [22, 61]:

НД = ВНП – Амортизація  – Непрямі податки.

Національний дохід можна  також прямо одержати додаванням усіх факторних доходів резидентів – заробітної плати, ренти, процента та прибутку.

Національний дохід можна  розглядати як показник того, скільки  коштує суспільству отримання обсягу національного виробництва.

У вітчизняній практиці національний дохід поділяють на фонд споживання і фонд нагромадження.

Фонд споживання – це та частина національного доходу, яка  забезпечує задоволення матеріальних і культурних потреб людей і потреб суспільства загалом (на освіту, оборону  і т.д.).

Фонд нагромадження –  це та частина національного доходу, яка забезпечує розвиток виробництва.

Крім того, до складу основних макроекономічних показників входять:

1. Рівень цін (індекс цін).

2. Процентна ставка.

3. Рівень зайнятості.

Рівень цін як макроекономічний показник характеризується індексом цін.

Індекс цін (Ір) відображає відносну зміну середнього рівня цін за певний період часу. При його визначенні ціни базового року приймаються за 100 %.

Ір = | Рп поточного року | Ч 100 %.

Рб базового року

Індекс цін використовується для розрахунку рівня інфляції [22, 49].

?Р = | Рп поточного року – Рб базового року | Ч 100%.

Рб базового року

При аналізі макроекономічних показників, особливо рівня цін. використовують індекси цін на товари.

РРІ індекс цін на товари, що споживаються, обчислюється за 400-ми показниками (споживчий кошик).

ІРД індекс цін на товари виробничої о призначення (3000 показників).

Процентна ставка (і) плата за гроші, віддані в кредит.

Номінальна ставка встановлюється в суспільстві під дією попиту і пропозиції на кредит.

Реальна ставка враховує рівень інфляції [22, 50]:

r = i – ?Р%.

Ставки міжбанківського кредиту:

Облікова ставка встановлюється адміністративним шляхом.

Ставка прайм-рейт – ставка для привілейованих осіб (стабільних клієнтів банку).

Пролонгація – продовження.

Ставка федерального фонду  – застосовується при включенні  кредитних ресурсів до банківського резерву (короткий час, високі проценти).

Зайнятість – чисельність  дорослого працездатного населення, яке має роботу.

Безробіття – частина  дорослого працездатного населення, яке не має роботи і знаходиться в її пошуках.

Рівень зайнятості (N6) [22, 50]:

N6= | Загальна кількість  безробітних. | Ч 100 %.

Чисельність робочої сили

Макроекономічні показники  виступають як засіб відображення у  звітності стану справ в національній економіці.

Господарське життя суспільства  попередньо визначається фундаментальними потребами, які формулюють як основні  макроекономічні цілі. Сукупність макроекономічних цілей розкриває структуру, склад, направлення та проблеми народногосподарського  розвитку.

Рівні досягнення різних макроцілей оцінюються за допомогою макроекономічних показників. Існують найбільш загальні (ВНП, ВВП) і більш конкретні форми показників результатів макроекономічної діяльності. Розрізняють абсолютні та відносні показники, серед яких більше значення належить макроекономічним індексам.

Розділ 2. Проблеми аналізу  динаміки основних макроекономічних показників в Україні за роки незалежності

2.1. Аналіз динаміки основних  макроекономічних показників за 90-ті роках ХХ ст.

Народногосподарський комплекс України історично орієнтувався на максимальне включення до загальносоюзного подiлу працi. Згiдно з останнiм Україна як республiка СРСР була виробником палива, енергiї, хімічної сировини, металу, металомiстких виробів, продукції оборонно-промислового комплексу. Питома вага продукцiї, готової до кiнцевого споживання, складала на рубежі 80-х та 90-х років лише 34 %. На частку товарів народного споживання припадало всього 29 % промислової продукцiї. Основу господарства, таким чином, становили галузi, що важко пiддавались реформуванню, якi й у розвинених країнах здебільшого є малорентабельними або дотацiйними.

Наслiдком внутрісоюзної  спецiалiзацiї української економiки став також високий ступiнь монополiзацiї  виробництва: на початку 90-х років 75-80 % промислової продукцiї вироблялося на пiдприємствах-монополiстах. Монополiзацiї при цьому був притаманний технологiчний характер, отже, вона значно важче піддавалася впливу. Інвестицiї скеровувались на екстенсивне розширення парку устаткування, нове будiвництво, тимчасом як коефiцiєнт зношеностi основного капiталу на початку 90-х рр. досяг майже 50 %, а в металургiї – 60 %, причому термiнової замiни потребувало близько 40 % машин i устаткування.

Пiдтримувати відносно високий  рiвень споживання Українi дозволяв жвавий мiжреспублiканський обмiн, який складав у 1991 р. близько 80 % загального обсягу зовнішньої торгiвлi України. Орiєнтацiя на союзних споживачів зумовила специфiку експортної продукцiї, значна частка якої потребувала для збуту саме внутрішнього ринку СРСР i користувалася слабким попитом на свiтовому. Характерною рисою було нерiвномiрне розмiщення експортного потенцiалу України: за пiдрахунками науковцiв Нацiонального iнституту стратегiчних дослiджень, 7 областей України у 1991-1992 рр. виробляли 70 % експортної продукцiї, а 11-6,3 %, що заклало підвалини регіональних диспропорцій [28].

Економiка України мала високий ступiнь енергозалежностi: на 90-95 % вiд зовнiшнiх поставок нафти, 75 % – природного газу. Специфiка енергоносiїв полягає саме в тому, що вони беруть участь у виробництвi всiх видiв продукцiї, отже, є технологiчно та економiчно детермiнуючою складовою вiдтворювального процесу. Тому для пiдтримання останнього Україна потребувала значних валютних резервiв, а валютний курс i рiвень цiн на енергоносiї виступали важливими чинниками iмпорту iнфляцiї.

Аналiз стану продуктивних сил України початку 90-х рр. дозволяє, виходячи з наведеного вище, характеризувати промисловий потенцiал як значний, але структурно немiчний, тобто такий, що нездатен динамічно змінюватися залежно від ринкових сигналів і потреб українського суспільства та стати основою сучасної стратегії економічного розвитку.

Звідси випливає вельми важливий висновок, що органічність суспiльно-економiчної системи в Українi на початку 90-х років була досить умовною. Україна об'єктивно була складовою системи, яка раніше iснувала в межах Радянського Союзу. Полiтичнi акцiї щодо розмежування держав екс-СРСР призвели до значних розривiв у сферi як продуктивних сил, так і виробничих вiдносин. Таким чином, процес розпаду СРСР можна вважати одним iз потужних чинникiв наявних економічних деформацiй. Одним з визначальних завдань економічної стратегії в перші роки незалежності стала переорієнтація економіки на ендогенні чинники суспільного відтворення.

Отже, об'єкт економічної  стратегії в Україні на початку  періоду трансформації характеризувався складною і недосконалою структурою, великою кількістю неузгоджених чинників розвитку, що мають різну природу, в тому числі – екзогенного походження. Це висувало потребу в здійсненні зваженої стратегії комплексного впливу на чинники соціально-економічного розвитку, що могло забезпечуватися лише за допомогою розвиненої структури суб'єктів економічної стратегії.

Тимчасом така структура  в Україні була на початок 90-х  років практично відсутньою. Більшість суб'єктів державної економічної влади, що могла функціонувати за умов командної системи, виявилася генетично нездатною до здійснення економічної політики у перехідній економіці за посилення ролі приватного інтересу. Зі свого боку, суб'єкти приватної економічної влади на початок радикальних реформ фактично не були сформованими, а процес структурування цих суб'єктів триває й дотепер. Тому, незважаючи на те, що підвищення ролі економічних стратегій приватних суб'єктів сприяло їх підпорядкуванню принципам економічної ефективності, неузгодженість цих стратегій викликала в перші роки економічних реформ серйозне порушення системи економічної координації.

Чи не найболючішого удару зазнала наукова складова системи суб'єктів економічної стратегії. Фактично побудова ринкової економiки почалася з повного вiдкидання надбань радянської економiчної науки. При цьому до уваги бралося не лише наробленi програми перебудови економiки, а й навiть суто економетричнi розробки, що описували особливостi економiчної структури i макроекономiчних пропорцiй. На мiсце знехтуваної вiтчизняної науки було поставлено теорiю ринкової економiки в її класичному виглядi, яка сформувалася ще у XIX ст. i вiдбиває лише частину закономiрностей функцiонування сучасних ринкових економiк. Особливостi пострадянського менталiтету, iнерцiя мислення багатьох представникiв економiчної науки призвели до догматизацiї положень цiєї науки, формування унiкального, за виразом Ю. Ольсевича, "симбiозу марксистського догматизму з примiтивним фрiтредерством". Отже, стратегічний орієнтир побудови ринкових відносин у державах колишнього СРСР сформувався не на основi розумiння механiзму їхньої дії і, тим більше, відповідних стратегічних досліджень, а пiд впливом демонстрацiйного ефекту країн з розвиненою ринковою економiкою.

Наслідком такої методологічної кризи стала неповнота структури  економічної стратегії держави, яка виявилася в перші роки перетворень в абсолютизації  стратегічного напряму руйнування командної системи, нехтуванні напрямом побудови ринкового середовища, змішуванні напрямів та мети економічної стратегії, завдань і напрямів; незабезпеченості стратегічних завдань і пріоритетів  відповідними тактичними заходами. Методологічна криза не дозволила також коректно застосовувати критерії ефективності економічних стратегій. На державному рівні методологію економічної безпеки було визнано лише наприкінці 90-х, причому вона досі не знайшла втілення в жодному програмному документі (окрім документа з невизначеним статусом "Концепція національної безпеки України"). Тодішній Президент України Л. Кравчук у травнi 1993 р. визнав, що урядовi економiсти "виявилися нездатними розробити таку програму економiчних реформ, яка була б адекватною конкретно-iсторичним умовам України, її реальним можливостям, нарештi, менталiтету нашого народу". "…Розробляючи економiчну стратегiю, – зазначив він, – ми явно переоцiнили можливостi української економiки, не врахували, що вона структурно була побудована за принципом недовершеностi, позбавлена цiлiсностi, гармонiйностi, комплексностi. Не усвiдомили величезну залежнiсть вiд економiк iнших держав колишнього Союзу".

Таким чином, середовище розробки та здійснення економічної стратегії  в Україні на початку 90-х років  характеризувалося структурно недосконалим виробничим потенціалом при недостатності як державної, так і приватної економічної влади. За таких умов проведення ефективних економічних стратегії і тактики без

докорінних змін як об'єктів, так і суб'єктів економічної  влади було неможливим. З іншого боку, політика, що об'єктивно вела до погiршення становища, руйнування економічного потенціалу, зниження конкуренто-спроможності національної економіки, була вигiдною багатьом iз новонароджених потужних економiчних структур, представникам "тiньової" економiки, якi мали вагу у визначеннi економiчної полiтики. За словами Президента України Л. Кучми, у першій половині 90-х років економiчний кримiналiтет освоював ринок швидше, нiж офiцiйна економiка. Це, на думку Президента, посилювало антинародний характер економiчної системи, вело до поширення апатiї i зневiри населення, стало реальною загрозою українськiй державностi.

Унаслідок цього 1990-1994 рр. стали  періодом прогресуючого прискорення  темпів економічного падіння. Скорочення ВВП склало за цей час 46,5 %, промислового виробництва – 40,4 %. Лише у 1994 р. зазначені  показники становили 22,9 та 27,3 % відповідно (табл. 1). Головними чинниками спаду, на думку фахівців, стали: радикальні інституційні зміни; руйнування СРСР та РЕВ і обвальний розрив економічних  зв'язків; наслідки системної кризи  народного господарства СРСР; успадковані  структурні деформації; технологічна криза, застаріла технологічна база, витратність економіки; складна  екологічна ситуація. Надмірний негативний вплив цих чинників став можливим через значну розбалансованість  економічної стратегії, неузгодженість її елементів. Ефективність економічної  стратегії на цьому етапі може бути оцінена як вкрай низька [28].

Ключовим завданням економiчної стратегії переходу до ринку, що здійснювалася  в Українi з 1992 р., стала лiбералiзацiя  цiн, у якiй вбачався засiб лiквiдацiї  цiнових диспропорцiй, надання цiнi функцiй оцiнки суспiльної корисностi, та передачі тактики ціноутворення  на приватний рівень. При цьому було знехтувано загальновiдомим положенням про те, що структура цiн визначається структурою економiки, а побудова цiни рiвноваги є функцiєю ринкового середовища, яке опосередковує i забезпечує узгодження iнтересiв попиту i пропозицiї. До уваги також не було взято високу iнфляцiйнiсть економiки i наявнiсть значного iнфляцiйного "навiсу" (спадок прихованої iнфляцiї кiнця 80-х років) – монополізацію ринку ресурсів та споживчих товарів, імпортозалежність.

Високі темпи iнфляцiї, знецiнення  основних i оборотних коштiв пiдприємств, платiжна криза i різке зменшення державних витрат призвели до рiзкого скорочення приватних капiталовкладень в Українi з початку 90-х років (табл. 2.1). На 1 сiчня 1994 р. iндекс недооцiнки основних фондiв пiдприємств становив 10,6 разу, що викликало хронiчну недоамортизацiю устаткування і знизило коефiцiєнт замiни основних фондiв до 2 % за рiк. В Україні протягом 1991-1997 рр. Фактично було паралізовано інвестиційну діяльність. За розрахунками Міністерства економіки України ще в середині 90-х років, загальна потреба в інвестиціях для структурної перебудови економіки (приведення структури економіки і рівня споживання населення у відповідність до показників розвинених країн) становить до 200 млрд. доларів, а щорічна потреба в інвестиціях – 20 млрд. доларів. За 1991-1997 рр. обсяг інвестицій в основний капітал скоротився у п'ять разів, або в середньому на 21 % щорічно.