Особливості і шляхи приватизаційних процесів в Україні

Основні способи витрачання державних коштів (за результатами перевірок у 2005р.), що ведуть до хронічної збитковості:

- завищення вартості закупки обладнання за рахунок залучення посередників;

- залучення наддорогих кредитних ресурсів;

- заниження вартості активів (на державних підприємствах не переоцінюють основні фонди);

- неекономне та неефективне використання грошей для особистих потреб підприємств;

- необґрунтована благодійна допомога.

Вже третій рік частина доходу держбюджету поповнюється за рахунок перерахування в неї частини прибутку ( дивідендів) підприємств, які повністю або частково належать державі.   Фактично станом на 28.07.2005 р. до бюджету перераховано дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) господарських товариств, які є в державній власності, загальною сумою 1231,116 млн. грн. Виконання річного планового завдання становить 230,9%. У 2005 році в якості платників до цих підприємств приєдналися і їхні дочірні підприємства.  Відповідно до ст.63 Закону про Державний бюджет України на 2005р., дочірні підприємства зобов’язані на тих же умовах, що і материнські підприємства, сплачувати частину прибутку в держбюджет. Проте внесення до складу платників дочірніх підприємств і підприємств, що мають державну частку в статутному фонді (капіталі), перетворило процедуру сплати держдивідендів у подвійну їх сплату. Адже сплачуючи дивіденди в бюджет і нараховану на них суму авансового внеску з податку на прибуток, материнське підприємство фактично здійснює їх оплату за себе і за своє дочірнє підприємство.

Аналіз приватизаційного процесу в Україні дає можливість зробити прогноз: орієнтація на продаж високоліквідних та інвестиційно привабливих підприємств з метою одержання гарантованих доходів до бюджету буде супроводжуватись накопиченням у державному секторі неліквідних та інвестиційно непривабливих підприємств.

Варіантів виходу із ситуації, що склалася, небагато: залишити під контролем держави тільки найкрупніші  стратегічні підприємства (НАК „Нафтогаз України”, „Укрзалізниця”, „Енергетична компанія України” та інші), а решту холдингів або ліквідувати, або кардинально реформувати.

Періодично проводилось реформування державних холдингів. У 2003-2004р. мова йшла про те, що держхолдинги не виправдали себе і тільки створюють проблеми для держави, тому їх  треба або приватизувати, або ліквідувати. Над тим, щоб реорганізувати або приватизувати „Надра України” або „Хліб України”, навіть не задумувались.  При цьому в українському законодавчому полі немає документа, який  би чітко регламентував правовий режим передачі акцій ВАТ, що належать державі, в установчі фонди холдингових компаній.

У лютому 2004 р. Верховна Рада прийняла за основу проект закону „Про холдингові компанії в Україні”. Але частина його норм, покликаних зробити роботу холдингів прозорою і запобігти незаконному відчуженню держмайна, завадила проходженню законопроекту: вони  виявилися невигідними приватним бізнес-групам, що працюють в металургії та гірничорудній галузі.

Керівники державних холдингів, що живуть за власними статутними документами і мають високий рівень незалежності, звикли до того, що кожного року їх компанії перевіряють Контрольно-ревізійне управління, податкова адміністрація, Рахункова палата.  У березні 2005 р. Уряд прийняв рішення про масштабну перевірку фінансово-господарської діяльності 29 холдингових компаній. Але обов’язкові системні, а не епізодичні перевірки державних підприємств, контроль не тільки за використанням  бюджетних засобів, а й за використанням державного майна. Потрібно створити систему попереджень правопорушень, адже потім повернути розтрачені засоби практично неможливо. Тому необхідний попередній контроль.

Актуальним для України є перехід   на європейську модель публічного використання державних ресурсів. Прийняття Закону України “Про управління об’єктами державної власності”, безумовно, можна вважати позитивним у житті країни, хоча й із значним запізненням. Конституція України у статті 116 вимагає забезпечити управління об’єктами держвласності на основі спеціального закону. З іншого боку, даний закон зовсім не ідеальний з точки зору практичних можливостей законодавця, він містить як позитивні, так і негативні для суспільства та економіки елементи.

Позитивними рисами даного документа можна вважати:

формування цілісної системи управління об’єктами державної власності;

введення єдиного порядку обліку таких об’єктів;

введення аналізу ефективності їх використання;

створення механізму відбору фізичних та юридичних осіб, яких призначає держава в якості своїх представників на цих об’єктах;

додаткове стимулювання держслужбовців за належну та якісну роботу;

єдиний процес відчуження державної власності незалежно від того, чи проходить це за умов приватизації, чи якогось іншого процесу;

створення механізму формування державних холдингових компаній і управління ними.

Держава і раніше мала певний контроль і важелі впливу на ситуацію у даній сфері, але цей закон уніфікував і впорядкував їх, дещо перевівши з площини підзаконних актів до рівня законів. Тому вже сьогодні можна сказати, що закон посилить державний контроль як за рухом активів, що знаходяться під контролем держави, так і за ефективністю їх використання.

Проте є і негативні риси цього закону:

- гіпертрофованість ролі державної власності порівняно з приватною власністю, а саме наявність певних переваг, що не відповідає Конституції України;

- випадання з поля зору такого виду активів, як бюджетні кошти і технології управління ними; відсутність зв’язку між активами у реальному секторі економіки та бюджетними коштами;

- відсутність чіткого визначення такого важливого поняття, як “державний контролер”, його ролі та обов’язків, ступеня впливу на роботу підприємств.

Документ містить певні формулювання, що можуть перетворитись у значні незручності при подальшій роботі з ним у суспільстві. Це може бути протиставлення казенних і державних підприємств, які, згідно із законом, не є спорідненими. Це руйнує логічний поділ державних підприємств, який вже склався в Україні, на два види – державні комерційні та державні казенні підприємства.

Крім того, декларація української влади своїх намірів щодо зближення із Європою та невідповідність заяв і реальних кроків викликає непорозуміння. Наприклад, дуже дивним видається надання переваг державі як власнику преференцій у визначенні особи, яка буде завідувати підприємством, над іншими власниками.

Особливої уваги вартий пункт, що стосується відкритих державних товариств, які, відповідно до прописаних правил, не можуть вільно виходити на публічне розміщення своїх акцій. Тому акціонерні товариства з державною часткою більше 25% можуть називатись відкритими, хоч де-факто вони будуть залишатись закритими. Дещо незрозуміла і поведінка Кабінету Міністрів України, який, з одного боку, підтримує цей закон, а з іншого – подає законопроект “Про акціонерні товариства”, де присутні більш справедливі умови роботи власників, які є міноритарними акціонерами, чи то  державними, чи іншими.

Таким чином, Закон “Про управління об’єктами державної власності” у даному вигляді неприйнятний для нашої держави, якщо метою влади є довгострокове зростання економіки та підвищення інвестиційної привабливості України. Документ варто доробити у його “вузьких” місцях і таки прийняти, бо закон, що регулює відносини у даній сфері, необхідний. Ясність у документі забезпечить ріст обсягу іноземних інвестицій в економіку країни, бо у потенційного інвестора не виникне проблем із розумінням процедур та механізмів, що існують у системі.

Отже, слід зробити наступні зміни до вказаного Закону:

прописати роль і функції державного контролера, величину його впливу на діяльність підприємств;

урівняти державу як одного з акціонерів з приватними акціонерами (фізичними і юридичними особами);

узгодити даний закон із законом “Про відкриті акціонерні товариства” у місцях, що стосуються таких форм господарювання, як акціонерні товариства;

привести закон у відповідність до норм Конституції України.

5.Реприватизація в Україні: проблеми, механізми

Приватизація   не виправдала сподівань, у численних випадках не стала результатом появу ефективного власника, а подекуди створила серйозний дисбаланс приватних і суспільних інтересів, зумовлений невиконанням інвесторами взятих на себе зобов’язань, концентрацією майна в руках олігархічних структур. Тому держава, не порушуючи курсу на приватизацію як базовий принцип економічної політики, має виправити, наскільки це можливо, істотні недоліки приватизаційного процесу та усунути їх негативні наслідки. Головне – яким має бути зміст таких коригуючих дій держави. При цьому слід виходити з можливостей двох принципово різних процесів:

—  ринкового перерозподілу власності як механізму нормального ринкового перерозподілу активів від менш ефективних до більш ефективних власників у процесі ринкової конкуренції;

— перерозподілу власності як організованих державою політико-економічних та правових заходів.

Перший із названих процесів відбувається там, де є   ринкова конкуренція, що зумовлює селекцію суб’єктів господарювання. Він є тим інтенсивнішим, чим більшим є захист від тенденцій монополізації і недобросовісної конкуренції. Держава у такому перерозподілі відіграє опосередковану роль — як гарант забезпечення конкурентного середовища.

Другий процес передбачає пряме втручання держави у формування власності. При цьому конкретними методами теоретично можуть бути: націоналізація, деприватизація та реприватизація.

Реприватизація (від лат. re — повтор + privatus — приватний) — передача у приватну власність державного майна, що раніше належало приватному капіталу і було свого часу націоналізоване. (Зауважимо, що термін «реприватизація» з формальної точки зору означає прямо протилежне тому, що під ним розуміють в Україні: це не повернення в державну власність раніше приватизованих підприємств, а, навпаки, — приватизація раніше націоналізованих, яка періодично відбувалася, наприклад, у Франції чи Британії). Висловлювання політиків і фахівців з цього питання свідчать про неоднозначне, а іноді і взаємовиключне трактування зазначених процесів і понять, як і їх наслідків. У нашій країні практично всі великі об’єкти за останні десять років було приватизовано несправедливо, проте узаконено. Перегляд цих продажів стане ударом, передусім, по економіці країни.

Висновок:             

Вихід держави за окреслені максимальні межі робить необхідним роздержавлення економіки. Проблема є особливо актуальною для країн, які переходять від тотального одержавлення економіки до ринку. Світовий досвід засвідчує, що добре зарекомендували себе такі способи роздержавлення, як приватизація власності, лібералізація ринків, оздоровлення державного сектору, створення змішаних підприємств. Однією з найважливіших переваг приватизації є антиінфляційний ефект. Для успішного проведення приватизації необхідне виконання ряду умов. В умовах сучасної ринкової економіки приватизація державної власності не є самоціллю або втіленням ідеологічних симпатій чи антипатій. Здійснюючи приватизацію, держава прагне вмістити свою діяльність в окреслені ринком межі, домагаючись високої ефективності ринкового господарства.

Приватизація - один з ключових напрямків перетворення української економіки на ринкових засадах. ЇЇ успіх або поразка багато у чому визначають хід економічних реформ. Необхідність процесів роздержавлення та приватизації майже ні в кого не викликає сумнівів і обґрунтовується, по-перше, кризовим станом економіки та суспільства в цілому; по-друге, неминучістю переходу до ринку; по-третє, поняттям природженої економічної активності приватного власника; по-четверте, визнанням того, що своя власність - це основа свободи особи. Це процес, якому притаманні глибинні властивості, що пов'язані з кардинальною зміною соціальних структур, зміною соціально-економічного ладу в Україні; він складний та суперечливий.

Говорячи про потенційних учасників приватизації, слід зазначити, що у суспільстві постійно відбуваються зміни соціального настрою, виникають нові контрагенти у системі інтересів, постійно формується те середовище, де відбуватиметься приватизація. Слід мати на увазі, що вірно вибрана позиція учасників приватизації має дуже важливе значення і може справити суттєвий вплив на результат, до якого приведе її здійснення. В наш час можна говорити про те, що головними конкурентами у боротьбі за власність залишаються представники номенклатурної та підприємницької верхівки. Більшість населення ще не зовсім підготовлена до сприймання змін, що відбуваються, та до активної участі в цих перетвореннях. Тому проведення приватизації швидкими темпами може не привести до бажаних результатів, а лише погіршить ситуацію.

Зміна форми власності та організаційно-правових форм управління промисловими підприємствами поки що не має суттєвого позитивного впливу на результати їхньої виробничо-фінансової діяльності. Нові елементи управління на приватизованих підприємствах тільки починають формуватися, але деякий позитивний соціально-економічний ефект від цього можна очікувати лише на тих з них, які функціонують у новому статусі понад три роки. Решта підприємств ще знаходиться у стадії адаптації до ринкових умов. Враховуючи специфіку реформування власності в Україні та перш за все перевагу неконкурентних форм її реалізації, а також відсутність очікуваних позитивних ефектів у розвитку економічної системи, треба більш активно запроваджувати конкурентні методи приватизації з метою пошуку ефективного власника та стратегічного інвестора, необхідна масштабна післяприватизаційна підтримка підприємства за допомогою відповідних ринкових структур із залученням банків, страхових і консалтингових фірм.