Шляхи удосконалення зовнішньоторговельної політики України

У той самий  час Україна – за усіх відмінностей процесу розвитку своїх стосунків  з ЄС – не змогла скористатися подібними  привілеями, що послугувало однією з причин для:

• повільного розвитку й без того складних торгівельних відносин;
• усталення економічної орієнтації України переважно на республіки колишнього Радянського Союзу, зокрема Росію;
• підтримання іміджу України як інвестиційно непривабливої країни в очах передусім західноєвропейського та американського капіталів;
• відсутності ініціатив щодо активізації співробітництва з ЄС та поширення песимізму щодо перспектив європейської інтеграції серед значної частини проєвропейськи налаштованої української еліти [34,с. 138].

Проблема  політичних рішень особливо яскраво  проявляється тоді, коли мова заходить про перспективи надання Україні  статусу країни з ринковою економікою у торгівлі з країнами ЄС та набуття  статусу асоційованого члена  Євросоюзу. На тлі повноцінної європейської інтеграції таких країн, як Болгарія та Румунія, економіки яких не набагато випередили українську, на тлі заяв Президента Франції Жака Ширака під  час головування Парижа у ЄС про  необхідність надання "чіткої європейської перспективи" країнам-учасницям  Пакту Стабільності у Південно-Східній  Європі, щодо України спостерігається  майже повне мовчання. Заяви про "вітання європейського вибору України", що прямують з програми у програму, зазначені у Спільній Стратегії Європейської Комісії  щодо України (1999 р.) не можуть замінити чіткої й недвозначної позиції про  сподівання, що можливість для України  у майбутньому набути статусу  повноправного члена Європейського  Союзу. Натомість, дуже добре пам’ятаються заяви на кшталт тієї, що її у листопаді 1999 року зробив Комісар ЄС з питань розширення Гюнтер Верхойген, назвавши розмови про перспективи входження  України до ЄС "провокацією" [34,с. 140].

Проблема  дотримання практики політичних рішень є одним з найбільш небезпечних  для України наслідків розширення Європейського Союзу, хоча з точки  зору дослідницької аргументації, що використовується при науковому  підході, подібна теза є не завжди прийнятною. У нашому ж випадку  розуміння цієї проблеми може бути ключем до розуміння інших засадничих проблем, а відтак – вироблення стратегії мінімізації їх негативних наслідків.

Відсутність чітко окреслених критеріїв визначення успішності кроків України у реформуванні економіки – ще одна з проблематичних констант у відносинах з ЄС. Тема перспектив входження України до СОТ зараз подається Брюсселем  у якості такого собі критерію, за яким, зокрема, Євросоюзом визначатиметься  доцільність початку переговорів  з Україною щодо утворення зони вільної  торгівлі. Що ж до офіційного визначення критеріїв, то стаття 4 Угоди про  партнерство і співробітництво, де, власне йдеться про можливість початку процесу утворення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, критеріїв за якими б визначався "прогрес України у реформуванні економіки", не наводить. Між тим, слід пам’ятати, що вже згаданa Болгарія до СОТ увійшла лише у грудні 1996 року, при цьому до Європейської Угоди про вільну торгівлю приєдналася  ще у липні 1993 року, а чотирма місяцями раніше – уклала з ЄС Угоду про  асоціацію. Що ж до Румунії, то членом СОТ вона стала у 1995 році, але й  у цьому випадку приєднання країни до Європейської Угоди про вільну торгівлю та укладення з ЄС Угоди  про асоціацію відбулося значно раніше вступу до СОТ [34].

На тлі  невизначеності перспектив інтеграції України до ЄС дедалі чіткіше постає перспектива залишення її прив’язаною  до орієнтації у торгівельно-економічному співробітництві на колишні радянські  республіки. Співробітництво (підтримання "господарських зв’язків") з  останніми дуже часто протиставляється – й не без успіху – курсу  на інтеграцію України з Європейським Союзом, оскільки не вимагає від  України значного реформування економіки (торгівля у рамках СНД не базується  на принципах СОТ), обов’язкового  запровадження прозорих правил гри  на ринку та кардинальних змін у  законодавстві. Відсутність чіткого  конкурентного начала у торгівлі товарами та послугами між колишніми  радянськими республіками, переважання  тактики ухвалення ad-hoc рішень, що вигідні  правлячій еліті тієї чи іншої  колишньої республіки, – усе це спонукує численні політичні сили всередині  України дедалі голосніше опонувати  курсу на інтеграцію до ЄС, а відтак – курсу радикальних економічних  реформ.

Посилення економічних  зв’язків між країнами СНД значною  мірою диктується політичними інтересами їх владних еліт, що є продуктами радянської системи управління, за якої відсутність прозорості, усевладдя  бюрократії та домінування інтересів держави над інтересами особистості призвели до формування "привілейованих" підприємств чи компаній, що безроздільно господарюють у своїх сферах. У цих же структурах представники правлячих еліт, як правило мають свою частку фінансового інтересу [34,с. 142].

Замкнувшись на економічних зв’язках із колишніми  республіками, Україна ризикує остаточно  припинити скільки-небудь важливі  економічні реформи, оскільки для підвищення конкурентноздатності національної економіки  у кращому випадку не буде стимулу, а у гіршому – можливостей. Саме тому іншим потенційно небезпечним  наслідком розширення ЄС на схід для  України може стати поглиблення  економічного розриву з новими країнами-членами, економічна маргіналізація України  на тлі розвитку останніх та, як наслідок, у силу економічних та політичних причин надання пріоритету розвитку економічних зв’язків або навіть інтеграції з такими ж економічно відсталими країнами СНД, передусім  – Російською Федерацією. Стратегічний курс Москви щодо розвитку взаємовідносин з країнами СНД, ухвалений 1995 року, у  якому стратегічним інтересом РФ проголошується утвердження й закріплення  економічної залежності країн СНД  від Росії, ніхто не скасовував.

2.2 Аналіз стану зовнішньоторговельної  політики України з країнами  СНД

Головною  особливістю відносин України з  країнами – членами Співдружності  незалежних держав є висока їх залежність від позаекономічних, суто політичних чинників. Разом з тим ціла сукупність економічних факторів визначає цей  регіон як потенційно особливо важливий для розвитку українського господарства. Найвагоміші з них – історичні  традиції взаємодії в межах єдиного  народногосподарського комплексу, відносна близькість ринків збуту продукції, можливість обміну продукцією, що менш конкурентоспроможна в інших  регіонах світу, залишки колишньої  виробничої кооперації між підприємствами різних країн тощо. Але на шляху  використання цих сприятливих передумов  збереження й розгортання взаємовигідних економічних відносин дуже часто  поставали і постають перешкоди  політичного характеру, що найвиразніше виявлялися у відносинах між Україною та Росією.

Друга особливість  відносин України з іншими країнами СНД пов'язана з повільним перебігом економічних реформ у цьому регіоні. Крім трьох прибалтійських республік, що рішуче відкинули різні варіанти участі в Співдружності й швидко адаптуються до європейських параметрів господарського розвитку, всі інші пострадянські держави або зберегли переважно директивну модель економіки (Туркменистан, Білорусь), або спромоглися лише на половинчасті, несистемні та суперечливі заходи щодо трансформації економічних основ суспільства. Внаслідок цього всі вони до останнього часу перебували в стані глибокої економічної кризи. Падіння валового внутрішнього продукту в більшості з них закінчилося лише в 1998-1999 рр., а в Україні та Молдові – аж у 2000 р. [37, 245].

Скорочене відтворення  ВВП неминуче призводило в першій половині 90-х років до згортання  потреб в обміні товарами й послугами. Деяке зростання взаємного товарообігу  було пов'язане в основному з  розширенням товарного обміну між  учасниками Митного союзу (Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, а також Таджикистан, які в жовтні 2000 р. утворили нову організацію – Євразійське економічне співтовариство). Україна не спромоглася  збільшити свої поставки до інших  країн Співдружності. Її експорт  у регіон СНД у 1999 р. склав лише 79,3 % вартості поставок у 1992 р., а при  зростанні вивозу до цих країн  у 2000 р. його вартісна величина практично  дорівнювала показникові першого  року незалежності нашої держави (4100 млн. дол. у 1992 р. та 4497 млн. дол. у 2000 р.) [37, 245].

Ще однією особливістю співробітництва України  з країнами цього регіону є  непропорційне регіональне спрямування  її зовнішньоекономічних зв'язків із домінуванням у них одного партнера – Росії. РФ посідає перше місце  серед зовнішньоторговельних партнерів  України – 32,7 % у 2000 р. (6.6 % – ФРН, 3,8 % – Туркменистан та США, 3,6 % – Туреччина  та 3,4 % – Італія). Ще більш показовим  є провідне становище РФ серед  торговельних партнерів із СНД –  питома вага Росії в загальному торговельному  обороті України з державами  цього регіону у 2000 р. досягала 74,5 %, тоді як частка Туркменистану становила 8,7 %. Білорусі – 7,0 %, Казахстану – 3,9 %, Узбекистану  – 2,3 %, а на інші п'ять членів цієї організації припадало всього 3,6 % [37, 245].

Від торгівлі з РФ суттєво залежить український  експорт (24,1 % загального вивозу у 2000 р. та 79,1 % вивозу до країн СНД) та особливо імпорт (41,7 % та 72,4 % відповідно). Висока, а стосовно регіону СНД – панівна позиція Росії в українському експорті та її цілковите домінування в імпорті України самі по собі свідчать про значну залежність від російського партнера. Рівень цієї залежності зростає ще більше за рахунок кількох додаткових факторів. При аналізі українсько-російських економічних відносин уже звичайним висновком е констатація того, що саме з РФ Україна одержує переважну частку товарів так званого критичного імпорту (насамперед енергоносіїв та комплектуючих для вітчизняного машинобудування) і що лише Росія (разом з іншими країнами СНД) у сучасних умовах спроможна поглинути неконкурентоспроможні в інших регіонах світу українські вироби. Недостатньо уваги в такому аналізі приділяється низці не менш важливих факторів залежності України від економічного співробітництва з Росією [37, 245].

Серед цих  факторів необхідно вказати на невеликі потенційні можливості географічної диверсифікації зовнішньої торгівлі України в межах  СНД. У 2000 р. наступне за РФ місце серед  її торговельних партнерів посідав  Туркменистан, частка якого в зовнішній  торгівлі вкрай нестабільна (від 5 до 9 %) залежно від можливостей оплати поставок туркменського газу. Далі йдуть Білорусь та Казахстан, суттєвому  розширенню відносин з якими заважає  пріоритет їхнього співробітництва  з членами Митного союзу, який обмежує зв'язки з іншими країнами. На частку ж торгівлі України з  шістьма членами СНД, що не входять  до Митного союзу – ЄАЕС, у 2000 р. припадало всього 13,7 % торгівлі з  цим регіоном. Значні труднощі (пов'язані  зокрема з високим дисбалансом  торгівлі з ЄС) становить і переорієнтація зовнішньоекономічних зв'язків на інших  партнерів поза межами Співдружності, які позитивно ставляться до розгортання  політичного й набагато стриманіше – до розширення й поглиблення  економічного співробітництва з  Україною.

При оцінці взаємин  з цим партнером необхідно  враховувати той факт, що нині й  на зазначений перспективний період Росія щодо України є й виступатиме  надалі водночас як ринок покупця  й ринок продавця. Справа в тому, що РФ має необхідні валютні резерви  для закупівлі практично всіх аналогів українських товарів у  інших країн, тому може диктувати (як ринок покупця) ціни та умови імпорту  з України на свою користь. Водночас, оскільки Україна за період після  розпаду СРСР не спромоглася забезпечити себе альтернативними джерелами одержання товарів критичного імпорту, РФ (як ринок продавця) має змогу встановлювати вигідні для себе параметри торговельних відносин з українськими споживачами. Із трьох варіантів таких відносин – на принципах незалежності, взаємозалежності або залежності партнерів – у російсько-українських відносинах переважає саме остання, найбільш невигідна для України модель.

Обсяг торгівлі України з найважливішими партнерами в країнах СНД характеризує додаток 1.

Зовнішньоторговельний обіг товарів, послуг, робіт з країнами СНД у вартісному відношенні склав 16071,4 млн. дол. США, що на 1,1% більше, ніж  в 2001 році. Обсяги експорту зменшились на 0,3% і дорівнювали 6807,6 млн. дол. США. Імпорт збільшився порівняно з 2001 р. на 2,2% і досяг 9263,8 млн. дол. США. Негативне  сальдо в 2002 р. склалося у сумі 2456,3 млн. дол. США проти 2237,7 млн. дол. США у  попередньому році. Треба відзначити, що частка торгівлі з Російською Федерацією – основним торгівельним партнером  України, постійно знижується. Так, питома вага РФ у торгівлі товарами та послугами  в 2002 р. склала 29,8% (у 2001 р. цей показник дорівнював 32,0%, у 2000 р. – 34,9%), а в  торгівлі виключно товарами – 27,2% (у 2001 році – 29,6%, в 2000 році – 32,7%). У 2002 р. порівняно  з попереднім роком відбулося  скорочення експорту товарів за більшістю  товарних груп. У торгівлі з іншими країнами СНД спостерігалася тенденція  зростання експорту (на 20,4%) і зниження обсягів імпорту (на 11,8%), що призвело до зменшення на 3,4% зовнішньоторговельного обігу товарами з країнами СНД (без  врахування Російської Федерації), що досяг 4,0 млрд. дол. США [16,с. 141].

Таким чином, у сучасних умовах економічна складова відносин "Україна – СНД" фактично зводиться до взаємин двох країн  – України та Росії, яка до того ж відіграє вирішальну роль у визначенні загальної політики САЕС щодо третіх держав (на його членів у 2000 р. припадало 37,9 % зовнішньої торгівлі України в  цілому та 86,39 % торгівлі з країнами СНД). Щодо інших геополітичних складових цих відносин (зовнішньополітичних пріоритетів, орієнтації владних структур, ментальності населення тощо) домінанта в комплексі зв'язків України з сукупністю держав СНД виражена не так однозначно, але фактор економічної залежності від РФ справляє суттєвий вплив і на ці складові [37, 246].

За сукупністю геополітичних факторів відносини  України з СНД можна згрупувати таким чином:

• відносини з Росією, яка домінує на теренах СНД та у відносинах з Україною;
• відносини з іншими членами Євразійського економічного співтовариства;
• відносини з так званою групою ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова), яка в цьому складі сформувалася у квітні 1999 р. у Вашингтоні, під час відзначення 50-річчя НАТО.

2.3 Аналіз стану зовнішньоторговельної політики України з країнами ЄС

Провідними  формами економічного співробітництва  між Україною і ЄС є торгівля, інвестиційна діяльність та технічна допомога. Торгівлі належить центральне місце в загальній системі  економічної взаємодії.

У 90-ті роки відбулися  значні структурні зміни в зовнішній  торгівлі України. Питома вага країн  ЄС у період з 1994 до 2000 рр. зросла: в  експорті України з 9,0 % до 16,2 %, в імпорті  – з 13,3 % до 20,6 %. Разом з тим  ці показники були значно меншими, ніж  у середньому по СНД (обидва показники  – понад 26 %) [37, 236].

Основними торговельними  партнерами України серед країн  ЄС у 90-ті роки були Німеччина, Італія, Франція, Австрія, Іспанія, найменші обсяги торгівлі зафіксовано з Люксембургом, Бельгією, Швецією. При цьому характерною  рисою експорту України в ЄС була його надмірна концентрація до двох країн  – Німеччини та Італії (59 % у 2000 р.). Від'ємне сальдо торгівлі України з  ЄС постійно зростало – з 502,20 млн. дол. США в 1994 р. до 1881,13 млн. дол. США в 1997 р. Лише 1998 р. воно скоротилося до 1199.26 млн. дол. США, а у 2000 р. склало 526,8 млн. дол. США [37, 237].

Зрушення  в товарній структурі торгівлі України  з СС були незначними: в імпорті  переважали машини та обладнання, в  експорті – хімічні продукти та інші товари з низьким рівнем доданої  вартості. Так, в останні роки на продукцію чорної металургії припадало 15-20 % сукупного експорту України  до ЄС, на текстиль, мінеральні та інші продукти – 58-64 %, тоді як на машини та устаткування – лише 6-8 %. Причому питома вага останньої товарної групи має стійку тенденцію до зниження [37, 237].