Система управління соціально-економічними процесами в регіоні

     5) у галузі будівництва це, зокрема:  а) організація за рахунок власних  коштів і на пайових засадах  будівництва, реконструкції і  ремонту об'єктів комунального  господарства та соціально-культурного  призначення, жилих будинків, а  також шляхів місцевого значення; б) виконання або делегування на конкурсній основі генеральній будівельній організації (підрядній організації) функцій замовника на будівництво, реконструкцію і ремонт житла, інших об'єктів соціальної та виробничої інфраструктури комунальної власності; в) розгляд і внесення до відповідних органів виконавчої влади пропозицій до планів і програм будівництва та реконструкції об'єктів на відповідній території тощо;

     6) у сфері освіти, охорони здоров'я,  культури, фізкультури і спорту, а саме: а) управління закладами освіти, охорони здоров'я, культури, фізкультури і спорту, оздоровчими закладами, які належать територіальним громадам або передані їм, молодіжними підлітковими закладами за місцем проживання, організація їх матеріально-технічного та фінансового забезпечення; б) забезпечення здобуття неповнолітніми повної загальної середньої освіти; створення необхідних умов для виховання дітей, молоді, розвитку їх здібностей, трудового навчання, професійної орієнтації, продуктивної праці учнів; сприяння діяльності дошкільних та позашкільних навчально-виховних закладів, дитячих, молодіжних та науково-просвітницьких організацій; в) створення при загальноосвітніх навчальних закладах комунальної власності фонду загальнообов'язкового навчання за рахунок коштів місцевого бюджету, залучених з цією метою на договірних засадах коштів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, а також коштів населення, інших джерел; контроль за використанням коштів цього фонду за призначенням тощо.

     Виключно  на пленарних засіданнях районної, обласної ради вирішуються такі питання:

     1) обрання голови ради, заступника  голови ради, звільнення їх з  посади;

     2)утворення,  обрання і ліквідація постійних  та інших комісій ради, зміна  їх складу, обрання голів комісій;

     3)утворення  президії (колегії) ради, затвердження положення про неї;

     4)затвердження  за пропозицією голови ради  структури, чисельності виконавчого  апарату ради, витрат на утримання  ради та її виконавчого апарату;

     5)затвердження  регламенту ради і т. д.

     Районні та обласні ради можуть розглядати й вирішувати на пленарних засіданнях інші питання, віднесені до їх відання вищезгаданим Законом [9, c.129].

4. Підготовка кадрів  для органів регіонального  управління

     Виходячи  із усвідомлення того, що підготовка управлінців  ХХІ ст. вимагає сучасного підходу, особливої значущості набуває нині вироблення сучасних концептуальних підходів формування управлінців-менеджерів у сфері державного управління. Саме тому  першочергового значення потребує усвідомлення аксіоми: для того, щоб у професійній підготовці управлінців закріпився інноваційний дух, необхідно, передусім, виділити та систематизувати з усього розмаїття людських знань ті людинознавчі й управлінські знання, які є сучасними (відповідають вирішуваним проблемам), інноваційними (спрямовані в майбутнє), дієвими (здатні реально змінювати ситуацію). Це дуже складне і важливе завдання, оскільки такі знання є, з одного боку, комплексними, адже інтегрують положення і висновки багатьох наук і багатогранного досвіду; а з другого – спеціалізованими, оскільки мають свій предмет, обсяг, структуру і зміст [2, с. 95]. 

     Очевидно, що рівень сучасних вимог суспільства  та громадян до державного управління вимагає, щоб постійне професійне навчання впродовж всієї кар’єри розглядалося як специфічна діяльність не лише кожного державного службовця, але передусім кожного управлінця. При цьому важливо, щоб управлінець постійно удосконалював свій власний арсенал методів і технологій УЛР та оцінювання людських ресурсів (ОЛР) [8, c.110].

     Актуальність  сучасної безперервної обов’язкової  професійної підготовки управлінських кадрів до УЛР зумовлена передусім поширеною звичкою ототожнювати ієрархію посадового статусу людини з рівнем її інтелекту, професіоналізмом та культурою. Однак реальність є свідченням протилежного.

     Важливо пам’ятати, що безперервне професійне навчання управлінців - це процес постійного оновлення кваліфікації кадрів у  зв’язку з розвитком теорії й  практики управління для роботи на попередній або новій (вищій чи іншого профілю) посаді [4].  Такі вихідні положення дають підставу стверджувати, що необхідність створення системи професійної підготовки керівників усіх рівнів як до УЛР, так і до об’єктивного ОЛР є надзвичайно актуальною. Наріжними принципами цієї системи мають стати такі:

     1. Державний службовець, отримуючи керівну посаду, дістає не банальне  просування по службовій драбині, а отримує нову для себе спеціальність – управління людськими ресурсами.

     2. Спеціальність “управління людськими  ресурсами”, як і будь-яка інша, вимагає відповідної обов’язкової професійної підготовки з людинознавчих дисциплін для сфери державного управління.

     3. Оскільки лише організаторських  здібностей і навіть таланту  недостатньо для ефективного  виконання численних обов’язків  керівника, то призначенню кандидата  на будь-яку управлінську посаду повинна передувати його професійна підготовка з управління людськими ресурсами та методики їх  щорічного професійного оцінювання. Причому така має обов’язково відповідати рівню управління і напрямам майбутньої  роботи управлінця.

     4. На посади керівників підрозділів середнього і вищого рівня управління слід призначати службовців, що мають попередню базову підготовку з УЛР та ОЛР.

     5. Призначення на управлінські  посади осіб, попередньо непідготовлених  до УЛР та ОЛР у сфері  державного управління, має автоматично поєднуватися з проходженням ними обов’язкового навчання з даної проблематики.

     Ми  поділяємо думку науковців [13, с. 31] про те, що система безперервної професійної освіти керівників з УЛР й ОЛР має комплексно виконувати такі функції: 1) комплексаційну (комплексація програм довузівської та вузівської освіти); 2) адаптаційну (безперервна адаптація керівника до нових соціальних та виробничих вимог); 3)інтеграційну (поєднання спеціальної, фундаментальної, вузькофункціональної і соціальної підготовки державних службовців).

       Кінцевою метою такої підготовки  має бути не лише формування  фундаментальної бази знань з  УЛР, але, і це головне, своєрідна  “надбудова” на цій  основі  реальних творчих навичок і  практичних умінь. Для сучасного  керівника-управлінця важливі не знання самі по собі, а здатність та вміння вміло їх застосовувати, неординарно та ефективно діяти в щоденній управлінській практиці.

     За  таких умов особливої актуальності набуває перехід від так званого  інформаційно-повідомляючого до моделюючого навчання, зорієнтованого на оволодіння конкретними методиками і технологіями у сфері УЛР та ОЛР.

     Зрозуміло, що такий підхід вимагає запровадження  раціональних принципів та новітніх методик навчання, які враховують сучасні тенденції розвитку як системи професійної підготовки управлінців у цілому, так і здобутків у сфері УЛР й ОЛР зокрема. Їх мета – допомогти кожному управлінцеві об’єктивніше оцінити свої здібності та рівень засвоєння програми, виявити слабкі місця у своїй професійній підготовці, підвищити мотивацію до безперервного навчання і, найголовніше,  потребу в самопізнанні, яка перетворюється на рушія професійного саморозвитку кожного управлінця. Це – надзвичайно важливо для керівника, оскільки низький рівень саморозвитку, як відомо, безпосередньо позначається на ефективності управлінської діяльності.

     Основна увага у такій професійній  підготовці керівного складу має  приділятися оволодінню методикою  ОЛР, яка в сучасних умовах неминуче перетворюється на основну управлінську технологію УЛР у сфері державного управління.

     У зв’язку з цим важливого значення набуває проблема створення культури безперервної освіти в кожній організації  у сфері державного управління. Як правило, умови, необхідні для такого типу освіти, відсутні у більшості  організацій. Це пояснюється тим, що організаційна культура (ОК) цих організацій не сприяє навчанню, в усякому разі довготерміновому. До того ж, на жаль, деякі управлінці нездатні зрозуміти, що інформація, діяльність та результати утворюють ланцюг причинно-наслідкових зв’язків у системі: „сучасна освіта – ефективне управління”.

     Перетворення  організації на організацію, що навчається безперервно,  означає надання  навчанню державних службовців людинознавчого та креативного характеру, вимагає  не просто окремих змін, а кардинальних перетворень. Визначальну роль у цьому процесі заміни культури, що панує в організації, культурою безперервної освіти покликані відіграти управлінці та їхня управлінська культура (УК).

     Отже, постає необхідність управлінського вміння вимірювати різницю творчих потенціалів особистостей, своєчасно виявляти різноспрямованість творчої обдарованості людей і створювати умови (соціальні та особистісні) для найбільш повної їх реалізації на благо суспільства у сфері державного управління. Це – запорука успішного вирішення глобальних проблем, що виникають у ХХІ ст. [6, с. 217].

5. Основні напрямки  вдосконалення системи  регіонального управління

     В умовах обмеженості бюджетних та інших фінансових ресурсів у країні саме внутрішній потенціал територій  слід вважати головним ресурсом їхнього розвитку. Забезпечення ефективного використання і подальшого нарощення ресурсного потенціалу регіонів має стати одним із головних пріоритетів діяльності місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і територіальних громад. Стратегія зміцнення ресурсного потенціалу регіонів та підвищення їх конкурентоспроможності передбачає:

     · створення економічних, організаційних та нормативно-правових передумов для реалізації основних принципів сталого розвитку регіонів;

     · здійснення реструктуризації економіки  регіонів на основі запровадження інвестиційно-інноваційної моделі з урахуванням особливостей їх потенціалу;

     · широкий розвиток підприємництва, насамперед малого та середнього бізнесу як головного  чинника соціально-економічного розвитку регіонів, підвищення зайнятості населення, наповнення місцевих бюджетів;

     · зміцнення економічної інтеграції регіонів на основі максимально ефективного  використання їхніх конкурентних переваг;

     · сприяння всебічному розвитку людського потенціалу на основі стабілізації та поліпшення демографічної ситуації, досягнення продуктивної зайнятості населення, розвитку соціальної інфраструктури;

     · розбудову та модернізацію інфраструктури регіонального розвитку для підвищення інвестиційної привабливості регіонів, поліпшення умов запровадження передових інноваційних технологій;

     · вдосконалення системи охорони  довкілля та використання природних  ресурсів, механізмів та інструментів вироблення та реалізації на регіональному  рівні екологічної політики [10, c.76].

     Сприяння  розвитку малого підприємництва та підприємницької  активності населення повинно стати  одним із пріоритетних напрямів діяльності місцевих органів влади по реалізації державної регіональної політики. До основних завдань регіональної політики підтримки малого підприємництва належать: забезпечення активної участі суб’єктів малого підприємництва у розв’язанні соціально-економічних проблем регіонів, вдосконаленні та диверсифікації структури економіки регіонів, запровадженні інноваційної моделі розвитку регіональних економік; створення нових робочих місць та зменшенні безробіття; формуванні соціального прошарку власників і підприємців.

     Ефективна реалізація регіональних програм сприяння розвитку малого підприємництва вимагає  реалізації низки заходів на загальнодержавному рівні, а саме: удосконалення спрощеної системи оподаткування та звітності суб’єктів малого підприємництва; упорядкування процедури перевірок суб’єктів підприємницької діяльності; визначення й реалізації засад державної політики з видачі документів дозвільного характеру у відповідності з європейськими принципами; покращання умов мікрокредитування малого бізнесу тощо.

     У ринкових умовах міжрегіональна економічна інтеграція заснована на взаємній зацікавленості суб'єктів ринку і жодному регіону ізольованість невигідна, оскільки кожен з них зацікавлений у широкому ринку збуту своєї продукції. На зміну синдрому відокремлення, виживання поодинці, повинен прийти принцип розширення міжрегіональної економічної взаємодії, що поширюється на ринки товарів і послуг, праці і капіталу.