Шпаргалка з історії економіки та економічної думки

До 30их років 20ст панувала думка що за допомогою  вільного цінутвореня економіка  автоматично прямує до рівноваги (попит = пропозиції) але згодом ця теорія вичерпала  себе, яскравим прикладом цього був  циклічний характер розвитку капіталістичної  економіки. На рубежі 20ст монополії  остаточно знищили вільну конкуренцію  як регулятор капіталістичного господарства, вільне переливання капіталу та робочої  сили, вирівнювання витрат виробнитва, цін та норми прибутку стають тепер  неможливими. Економічна криза 1929-33рр продемонструвала очевидну невідповідність  між високим рівнем розвитку продуктивних сил та ірраціональністю стихійних  ринкових процесів.

Перші кроки  були зроблені у США у “новому  курсі” Рузвельта. На перших порах  втручання в економічне життя  пояснювалося практичними міркуваням без відповідної теоретичної  бази. У 1936 англ економіст Кейнс видав  книгу “Загальна теорія зайнятості, процента, грошей”, цим самим створивши  теоретичну базу нового напряму котрий обгрунтовує неможливість саморегулювання  капіталістичної економіки на мікрорівні та необхідності державного втручання  в економічні процеси.

Кейнс(1883-1946)-англ.ек-ст, держ. і політичний діяч. Гол.праця - “Загальна теорія вартості, процента і грошей” (1936) - книгу сприйняли  у колі великої буржуазії і  назв. “біблією кейнсіанства”.

Кризи 1929-1933рр. змінює погляди Кейнса, він пориває  з ідеями фритредерства, вв., що доба вільної конкуренції вичерпала  свої можливості.

Він чітко  сформулював новий напрям ек. теорії дер-го регулювання ек-ки. Оперував величинами, що визначають рівень та темпи  зростання нац.доходу- споживання, нагромадження, заощадження, інвестиції, зайнятість. Він заклав основи макроекономічному  напрямку ек-ки.

Кейнс вважав, що проблеми розви-го кап. сус-ва, слід шукати не у сфері пропозиції ресурсів, а у сфері попиту. Кейнс поставив під сумнів існування за умов монополістичного кап-му вільного руху цін у напрямку зниження (досвід показав, що ціни залишаються  незмінними навіть заумов зниження зарплати та спаду вир-ва.

Він показав  неможливість постійного зниження норми  процента з метою стимулювання інвестицій. Є ета, нижче якої суб”єкти не передадуть свої заощадження у позичку, а  триматимуть їх у вигляді ліквідних  засобів з метою страхування  себе у разі ускладнень.

Отже він  намагався  показати, що мех-зм автоматичного  зрівнювання попиту та пропозиції, що на ньому грунтується неокласична  теорія є утопією.

За К. витрати  на споживання зростають  мірою збільшення доходу, що є у розпорядженні сус-ва. Але зі зростанням доходу зменшується  показник граничної схильності до споживання, а відтак зменшується і частка споживання в доході. Це пов”язано  з тим, що частина НД заощаджується. Причину цього К. бачив в схильності людини споживати менше в міру  збільшення її доходу - “основний психологічний  закон сус-ва”.Умова досягнення рівноважного стану ек-ки за К. полягає  щоб вакуум між рівнем доходу і  споживанням заповнювався збільшенням  інвестиційних витрат

К. виділив 3 мотиви зберігати гроші готівкою;

- трансакційний  мотив (бажання мати готівку  для нгепередбачених платежів) ;

- мотив перестороги;

-спекулятивний  мотив.

За К. зменшення  зарплати не здатні зменшити безрбіття.

Теорія попиту на гроші у К. - теорія “ переваги ліквідності “. Ліквідність за К. - це можливість ати за одиницую часу за макс. ціною будь-яке майно.

Значення  теорії К.;

-висуває  на перший план проблеми реалізіції (неефективного попиту), що започаткувало  розвиток динамічної теорії циклу.

-теорія НД  та мультиплікатора увійшли в  післякеййстанські теорії ек. зростання;

-поєднав  ек. теорію та ек. політику.

93. Економічна  криза 1929 – 1933 років та особливості  її прояву в Англії та Франції.На відміну від «Нового курсу» Рузвельта, Велика Британія в боротьбі з наслідками «Великої депресії» не пішла шляхом порятунку промисловості, фермерських господарств і проведення реформ у соціальній сфері.

Головним  у діяльності уряду лейбористів  було:

3. виправлення дисбалансу бюджету;
4. поліпшення становища у внутрішній і зовнішній торгівлі. 
   Англійці залишалися консерваторами стосовно переходу до дефіцитного бюджету, хоча така політика США згодом цілком виправдала себе. Велика Британія використовувала у боротьбі із наслідками світової кризи власний величезний історичний досвід головного «банкіра світу». Тому в 1931—І934 роках уряд Великої Британії головним економічним завданням вважав забезпечення сприятливих фінансових умов для розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі.

Аналіз економічних  концепцій лейбористських теоретиків 1930—1940-х років Дж. Коула, X. Ласкі, Є. Дурбіна та ін. доводить тісний зв'язок їх із поглядами тих економістів, котрі вважали, що під час проведення реформ за умов активного втручання держави в економічні процеси можливе нормальне функціонування капіталістичного виробництва. Але якщо західні економісти, обґрунтовуючи необхідність втручання держави в економіку, вважали, що це веде до вдосконалення механізму функціонування капіталізму, то лейбористи оцінювали економічну діяльність держави як захід, що веде до соціалізму.

У традиції фабіанських ідей (поступовий перехід  від капіталізму до соціалізму) лейбористи вважали, що перехід від індивідуальної форми власності спершу до акціонерної, а потім — державної— це докорінна трансформація капіталістичної власності взагалі й перетворення її на колективну, суспільну. У цей період лейбористи розробляли модель організації й управління державним сектором економіки у формі публічної корпорації, яку вважали соціалістичною формою організації націоналізованих галузей народного господарства, Разом з тим лейбористська модель соціалізму зводила планування і ринок до такого сполучення, за умов дії якого вирішальна роль залишалася за ринковим механізмом. Ця модель передбачала вільне встановлення цін, функціонування ринку засобів виробництва і предметів споживання.

На думку  лейбориста X. Дальтопа, публічній корпорації бракувало надмірної централізації керівництва, «дрібної опіки» з боку держави над належними їй підприємствами. Контроль над націоналізованими галузями передбачалося здійснювати не через міністерства, а через парламент шляхом періодичних обговорень загальної політики підприємств і досягнутих результатів. Визнаючи необхідність дотримання принципу самофінансування націоналізованих підприємств, лейбористи вважали, що зможуть одержувати від держави субсидії та позики [15, с. 124— 126].

Попри важкі  соціально-економічні наслідки, економічна криза 1930-)£ років дала змогу суттєво  поліпшити загальний стан народного господарства Франції.

Реформування  економіки зазнавало сильного впливу теорії кейнсіапства. Фінансову підтримку  з боку держави мали підприємства «захищеного сектору», насамперед військово-промисловий комплекс, які безпосередньо залежали від державних замовлень і підтримувалися податковими і митними пільгами. Суттєвий вплив держава справляла й на сільське господарство. Щоб утримувати стабільний рівень цін на сільськогосподарську продукцію, селянам виплачували державні премії за скорочення посівних площ і знищення частини зібраного врожаю.У цей період уряд Франції проводив соціальну програму, спрямовану па зниження рівня безробіття, організацію громадських робіт. Ця політика передусім стосувалася державного сектору і певним чином забезпечувала вихід економіки з кризи із найменшими втратами.

Французькі  дослідники П. Ренодаль, М. Деа та ін. у своїх економічних концепціях стверджували, що боротьба за раціоналізацію (по-американському) приведе не лише до усунення промислових криз, а й до ліквідації конкурентної боротьби у Західній Європі. Знаряддям ліквідації конкуренції, на думку М Деа, є картелі та синдикати. Він зазначав, що К. Маркс відкрив лише американські трести з їхнім прагненням панування й знищення своїх конкурентів. Інша річ — європейський картель. Це союз, мирний договір, перемир'я, що передбачає укладання серії державних угод з колишнім конкурентом.

94. Особливості  економічної кризи 1929 – 1933 років  у Німеччині. Роль німецької  школи неолібералізму у господарському  відродженні країни.

«Велика депресія» 1929-—1933 років далася взнаки й на господарському житті Німеччини через «прив'язку» економіки до іноземних кредитів зі США, Великої Британії та Франції. Припинення допомоги з боку провідних країн, які теж переживали важку кризу, погіршило становище Німеччини (збанкрутувало 68 тис. підприємств, криза охопила банківську сферу, кількість безробітних сягнула 8 млн осіб).

Нездатність уряду Веймарскої республіки ефективно  протидіяти економічній кризі, намагання монополій відновити втрачені позиції на світових ринках, різке падіння життєвого рівня були головними чинниками встановлення фашистського режиму в Німеччині 1933 року й приходу до влади НСДАП.

Економічна  політика фашизму мала яскраво виражений  статистичний характер.  Антикризові  заходи набули рис надзвичайних, оскільки переслідували не так тактичні цілі виведення господарства у режим зростання, як стратегічні військово-політичні: повернення втрачених територій і ринків збуту, подальше розширення кордонів Німеччини, зрештою — світове панування.

Така стратегія  визначила форми і методи виведення  країни з кризи, суттю яких стає тотальна мілітаризація народного господарства. Прихід до влади уряду на чолі з Гітлером спонукав швидке й рішуче проведення політики встановлення «нового порядку», за умов якого економічний, військовий потенціал Німеччини буде максимізований, і країна відродить колишню міць і вплив.

«Новий порядок» ґрунтувався на низці принципів  і заходів, що визначали основу і  сутність економічної політики фашизму. До них слід віднести:

1. примусове картелювання промисловості;
2. ліквідація свободи торгівлі та вільних ринків;
3. контроль над цінами і заробітною платою;
4. централізований адміністративний розподіл трудових і матеріальних ресурсів;
5. жорстке обмеження управлінських функцій та управлінської свободи підприємців;
6. прагнення максимальної самозабезпеченості всіма ресурсами (продовольством і сировиною);
7. протекціоністська (меркантилістська) зовнішньоторговельна політика.

Закон про  підготовку органічної побудови німецького господарства (27 лютого 1934 р.) став завершальним етапом формування системи, яка підкорила окремі підприємства інтересам держави, а саме інтересам фашистської військової держави. Тепер вершиною німецької економіки була Національна економічна палата, яка координувала та управляла діяльністю національних груп індустрії. Наступними були картелі. Картелі фашистського періоду здійснювали контроль за розподілом сировини і зовнішньою торгівлею, ринком капіталів, процесом інвестування, встановлювали рівень заробітної плати і відсотків. Проведення політики примусового картелювання означало практично повністю ліквідацію системи вільної конкуренції й ринкового господарства.

Створене  у вересні 1933 р. національне міністерство продовольства було уповноважене регулювати виробництво, ціни, доходи, умови торгівлі.

Трансформація трудових відносин 1930-ми роками в Німеччині була підпорядкована головній меті — досягненню максимального економічного та військового потенціалу. Працю розглядали винятково як ресурс, використовувати який належало із найбільшою віддачею за найменших витрат для його утримування, що й було закріплено в законі про регулювання національної праці.

Особливостями німецького неолібералізму є те, що представники цієї течії не обмежуються методологією неокласиків, а застосовують також інституціональні підходи, розроблені ще історичною школою. Німецька неоліберальна теорія поєднує ідеї сильної держави, що виконує інституціональні, організаторські та виховні функції, і має на меті свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на особливий менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопожертви, та на неокласичні ідеї саморегулювання економіки.

Теорія «соціально-ринкового» господарства мала своїм вихідним пунктом протиставлення ринкового господарства центрально-керованому господарству, заснованому на суспільній власності, а також господарству, побудованому на базі приватної власності і централізовано керованому економічними угрупованнями (олігопо-лія, монополія). Це була теорія «третього шляху» розвитку.

Отже, складовими соціально-ринкового господарства є: конкурентна ринкова економіка на засадах приватної власності та держава, що з допомогою економічних механізмів перерозподіляє національний дохід з метою забезпечення соціальної справедливості.

Напрям розвитку Німеччини визначався окупаційним урядом відповідно до плану Маршалла, згідно з яким країні надавалася реальна матеріальна допомога. Німеччина стала перед вибором між центрально-керованим типом господарства (та аграрною спрямованістю розвитку) і ринковим (отримання грошової допомоги, кредитів для відновлення економічної структури).

Державне  втручання в економіку обмежувалось правовим регулюванням та непрямим впливом, що не шкодив вільному ринковому механізмові. Пряма участь держави в суспільному житті не виходила за межі соціальної сфери.

95. Світове  господарство в роки стабілізації. Плани Дауеса та Юнга, їх суть  та мета.

Долю Німеччини (території, репарації тощо) по завершенні війни вирішив Версальський мирний договір, підписаний 28 червня 1919 р. країнами-переможницями США, Англією, Францією, Італією та ін.

У розв'язанні проблем репарацій ініціативу перебрали  на себе США. Було розроблено план Дауеса, що передбачав значні пом'якшення репараційних виплат, жорсткий контроль за джерелами репараційних платежів (податки від промисловості, виплати за рахунок митних і непрямих податків тощо), а також іноземні інвестиції у промисловість Німеччини (21 млрд дол.). У червні 1929 р. план Дауеса був замінений планом Юнга, за умовами якого обсяг репарацій знижувався до 114 млрд марок з терміном виплат упродовж 37 років, а єдиними джерелами платежів визначалися державний бюджет і доходи залізниць.