Шпаргалка з історії економіки та економічної думки

Отже, імперіалізм, па його думку, не'є нормальним розвитком  капіталізму, а являє собою результат  випадкового поєднання мілітаризму, монополії та фінансової олігархії. У разі усунення двох останніх шляхом проведення реформ і за умов вільної ринкової економіки капіталізм вийде на магістральний шлях свого розвитку.

Наприкінці  XIX -- на початку XX ст. поступово накопичуються й загострюються соціально-економічні суперечності між провідними країнами світу, що призводить до блокового протистояння між ними. Економічні й територіальні претензії країни-Суперниці намагалися розв'язати під час Першої світової війни, яку можна назвати першою кризою світової цивілізації.

Головною  причиною розв'язання війни було прагнення  монополій різних країн, і передусім Німеччини, здійснити розподіл економічний, територіальний) світових сфер впливу. «Світова політика» Німеччини була німецьким варіантом «загального» імперіалізму, сутність якої полягала в тому, щоб підняти німецьку імперію з рівня континентальної держави до рівня світової наддержави. Німецька «світова політика» мала за мету підрив британського світового панування, що повинно було

звільнити колоніальні території «для середньоєвропейських держав, які прагнули розширення». Англо-французька коаліція шляхом воєнних дій намагалася припинити економічне зростання Німеччини, остаточно позбавити ЇЇ колоній, сировини та ринків збуту й тим самим повернути собі позиції лідерів у світі.

Проте хоч  як це парадоксально, факт розв'язання світової війни свідчив про певний етап формування світового ринку. Світо-господарські зв'язки пронизували економіку багатьох країн. Розпочався процес взаємопроникнення, інтеграції. Насильницький розрив зв'язків у ході війни був зумовлений прагненням окремих держав перерозподілити сфери економічного впливу у світі, підкорити своїм національним інтересам економіку інших країн, котрі потрапили в колоніальну і напівколоніальну залежність до великих держав.

89. Вплив  Першої світової війни на розвиток  господарства європейських країн  та США. Версальська угода та  її економічна суть.

У період Першої світової війни вирішального значення для економік країн, які брали  в ній участь, набули потреби фронту. Держава не обмежувалася функціями  замовника і покупця військової продукції. Масштабність воєнних дій і загострення економічних проблем змусили уряди країн, що воювали, перебрати на себе частину організаційних функцій та забезпечення взаємодії між приватними підприємствами, що обслуговували потреби фронту. Управління економікою з боку держави набуло форм контролю й розподілу стратегічних ресурсів, продовольства, засобів транспорту і робочої сили.

Так, у США в 1917—1918 рр. створюється низка комітетів, відповідальних за розміщення державних замовлень  та розподіл робочої сили, палива, сировини, транспортних засобів. Діяльність цих  нових державних інститутів координувалася військово-промисловою радою. Аналогічна централізація була характерною  і для Німеччини («військово-сировинні союзи»), Англії (міністерство військового постачання).

Завершення  війни спричинило неминучий процес повоєнної реконверсії економіки  США, Великої Британії та Франції. Наприклад, Велика Британія розформувала майже всі створені під час війни органи контролю. Та попри те, що уряд організував розпродаж багатьох військових заводів, під контролем держави залишалося вчетверо більше підприємств, ніж до війни. Це було свідченням того, що до планів уряду не входила остаточна відмова від державного регулювання економіки.

Долю Німеччини (території, репарації тощо) по завершенні війни вирішив Версальський мирний договір, підписаний 28 червня 1919 р. країнами-переможницями США, Англією, Францією, Італією та ін.

Видатний  економіст XX ст. Дж. М. Кейнс у праці «Економічні наслідки Версальського мирного договору» (1919) писав, що прийняті рішення не залишають надії на відновлення мирного господарства, адже репарації з Німеччини (132 млрд золотих марок) нечувано великі. Кейнс пропонував надати американські позики Німеччині, бо вважав, що лише в такому разі Німеччина зможе виплачувати помірні репарації.

Разом із територіями (скорочувалася на 70 тис. км²) Німеччина втратила 75 % видобутку залізної руди, 25 % кам'яного вугілля; 35 % виплавки сталі. Німеччина була позбавлена колоній площею 3 млн км² із населенням 13 мли осіб. Розв'язання військових питань передбачало:

1. заборону мати ВМФ;
2. обмеження збройних сил до 100 тис. осіб;
3. скорочення військового виробництва;
4. заборону мати підводний флот;
5. руйнування значної частини військових укріплень.

У розв'язанні проблем репарацій ініціативу перебрали  на себе США. Було розроблено план Дауеса, що передбачав значні пом'якшення репараційних виплат, жорсткий контроль за джерелами репараційних платежів (податки від промисловості, виплати за рахунок митних і непрямих податків тощо), а також іноземні інвестиції у промисловість Німеччини (21 млрд дол.). У червні 1929 р. план Дауеса був замінений планом Юнга, за умовами якого обсяг репарацій знижувався до 114 млрд марок з терміном виплат упродовж 37 років, а єдиними джерелами платежів визначалися державний бюджет і доходи залізниць.

90. Причини  виникнення виникнення та наслідки  економічної кризи 1929 – 1933 років  для країн Європейської цивілізації.

Виникнення  у 1920-ті роки у США диспропорції між  темпами зростання прибутків  підприємств і виробництва (прибутки збільшувалися вдвічі швидше) свідчило, що приріст виробництва не супроводжувався відповідним зниженням цін на товари і зростанням заробітної плати. Це зумовлювало відставання купівельного попиту від зростання обсягів виробленої продукції, що наприкінці 1920-х рр. наблизило впритул економіку США до надвиробництва.

Зміни обсягу доходів у бік його спаду пов'язані  зі зменшенням зайнятості й можуть призвести, як стверджував Дж. Кейнс, до перевищення споживання над доходом не лише у певних осіб чи організацій за рахунок нагромаджений раніше резервів, а й уряду. Так виникає бюджетний дефіцит або, навпаки, зростає внутрішній і зовнішній борг за рахунок позик.

Дж. Кейнс, спираючись на свою концепцію сукупного доходу, розкриває причини «Великої депресії» 1929 р. Упродовж п'яти років, що передували 1929 р., на його думку, мало місце нагромадження фондів погашення й амортизаційних відрахувань, призначених для заводів, які не мали потреби в поновленні устаткування. Розміри нагромаджень виявилися великими, тому був потрібен «величезний обсяг нових інвестицій, щоб поглинути ці доходи. Але досягти ще більшого розміру нових інвестицій, необхідних для поглинання нових заощаджень, які заможне суспільство за умов повної зайнятості в змозі відкладати, було майже неможливо. Одного цього чинника цілком достатньо, щоб виникла криза» [6, с. 301—302].

Іншою причиною «Великої депресії» можна назвати нерозв'язані проблеми розвитку фермерських господарств. Укрупнення господарств (від освоєння преріії Середнього Заходу) тривало за умов інтенсифікації виробництва, тоді як обсяги внутрішнього ринку не зростали, що спричинило надвиробництво сільськогосподарської продукції.

Монополії також  зробили свій внесок у скорочення виробництва. Вони невпинно поглинали дрібніших конкурентів. Пристосовуючись до ринку, монополістичні об'єднання скорочували виробництво, намагаючись водночас підвищувати ціни на власну продукцію.

«Велика депресія»  та економічний розвиток європейських країн і США упродовж першої третини  XX ст. поставили під сумнів справедливість аналізу ринкової економіки як гармонійної саморегулювальної системи, що врівноважує попит і пропозицію па всіх можливих ринках. Навіть за умови раціональної поведінки індивідуальних економічних агентів сукупний результат зовсім не обов'язково є оптимальним, бо макросистема розвивається за власними законами, що не аналізуються теорією загальної рівноваги.

91. Криза  світового господарства (1929 – 1933 рр.) та шляхи виходу з неї.  Сутність політики «Нового курсу»  Ф.Д.Рузвельта.

Сутність  політики «Нового курсу» Ф. Рузвельта  полягала в активізації ролі держави, включення її до процесів регулювання  економічного життя. Лінія «Нового  курсу» передбачала жорстку боротьбу і являла собою певну рівнодіючу багатьох сил: великого бізнесу, банківських кіл, дрібних підприємців, фермерів, профспілок, широких мас працюючих і велику кількість безробітних. Перші дні президентства Рузвельта були ознаменовані екстреними заходами з боку уряду. За умов банківської кризи, що вибухнула (банки банкрутували один за одним), президент оголосив загальні «банківські канікули» до 9 березня й запропонував Конгресу США «Надзвичайний закон про банки». Положення закону доводили, що Рузвельт не пристав на необхідну для багатьох націоналізацію банківської системи. Закон передбачав такі заходи:

1. надання Федеральною резервного системою (ФРС) позик банкам;
2. наділення міністра фінансів повноваженнями, до яких входило право запобігати масовому вилученню внесків;

3)заборону  на експорт золота;

4) продаж  банкам ФРС облігацій державної  позики.

Завдяки введенню таких заходів банки змогли отримати від держави позики під заставу  цінних паперів і державних облігацій.

На підставі закону про надзвичайний стан в Історії  США вперше була змінена концепція бюджетної політики, тобто держава свідомо пішла на перевищення витрат над доходами. Припинився обмін банкнот на золото, яке зрештою остаточно вилучили з обігу. Щоб уникнути гіперінфляції, держава вжила заходів для закупівлі золота у населення за ціпами, що перевищували курс долара стосовно золота

Поряд зі зростанням державного контролю над банківською  системою посилювався контроль над  біржею і ринком цінних паперів. У 1933—1934 роках, незважаючи на критику з боку ділових кіл, було прийнято кілька законів, які регулювали випуск цінних паперів, у результаті чого було:

1) встановлено  контроль над випуском акцій  (у разі випуску компанією акцій  усі її директори несли персональну  відповідальність за випуск);

2. передано контроль над ринком цінних паперів до спеціально створеної комісії, членів якої призначав Президент;
3. обмежувалося використання банківського кредиту в операціях на біржі;
4. заборонялися будь-які маніпуляції з цінними паперами;
5. вводився щорічний звіт корпорацій, зареєстрованих на біржі.

Двома найважливішими законами першого терміну президентства Ф. Рузвельта (1933-—1936), що вплинули на подальший розвиток економіки США, можна вважати закон про відновлення національної промисловості (НІРА) і закон про регулювання сільського господарства (ААА), ухвалені на початку 1933 року.

На відміну  від «Нового курсу» Рузвельта, Велика Британія в боротьбі з наслідками «Великої депресії» не пішла шляхом порятунку промисловості, фермерських господарств і проведення реформ у соціальній сфері.

Головним  у діяльності уряду лейбористів  було:

1. виправлення дисбалансу бюджету;
2. поліпшення становища у внутрішній і зовнішній торгівлі. 
   Англійці залишалися консерваторами стосовно переходу до дефіцитного бюджету, хоча така політика США згодом цілком виправдала себе. Велика Британія використовувала у боротьбі із наслідками світової кризи власний величезний історичний досвід головного «банкіра світу». Тому в 1931—І934 роках уряд Великої Британії головним економічним завданням вважав забезпечення сприятливих фінансових умов для розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі.

У цей період уряд Франції проводив соціальну програму, спрямовану па зниження рівня безробіття, організацію громадських робіт. Ця політика передусім стосувалася державного сектору і певним чином забезпечувала вихід економіки з кризи із найменшими втратами.

«Велика депресія» 1929-—1933 років далася взнаки й на господарському житті Німеччини через «прив'язку» економіки до іноземних кредитів зі США, Великої Британії та Франції. Припинення допомоги з боку провідних країн, які теж переживали важку кризу, погіршило становище Німеччини (збанкрутувало 68 тис. підприємств, криза охопила банківську сферу, кількість безробітних сягнула 8 млн осіб).

Нездатність уряду Веймарскої республіки ефективно  протидіяти економічній кризі, намагання монополій відновити втрачені позиції на світових ринках, різке падіння життєвого рівня були головними чинниками встановлення фашистського режиму в Німеччині 1933 року й приходу до влади НСДАП.

Економічна  політика фашизму мала яскраво виражений  статистичний характер.  Антикризові  заходи набули рис надзвичайних, оскільки переслідували не так тактичні цілі виведення господарства у режим зростання, як стратегічні військово-політичні: повернення втрачених територій і ринків збуту, подальше розширення кордонів Німеччини, зрештою — світове панування.

92. Зміни  в господарствах країн Західної  цивілізації в 20 -30 рр. XX ст. та їх відображення в теоретичній системі Дж.М.Кейнса.