Сутність та соціально-економічні наслідки інфляції

- справжня  інфляція (галопуюча) – вона можлива  при досягненні повної зайнятості, коли зростання грошової маси  цілком проявляється у зростанні  цін на товари та послуги. [12]

В зв'язку з цим в своїй роботі "Загальна теорія зайнятості, проценту та грошей" (1936 р.) Кейнс рекомендував проводити  зниження не номінальної або "грошової" заробітної плати, яка, з його слів, є "непіддатливою" в силу завзятого  відпору працівників, а здійснювати "гнучку інфляційну грошову політику", яка в кінцевому результаті призведе до зниження реальної заробітної плати. [12]

На базі кейнсіанської теорії інфляції з'явилась  так звана "крива Філіпса", яка  відображає обернену залежність в розвитку цін і зайнятості у Великобританії. Новозеландський вчений А. Філіпс на базі аналізу тенденцій в економіці Великобританії з 1861 по 1957 р. прийшов до висновку, що за допомогою інфляції протягом майже ста років вдавалося переборювати спад виробництва і збільшувати зайнятість, а стабілізація цін супроводжувалась зниженням рівня зайнятості та економічної активності. [12]

Згідно  з "кривою Філіпса" були розроблені рекомендації щодо призупинення інфляції, утриманню її на певному рівні: або  довести безробіття до високого рівня, або ж профспілкам вести більш  стриману політику при переговорах  про підвищення заробітної плати. [12]

Однак економічні кризи 1974-1975 рр. та 1980-1982 рр. виявили  новий феномен – стагфляцію, що заперечує "криву Філіпса", так  як в ці періоди – періоди стагнації  або кризи – темпи інфляції не зменшувались, а збільшувались.

2.2 Монетаристська концепція інфляції. Представники даного напрямку (М. Фрідмен та ін.) розглядають інфляцію як грошовий феномен, тобто результат надлишкової кількості грошей в обігу. З цією метою вони порівнюють індекси грошової маси та фізичного обсягу ВНП. Тут гроші відіграють активну роль, тобто грошова маса "створює" попит. [12]

Монетаристи виступають проти неокейнсіанських заходів антициклічного регулювання, розглядаючи розвиток промислового циклу як зміну інфляції (підйом) та дефляції (криза). Звідси вони роблять  висновок: оскільки інфляція викликає підйом промислового виробництва, її слід підтримувати в помірних розмірах. [12]

2.3 Теорія інфляції, викликаної надлишковими витратами виробництва (Д.М. Кейнс, У. Торн, Р. Куен). Ця теорія пояснює зростання цін збільшенням витрат виробництва, вона тісно пов'язана із концепцією Кейнса, який вважав, що якщо перша стадія інфляції (напівінфляція) подає собою інфляцію попиту, то друга стадія (справжня інфляція) – результат інфляції витрат виробництва. На думку представників даної теорії, інфляцію викликають лише витрати, пов'язані з заробітною платою, на чому базується теорія інфляційної спіралі "заробітна плата – ціни", якої притримується більшість західних економістів, в тому числі П. Самуельсон, Дж. Гелбрейт. Ця теорія е основою антиінфляційних заходів по "замороженню" заробітної плати, політики обмеження доходів населення. Разом з тим слід відмітити, що сучасний період НТП характеризується підвищенням заробітної плати, тому західні економісти висувають тезу про те, що її збільшення не повинно перевищувати зростання продуктивності праці, інакше відбудеться розкручення "інфляційної спіралі". [12]

3. Наслідки інфляції

Інфляція, особливо коли вона досягає  рівня галопуючої або гіперінфляції, негативно відбивається на всіх сторонах суспільного життя країни. Її першими жертвами стають споживачі, яким доводиться страждати від неминучого падіння якості життя. Це виявляється в  найрізноманітніших формах.[8]

1. Знецінення заощаджень

Якщо інфляція виявляється  у  безперервному загальному підвищенні цін, то найбільшу втрату мають ті, хто  тримає заощадження у вигляді готівки, зберігає їх на банківських рахунках або вкладає в облігації. Кожен новий виток зростання цін невблаганно скорочує масу товарів, яку вони здатні придбати. У дещо кращому становищі перебувають власники акцій, які сподіваються нехай і на інфляційне, але все ж підвищення доходів. Найменших збитків зазнають ті, хто встиг помістити заощадження в нерухомість і матеріальні цінності – будинок, машину, земельну ділянку, золото тощо.[8]

За умов інфляції банки можуть зберегти заощадження тільки в тому випадку, коли встановлений ними процент за вкладами дещо перевищує поточний темп зростання цін. Ця різниця має бути не меншою від рівня адаптивних інфляційних очікувань. Тоді процент, хоча б деякою мірою захищаючи заощадження від знецінення, сприятиме припливу вкладів. Коли ж держава прагне звести до мінімуму втрати населення від відкритої інфляції, то їй необхідно забезпечити громадянам можливість вільного вкладу заощаджень в акції або нерухомість. Оскільки держава не зуміла оберегти економіку від інфляції, вона зобов'язана допомогти людям хоча б убезпечити заощадження від постійного зростання цін.[8]

Інфляція негативно відбивається на добробуті населення передусім  тому, що якою б досконалою не була система  протиінфляційної компенсації, їй ніколи не наздогнати руху цін. Припустимо, що інфляція відкрита і ціни зростають  щоденно. Зрозуміло, однак, що перегляд ставок заробітної плати і фіксованих доходів вимагають певного часу. Існують, іншими словами, прості обставини  інституційного, технічного порядку, які не дають можливості доходам зростати у повній відповідності з цінами. Чим більше доходи відстають від цін, тим відчутніших ударів інфляції зазнає поточне споживання.

До того ж передбачити майбутнє підвищення цін, особливо коли в економіці вирує некерована гіперінфляція, дуже складно.  Оскільки уряди стурбовані бюджетними проблемами і намагаються зекономити на будь-яких статтях видатків, то вони, звичайно, схильні недооцінювати ступінь інфляційної небезпеки. За цих умов протиінфляційна компенсація рідко буває достатньою, тому, зрозуміло, що це означає падіння добробуту народу. Отже, інфляція негативно впливає  на добробут населення відразу у двох напрямах – через заощадження і поточне споживання.[8]

2. Зменшення купівельної спроможності населення

На зниження життєвого рівня населення країни особливо негативно впливає поєднання інфляції з різким спадом обсягу виробництва. За 1990-1996 роки ВВП України скоротився на 61,7 %, тоді як навіть за роки Великої депресії (1929-1933 рр.) спад виробництва в США не перевищував 25%. За таких умов можливості держави і більшості підприємств щодо розподілу життєвих благ, об'єктивно необхідних для відтворення робочої сили, значно скоротилися.

За цих умов владні органи одночасно  з політикою, спрямованою на обвальну лібералізацію цін, здійснювали  і продовжують здійснювати заходи щодо всілякого стримування зростання  заробітної плати працівників державного сектора економіки. Це призвело до того, що купівельна спроможність середньої заробітної плати відносно  рівня 1990 року, знизилася за зазначений період майже у 4 рази.[8]

 Через падіння реальної заробітної  плати значно звузився платоспроможний попит населення. Це і є важливою причиною зупинення виробництва продуктів найпершої необхідності, дитячого харчування тощо. Якщо й надалі триватиме політика звуження попиту, зниження реальної заробітної плати, то згортання виробництва не зупинити.[8]

3. Зниження  мотивації до трудової та підприємницької діяльності

Організуючи регулювання ринкової економіки, держава  покладається в  основному на економічні методи (податок  на прибуток, бюджетні субсидії, процент  за кредит центрального банку тощо). Об'єктами впливу стають грошові параметри економічної діяльності фірми, споживача, банку – дохід, прибуток, заощадження тощо. Зрозуміло, що таке управління може принести бажані результати тільки в тому випадку, коли грошова система достатньо стійка. Дестабілізуючи її, інфляція автоматично знижує ефективність економічних регуляторів, іноді навіть робить недоцільним саме їх застосування, підштовхує державу до використання інших, адміністративних способів впливу. Іншими словами, інфляція знецінює не тільки гроші, а й всю систему регулювання ринкового господарства, призводить до зниження мотивації підприємницької діяльності.[10]

4. Методи боротьби  з інфляцією

Світова практика знає цілий арсенал боротьби з інфляцією. Справа полягає лише в тому, щоб уміло його використати. Цей арсенал з певною умовністю можна поділити на дві частини. Відома антиінфляційна стратегія, що об'єднує цілі і методи тривалого характеру. Існує антиінфляційна тактика, від якої можна чекати результатів у межах порівняно невеликого відрізку часу.

4.1  Гасіння інфляційних очікувань

Одним із найважливіших завдань  антиінфляційної стратегії є  гасіння інфляційних очікувань, насамперед адаптивних цінових. Для  подолання психології суб'єктів  економічної системи, позбавлення  їх страху перед знеціненням заощаджень, відвернення нагнітання поточного  попиту, який зумовлений безперервним подорожчанням товарів і послуг, необхідно зупинити  інфляцію. Однак  проблему очікувань бажано розв'язувати  якнайшвидше – ще до того, як інфляція поставлена під контроль. Світовий досвід говорить про можливість це зробити. Він показує, що  інфляційні очікування якнайшвидше долалися там, де виконувалися принаймні дві умови.

Перша із них – всебічне зміцнення  механізмів ринкової системи. Тільки вони здатні викликати природне, що супроводжується  збільшенням кількості і підвищенням якості товарів, зниження цін або хоча б уповільнення  їхнього зростання. Лише за такої умови ймовірна зміна споживчої психології, подолання  в ній інфляційних мотивів. Доки споживач не переконається в тому, що коливання цін набули ринкових окреслень, він зберігає пагубну для економіки схильність до інфляційного збільшення поточного попиту. [7]

Другою умовою є існування уряду, який непохитно дотримується курсу на поступове викорінення некеруючої інфляції і користується довір'ям більшості населення. Заслужити це довір'я, щоправда, можна лише тоді, коли уряд ставить перед собою цілком визначені, практично здійснимі і такі, що можна легко перевірити, антиінфляційні завдання, заздалегідь інформує про це населення і неухильно домагається розв'язання цих завдань. Маються на увазі, наприклад, регулярні повідомлення про той рівень інфляції, який уряд збирається утримувати, і необхідний для цього темп зростання грошової маси. Якщо уряд добросовісно виконує свої обіцянки, то і виробники, і споживачі поступово переконуються в тому, що керівництво країни не тільки з усією рішучістю стало на шлях боротьби з інфляцією, але й здатне контролювати становище, добиватися реалізації оголошених цілей. Чим глибше це усвідомлюється, тим більше довіряють урядові, тим охочіше рішення про ціни, пропозицію, попит, заощадження тощо пристосовуються до заздалегідь установленого ліміту на приріст грошової маси. [7]

Отже даний ліміт стає реальною силою, яка впливає на економічну поведінку, сприяє зниженню інфляційних  очікувань. За цих умов учасники економічної  системи починають працювати  разом з урядом, допомагають йому подолати інфляцію. Тому в інфляційній  обстановці, тим більше в умовах гіперінфляції, країна не може собі дозволити мати уряд, до якого не має довір'я. І ступінь останнього визначається зовсім не розмірами протиінфляційних компенсацій. Довіряють не стільки “доброму”, скільки сильному уряду, який на ділі довів свою рішучість і здатність протидіяти інфляції. [7]

4.2 Ефективна монетарна політика

Другим невід'ємним компонентом  антиінфляційної стратегії є  тривала грошова політика. Її відмінна особливість – введення жорстких лімітів на щорічні прирости грошової маси. Цей показник визначається довгостроковим темпом зростання реального виробництва і таким рівнем інфляції, який уряд вважає прийнятним і зобов'язується контролювати. [7]

Для того щоб грошова політика була справді антиінфляційною, вказаного  ліміту треба дотримуватися протягом тривалого часу і, найважливіше, незалежно  від стану бюджету, інтенсивності  інвестиційного процесу, рівня безробіття тощо. Межу грошової експансії треба перетворити у стелю, що обмежує будь-яку діяльність держави, пов'язану зі змінами грошової маси. При цьому треба пам'ятати, що немає більш підступного шляху розладнання економіки будь-якої країни, як запуск зайвих грошей у сферу обігу. Тільки керуючись цими імперативами, держава має шанси не допустити або зупинити інфляцію. Очевидно, що здійснення антиінфляційної грошової стратегії під силу лише сучасній банківській системі, очолюваній незалежним від виконавчої влади центральним банком. [7]

Проведення центральними банками  стабілізаційної й антиінфляційної  політики передусім здійснюється за допомогою таких економічних  важелів, як облікова ставка, норма обов'язкових резервів і операції на відкритому ринку. Перші два важелі (регулятори) запускають механізми непрямої дії, що з'єднують центральний банк з іншими ланками банківської системи. Підвищуючи облікову ставку і норми обов'язкових резервів, центральний банк задає цій системі неінфляційну лінію поведінки. Використовуючи третій регулятор, центральний банк уже безпосередньо впливає на стан грошового обігу. Саме він володіє найбільшою силою впливу на грошову масу.

Ринкове господарство влаштоване так, що йому не під силу здійснювати повний контроль за рахунок грошової маси. [7]

Проте регулюючий потенціал центрального банку навіть за умови, що він діє ідеально, в принципі обмежений. Адже, як було показано вище, в обігу постійно перебувають гроші, не тільки випущені центральним банком, але й інші, випущені комерційними банками. Насамперед йдеться про банківські чеки. Отже, покладаючись тільки на правильну грошову політику, держава не зможе впоратися з інфляцією. Незалежний центральний банк, сучасна грошова стратегія, ефективна банківська система, безумовно, необхідні, але не достатні. Потрібні й інші, надійні заходи боротьби з інфляцією. [7]

5. Скорочення бюджетного дефіциту