Шляхи удосконалення зовнішньоторговельної політики України

Залежно від  масштабів втручання держави  у міжнародну торгівлю розрізняють  два типи зовнішньоторговельної  політики:

• політика вільної торгівлі;
• політика протекціонізму.

Політика  вільної торгівлі – це політика мінімального втручання держави  у зовнішню торгівлю, що розвивається на основі вільних ринкових сил попиту і пропозиції. Така політика базується  на усуненні будь-яких перешкод до ввезення та вивезення іноземних та вітчизняних  товарів. Митні органи виконують  лише реєстраційні функції. Цю політику проводять країни з високим рівнем розвитку продуктивних сил, що дає змогу  місцевим підприємцям витримувати  конкуренцію.

Протекціонізм – це державна політика захисту  внутрішнього ринку від іноземної  конкуренції з використанням  системи обмежень імпорту.

1.2 Особливості здійснення зовнішньоторговельної політики держави на сучасному етапі

Зовнішня  торгівля – перша і традиційна форма міжнародного економічного співробітництва, яка у більшості країн за вартісним  обсягом обороту займає провідне місце серед інших форм співробітництва.

На зовнішньоторговельну складову глобалізаційних процесів активно впливають чинники, пов'язані  з самою суттю сучасного процесу  глобалізації.

Це, насамперед, загострення міжнародної конкуренції, пов'язане з наближенням країн  одна до одної внаслідок динамізму  сучасного мобільного зв'язку, відносного здешевлення транспортних засобів  та розвитку транснаціональних корпорацій, які завдяки кооперуванню дали істотний поштовх міжнародним зв'язкам [16,с. 143].

Глобалізація  посилила вимоги до якості та конкурентоздатності продукції, що виробляється та експортується. Цьому ж сприяють впровадження технологічних новацій, поява нових сучасних форм розрахунків за зовнішньоекономічними операціями, які ще вчора не мали місця.

Глобалізація, з її прагненням до зближення й  уніфікації форм господарського управління, існуючих в окремих країнах, вдосконалила і самі методи протекціонізму, що проводилися  національними державами. Останні  все більше повинні зважувати  нате, що форми і методи прихованого  протекціонізму (а не лише явного, як це було в попередній період) зараз  наштовхуються на опір держав-партнерів. За цих умов кожна держава повинна  значною мірою враховувати не лише власні інтереси, а й інтереси своїх торгових партнерів, що обмежує  маневр вітчизняних товаровиробників.

Зростаюча роль міжнародних організацій і транснаціональних  корпорацій, що може створити потенційну загрозу для повноцінного виконання  державою управління, не може не накладати  відбиток на процес державного регулювання  зовнішньоторговельних відносин.

Зміцнення торговельно-економічних  зв'язків засноване на використанні сучасних технологій, зарубіжних інвестицій, управлінського досвіду, створенні  потужного експортного потенціалу, для чого глобалізація відкриває  значні можливості.

Відкритість економіки, а водночас і її вразливість  перед загрозами глобальної інтернаціоналізації  ставить питання про те, що найбільш оптимальним заходом зведення до мінімуму негативних наслідків глобалізації і, навпаки – одержання від  неї зиску є посиленням регіональної інтеграції із зацікавленими країнами. Доцільність цього демонструє досвід діяльності ЄС: посилення взаємозалежності національних економік в умовах міжнародного поділу праці на засадах спеціалізації  і виробничого кооперування, розвиток торговельних відносин і посилення  у їх структурі частки продукції  внутрікоопераційного обігу призводить до одержання економічних вигод  при блокуванні негативних наслідків. Тому, визначаючи конфліктність факторів, що впливають на формування національної безпеки окремих країн, слід враховувати  баланс інтересів усіх рівнів системи  світового господарства. Лише такий  комплексний підхід до виявлення  позитивних і негативних наслідків  розвитку зовнішньоторговельних відносин у контексті національної економічної безпеки, що враховує й інтереси інших країн, може досягти формування єдиного простору [16,с. 143].

Використання  можливостей цієї зовнішньоторговельної  форми співробітництва, насамперед, залежить від того, чи прийнято вважати  господарську систему тієї чи іншої  країни системою з відкритою економікою. Основними критеріями такої системи  є:

можливість  виходу суб'єктів господарювання на зовнішні ринки та співробітництво  із закордонними партнерами;

• макроекономічна стабільність, що проявляється у стабільності державних фінансів, цін та балансу зовнішніх розрахунків;
• мінімальні обмеження з боку держави;
• достатньо високий ступінь інтернаціоналізації ВВП;
• участь у міжнародній виробничій кооперації;
• достатня ємність внутрішнього ринку;
• конкурентоздатність суб'єктів господарювання на зовнішньому ринку;
• відсутність суттєвих бар'єрів, що обмежують вступ до ринку в процесі створення нових фірм;
• наявність розвинутої ринкової інфраструктури;
• лібералізація цін та міжнародної торгівлі, що здатні значно прискорити процес формування глобальної системи;
• лібералізація інших форм зовнішньоекономічної діяльності, особливо лібералізація діяльності фінансових ринків;
• погодження з установчими засадами та скерованість діяльності національних органів згідно норм і правил світових економічних і фінансових організацій (МВФ, Світовий банк);
• наявність політичних критеріїв стабільності, що забезпечують додержання верховенства закону, прав людини, демократичний устрій суспільства;
• ступінь адаптації до вимог Світової організації торгівлі (СОТ) і наближення національного законодавства до стандартів СОТ [16,с. 144].

Ці критерії принципово відповідають вимогам, до країн-членів ЄС, сформульованих у 1992 р. у Маастрихті Маастрихтські критерії конвергенції країн ЄС передбачають:

• додержання стабільності цін. Середній річний рівень інфляції в окремій країні не має перевищувати відповідний рівень трьох країн ЄС із найкращими показниками і в цілому не може бути вищий за 1,5%;
• бездефіцитність бюджету: сума внутрішнього боргу не повинна перевищувати 60% ВНП, а зовнішнього – 30%;
• збалансованість процентних ставок: їх середній річний рівень не має перевищувати відповідний рівень країн ЄС із кращими показниками і в цілому не може бути вищий за 20%;
• стабільність валютних курсів: валюта окремих країн не девальвується без згоди інших країн-учасниць і має відповідати нормам ЄС [25,с. 39]. Критерії ГАТТ-СОТ служать певним еталоном для всіх країн не лише для здійснення оптимальних умов зовнішньої торгівлі, але й у більш широкому розумінні стають орієнтиром для країн у забезпеченні макроекономічної стабілізації, розвитку грошово-кредитних та валютних відносин [16,с. 144].

Глобалізаційні  процеси, що розгортаються у світі, накладають свій відбиток як на саму суть макроекономічних заходів процесу  зовнішньої торгівлі, так і на специфіку  власне галузевих, зовнішньоекономічних інструментів регулювання.

Суть макроекономічних заходів регулювання процесу  зовнішньої торгівлі зводяться до:

• зниження рівня податкового навантаження як для експортерів, так і для імпортерів. Особливо це стосується виробників нової техніки і технології, продукції структуровизначальних галузей;
• боротьби з проявами вітчизняного монополізму як заходами податкового порядку (встановлення норми прибутку, стимулювання ставками податку зниження витрат і т. ін.), так і адміністративними заходами;
• посилення експортного потенціалу держави шляхом впровадження як практики дотацій підприємствам-експортерам, так і введенням держзамовлення на продукцію сільськогосподарських підприємств, широким використанням глибокодиференційованих податкових, кредитних та інших пільг;
• впровадження охорони продуктів інтелектуальної власності;
• підтримка заходами макроекономічного впливу (економічними, технічними, організаційними тощо) конкурентноздатності експортних виробів;
• в забезпеченні цієї конкурентноздатності виробів важлива не лише реалізація порівняльних національних переваг у вигляді багатих природних ресурсів, гранту, дешевої робочої сили тощо, але й тих, що базуються на науково-технічних досягненнях, та розвитку інновацій і людського фактору;
• поступового зниження облікової ставки проценту по мірі стабілізації економіки;
• додержання помірних темпів емісії;
• створення сприятливих економічних і політичних умов для залучення як іноземних, так і вітчизняних інвесторів (додержання принципів помірності в управлінні, визначенні ставок податків, як того вимагав ще А. Сміт;
• подальшого розвитку інфраструктури взагалі й зовнішньої торгівлі зокрема;
• домагатись справедливого вирішення торговельних спорів;
• застосування антидемпінгових та компенсаційних заходів, щоб запобігти нанесенню серйозної шкоди вітчизняним виробникам;
• подальшого вдосконалення законодавчо-правової бази з тим, щоб створити умови для поступового підтягування рівня вітчизняних витрат до витрат інтернаціональних, усунути адміністративно-суб'єктивні заходи обмеження іноземного інвестування;
• забезпечення стабільності інституцій, що гарантують демократію, забезпечення прав людини. Нагадуємо, що відправним положенням соціальної ринкової економіки є те, що свобода торгівлі неможлива без особистої свободи;
• погодження національного законодавства відповідно до норм і стандартів ГАТТ/СОТ апробованих на процесі тривалого періоду [16,с. 145].

Цей далеко не повний перелік заходів макроекономічного  регулювання слід доповнити і  суто галузевими заходами, властивими власне зовнішній торгівлі, спрямованими на покращення цінового регулювання. До них слід віднести:

• при введенні методів митного регулювання чітко провадити різницю між цілями розвитку конкуренції вітчизняних та іноземних виробників з одного боку, і цілями підтримки вітчизняного виробника з другого, і залежно від конкретних умов надаючи перевагу одному з них;
• скасування експортних мит взагалі з метою реальної підтримки вітчизняного експортера;
• зменшити тарифні та нетарифні обмеження;
• посилити контроль за діяльністю зовнішньоекономічних фінансових посередників, незаконним вивозом за кордон валютних цінностей, технології та інформації;
• подальшу уніфікацію національної митної служби та її органів з загальносвітовими тенденціями, уніфікацію розміру мита [16,с. 146].

Ці та інші заходи здатні істотно покращити  механізми регулювання зовнішньоторговельної  діяльності.

Останнє десятиріччя  минулого століття характеризується тим, що вищезазначені умови втілюються у життя. Про це свідчать зростання  відкритості національних ринків, зростання  обсягу виробництва експортованих  товарів та прогресивні структурні зміни у ньому (зростання частки машин та устаткування, хімічних товарів, падіння частки сировини, палива та продовольства).

Генеральний показник цих процесів – більш  інтенсивний розвиток зовнішньоторговельних  зв'язків порівняно з економічним  зростанням взагалі. Так, за 1990-2000 рр. світовий ВВП зріс на 26% (49,6 трлн. дол. США), в  той час як світовий експорт товарів  – на 34% (до 9,04 трлн. дол.). Питома вага експорту в загальносвітовому ВВП  склала 19% проти 16,5% 1990 р. та 9,7% на початку XX століття [25,с. 167].

Прогресивні зміни відбуваються і в структурі  експорту. За даними СОТ за останні 10 років у обсягах світового  експорту частка сільгосппродукції  зменшилася з 12,2% до 9% у 2000 р., видобувної продукції – з 14,3% до 13,1%, продукції  обробної промисловості зросла з 70,5% до 74,9%. При цьому зріс обмін продукцією високої ступені переробки: частка машинобудівного та транспортного  устаткування – з 35,8% до 41,5%, офісного та телекомунікаційного обладнання – з 8,8% до 15,2%, хімічної промисловості  – з 8,7% до 9,3%, натомість частка чавуну та сталі зменшилась з 3,1% до 2,3%, текстилю – з 3,1% до 2,5% [8,с. 68,с. 167].

Дані за окремими найбільш розвиненими країнами також  підтверджують високу питому вагу експорту продукції обробної промисловості, в порівнянні з чим становище  України, на жаль, свідчить про значне відставання, подолання якого в  найбільш близьку перспективу вдається мало вірогідним.

Так, в той  час, як доля машин, устаткування і транспортних засобів у вартості всього експорту складала в 2000 р. у Німеччині 48,7%, у  Франції – 39,4%, в Італії – 37,4%, у  США – 47,9%, а в Японії – навіть 67,3%, то в Україні їх частка поступово  знизилась з 22,3% у 1994 р., до 13,4% у 1997 р. і дещо стабілізувалась, досягнувши 12,7% у 2000 р. [16,с. 146].

Кожна країна, якщо вона хоче просуватися на шляху  глобалізації, не може стояти осторонь від цих досить визначених тенденцій  у розвитку світових зовнішньоекономічних зв'язків. Це в повній мірі стосується і України.

Розділ 2 Основні засади сучасної зовнішньоторговельної політики України

2.1 Вектори зовнішньоторговельної політики України

Незважаючи  на поразку, завдану меркантилістам засновниками класичної школи, дискусія між прихильниками протекціонізму та вільної торгівлі триває й понині. Якщо раніше вона стимулювала періодичні спади ділової активності й зростаючу  загрозу втрат від зовнішньої конкуренції у тій чи іншій  країні, то в останні роки її пожвавленню  сприяє поява на світогосподарській арені держав з перехідною економікою, змушених захищати внутрішні ринки  від надмірного проникнення імпорту.

Позбавлені  можливостей істотного впливу на умови світової торгівлі і на вже  прийняті норми її регулювання, постсоціалістичні  країни зіткнулися з тим, що переважаюча  роль у світовому виробництві  й експорті лідерів економічного розвитку полегшує встановлення вигідних саме для них "правил гри", які  ускладнюють становище їх слабкіших  партнерів. Якщо еволюція митної політики ГАТТ була поступовою і природною  для учасників, які, власне, й були її фундаторами, то країни з перехідною економікою, що претендують на вступ  до однієї з найвпливовіших організацій, поставлені перед вибором: або стати  аутсайдерами світової торгівлі, або  відчути руйнівні наслідки прискореного відкриття своїх внутрішніх ринків при входженні в СОТ. Адже вони усвідомлюють, що без виваженої доцільної підтримки внутрішніх виробників не забезпечити належного підвищення конкурентоспроможності їх економіки [3,с. 16].

Загрозливим для постсоціалістичних країн, що зволікають із процесами ринкової трансформації, є не тільки низька конкурентоспроможність, а й технологічне відставання  різних галузей господарювання від  більш розвинутих структур зарубіжних суперників внаслідок обмеженості  інвестицій та інновацій, посилення  структурно-галузевої, інституційної  та соціально-культурної несумісності з вимогами світових ринків. Все  це створює передумови для технологічного занепаду та експансії імпорту на ринки ослаблених системною кризою країн з перехідною економікою. Зростаючий в міру примітивізації структури виробництва, експорту та ерозії науково-технологічного потенціалу розрив між лагом реагування і лагом попиту зміцнює домінуючі позиції економічно розвинутих країн, оскільки їх переваги щодо рівнів продуктивності праці, абсолютної та відносної конкурентоспроможності економіки посилюються.