Сутність та соціально-економічні наслідки інфляції

— разом  з такою — інфляційно орієнтованою — економікою Україна дістала  в спадок і великий «інфляційний навіс» у вигляді 117,0 млрд крб. вкладів  населення в банках, насамперед в  Ощадному, переважна частина яких була вимушеною, спричиненою дефіцитністю широкого асортименту споживчих  товарів і готовою «згвинтити»  ціни за першої спроби їх лібералізації;

— Україна  не розробила чіткої, розміченої в  часі програми кардинальної ринкової трансформації економіки та інших  сфер суспільства, а проводила свої реформи скоріше шляхом «спроб і  помилок», за якого «спроби» зводилися  переважно до підтримки будь-якою ціною «на плаву» старого виробничого  потенціалу, а «помилки» — до неймовірного роздування бюджетних  витрат на ці цілі. Чим довше утримувалась така ситуація в економіці, тим могутнішим генератором інфляції вона ставала. .[4]

Другою  особливістю інфляційного процесу  в Україні була чітка, однозначна реакція динаміки цін на ужорсточення монетарної політики, переорієнтацію її на антиінфляційну ціль з другої половини 1993 р. Уже в 1994 р. темп інфляції знизився порівняно з 1993 р. у 20,4 раза. Уперше за чотири роки темпи зростання цін значно відстали від темпів зростання маси грошей (М3), що істотно підвищило реальне значення сеньйоражу та його роль у поліпшенні стану державних фінансів, позитивно вплинуло на реальне забезпечення економіки грошовою масою. Це можна пояснити тим, що економічні суб’єкти, передусім населення, повірили творцям нової монетарної політики, «пригнітили» свої інфляційні очікування, що спричинило уповільнення обігу грошей.[4]

Третьою особливістю інфляційного процесу  в Україні було те, що форсоване  нарощування маси грошей та пов’язане  з ним ще більше зростання рівня  цін не тільки не сприяли економічному зростанню, а навпаки, поглиблювали економічний спад та зростання безробіття. Чим далі нові емісійні хвилі відштовхували криву попиту (див. рис. 5.2) вправо і вгору, тим далі вліво і вгору зміщувалася крива пропозиції і зростав рівень цін. Про це красномовно свідчать дані про темпи падіння реального ВВП у період розкручування гіперінфляції: у 1991 р. — 8,7%, у 1992 р. — 9,9%, у 1993 р. — 14,2%, у 1994 р. — 23,0%.[4]

Ураховуючи  певний часовий лаг між зростанням маси грошей та інфляції і зміною ситуації в реальній економіці, слід визнати, що найбільше падіння обсягу ВВП  у 1994 р. є наслідком найвищої інфляції в 1993 р.

І лише після  того, як інфляційний процес у 1994 р. був «переламаний» завдяки переорієнтації монетарної політики і пішов на спад, почали поступово зменшуватися і  темпи падіння ВВП: з 12,2% у 1995 р. до 3 у 1997 р. і 0,4% у 1999 р.[4]

Четверта  особливість інфляційного процесу  в Україні полягає в тому, що досить успішне приборкання інфляції в 1996 р. і виведення її на прийнятний рівень навіть з позицій розвинутих країн (10,1% в 1997, 20% в 1998 р.) не дало так  давно очікуваного пожвавлення  виробництва, яке продовжувало скорочуватися (–10,0% у 1996 р.; –3,0% у 1997 р.). З огляду на ці обставини наша практика явно не вписувалася в канони монетаристського трактування інфляційного процесу, що дало привід деяким економістам  стверджувати, що в Україні монетаристські концепції не виправдалися, а жорстка  монетарна політика НБУ не спрацювала. Проте справа не в монетарній теорії чи політиці. Коріння цього явища  слід шукати в структурі української  економіки, яка і після переходу до антиінфляційної політики залишилася майже такою, якою була в 1990—1991 рр., тобто не адекватною ринковим механізмам, не чутливою до тих стимулюючих імпульсів, які подаються по каналах нової  монетарної політики. Така невідповідність  між застарілим якісним станом структури  економіки й антиінфляційною  монетарною політикою зумовлена  надто повільними темпами ринкових реформ в Україні.[4]

П’ята особливість  проявилася уже на стадії проведення антиінфляційної політики і полягає  в тому, що в умовах хронічного дефіциту державного бюджету і вкрай повільних темпів ринкової реструктуризації виробництва різко погасити інфляцію не вдається. Уже більш як вісім років органи державного управління сповідують антиінфляційну політику, а рівень інфляції тільки один раз (у 2001 р.) знизився нижче 10% за рік, а в інші роки підвищувався до 20,0 і більше відсотків. Слід звернути увагу на два аспекти цього явища. [9]

З одного боку, високі темпи інфляції після 1994 р. є свідченням того, що економіка  України все ще залишається високозатратною, малоефективною і потребує істотної фінансової підтримки з боку держави, що неминуче штовхає вгору попит  і ціни на товарних ринках. А з  іншого боку, така тривала потреба  економіки в інфляційній підтримці  з боку держави свідчить про неспроможність існуючого виробничого потенціалу до функціонування на ринкових засадах  самофінансування і вимагає додаткових фінансових вливань ззовні. Це пояснюється  значною застарілістю основного  капіталу, втратою внаслідок гіперінфляції  обігового капіталу та неадекватністю ринковим умовам самої структури  виробництва.[4]

Значна  частина великих і середніх підприємств  все ще залишається у державній  власності і працює тільки за прямої чи опосередкованої (податкові пільги тощо) фінансової підтримки держави. А ті, що такої підтримки не одержують, як правило, зупиняють виробництво. Не набагато краще становище і  на приватизованих великих і середніх підприємствах. Більшість із них  не спроможні самостійно профінансувати реструктуризацію виробництва стосовно ринкових вимог і теж чекають  допомоги від держави чи довго  шукають іноземних інвесторів. Для  всіх таких підприємств антиінфляційна політика вкрай не бажана, позбавляє  їх останньої надії на зовнішню фінансову  підтримку.[4]

Єдиною  формою господарювання, яка могла  б швидко пристосуватися до умов низької  інфляції, є мале і середнє підприємництво, організоване на приватних і колективних  засадах. Значний прошарок цього  підприємництва істотно розширив би попит на гроші, що дозволило б  підвищити монетизацію економіки, накопичити достатній фінансовий капітал  всередині країни, за рахунок якого можна було б неінфляційним шляхом профінансувати реструктуризацію існуючих великих і середніх підприємств. На жаль, після 1993 р. розвиток малого і середнього підприємництва в Україні був повністю заблокований. Як наслідок, Україна після переходу до антиінфляційної політики потрапила в смугу затяжної стагфляції, коли тривале зростання цін відбувається на фоні хронічного скорочення виробництва ВВП.[4]

Безпосередньо з попередньою особливістю інфляції в Україні пов’язана ще одна —  розвиток на фоні хронічної інфляції глибокої кризи неплатежів. Взаємна  заборгованість господарюючих суб’єктів  досягла до 2000 р. розміру, що перевищує  річний обсяг ВВП. Постійно зростали неплатежі державного бюджету установам  та працівникам бюджетної сфери, заборгованість перед бюджетом платників  податків тощо. Це можна пояснити тим, що ужорсточення монетарної політики не супроводжувалося відповідними змінами  у сфері реальної економіки та бюджетній сфері: зниженням витрат виробництва і збитковості, підвищенням  платежів до бюджету, скороченням бюджетних  витрат і дефіциту тощо.[4]

Підводячи підсумок, слід зазначити, що перебіг  інфляційного процесу в Україні  в 90-ті роки в цілому відповідає схемі, що визначається монетаристським трактуванням сутності та причин інфляції. Разом  з тим в інфляційному процесі  в Україні мали місце і помітні  відмінності від монетаристської  схеми, зумовлені перехідним характером нашої економіки та особливостями  процесу її ринкової трансформації. Ці відмінності можна сформулювати так:[4]

1) надмірне  затягування інфляційного процесу  на досить високому рівні (близько  20% за рік) без відчутного стимулюючого  впливу на економічне зростання,  внаслідок чого інфляція набула  форми стагфляції;

2) антиінфляційна  державна політика супроводжувалася  поглибленням платіжної кризи,  яка перетворилася в самостійний  чинник руйнівного впливу на  економіку і примушувала органи  монетарної політики систематично  вносити в неї відповідні корективи, що робило антиінфляційну політику недостатньо послідовною та ефективною.

Що стосується сучасного рівня інфляції в Україні, то картина не зовсім втішна, адже інфляція перевищує показники інших країн  пострадянського простору. [11]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  Висновки

Iнфляцiя  властива бiльшостi економiчно розвинутих  краiн свiту i с основною проблемою  в тих краiнах, що розвиваються.

   Чим  би не була спровокована iнфляцiя,  вона знецiнюс доходи бюджету  й супроводжусться його дефiцитом.

   Крiм  бюджетного дефiциту iнфляцiя обов’язково  супроводжусться нерiвномiрним зростанням  цiн й, звiдси, порушенням господарчих  зв’язкiв, гонкою цiн мiж окремими  галузями економiки й хвильоподiбним  поширенням   зростання цiн  по районах держави й галузям.

   У  станi  iнфляцiйноi нестабiльностi орiснтацiя лише на регулювання  з боку спiввiдношення “попит-пропозицiя”  може призвести до затяжних  криз з повiльним перiодом стабiлiзацii i оздоровлення економiки. Незважаючи  на дiю ринкових законiв, держава  не вiдмовлясться вiд впливу  на цiни, суттево посилюючи його  в кризовi для нацiональноi економiки  перiоди.

   Вихiд  з кризового стану для економiки  будь-якоi краiни  мiстить два  основних елементи. По-перше, приборкання  iнфляцii та, по-друге, припинення  падiння виробництва. Однак ключовим  моментом с саме вирiшення питання  iнфляцii, оскiльки це-нацважливiша  умова для поновлення iнвестицiйноi  активностi, що, в свою чергу, мас  забеспечити вiдродження виробництва.

   Мiж  оподаткуванням та встановленням  державного контролю за цiнами iснус функцiональний взасмозв’язок  i цим користуються уряди, коли  ставлять собi за мету припинити  зростання внутрiшнiх цiн та  поставити у невигiдне становище  тих господарюючих суб’сктiв,  якi планують пiдняти цiну на  продукцiю. Адже державний контроль  над цiнами грас надзвичайно  важливу роль, особливо в умовах  кризису економiки i виходу з нього.

 

  Наприкiнцi слiд додати, що iнфляцiя-це не лише  свiдотство слабкостi економiки, а  й свiдотство слабкостi державноi влади або слабкостi полiтичноi  мудростi.

 

 

 

Економічна теорія: Політекономія:Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. – Київ: Знання прес. – 2003. – 581с. – (Вища освіта XXΙ ст.) Загальна економічна теорія / І.В.Буян, П.Д. Гуменюк та ін. –Тернопіль: Лідер, 2000. – 379с.

Экономическая теория / Политэкономия / Учебник: Под ред. В.И. Видякина. – М.: Издательство Русской экономической академии. – 2000. – 592с.

Ковальчук В.М. Макроекономіка: теоретичний аспект. – Підручник. Тернопіль: Астон. – 2003. – 260с.

Макроекономіка. Політична економія: принципи, проблеми і політика / Кемпбелл Р., Макконел і ін. – Львів: Просвіта, 2001 -671с

Економічна теорія.Навчальний посібник/за ред.. С.В.Мочерний – К.:»Академія», 2008.-640с (Альма-матер)

Мельник О. Антиінфляційна політика, як фактор економічного зростання в Україні // Банківська справа. – 2000. - №3. – с.11-17

Найман М. Теориретична політична економія імакроекономічна теорія: зайнятість, інфляція, платіжний баланс. – Мюнхен:Франц Вален. – 2002. – 369с.

Овод А. Інфляційні процеси в Україні: минуле й сьогодення // Наукові записки. – Чортків. – 2002. – Випуск 2. „Україна в умовах ринкової трансформації економіки і сучасних реформ господарювання”. – с.17-19

Павловський М.А. Макроекономіка перехідного періоду. Український контекст. – Київ: Техніка, 2005. – 336с.

Савчук В.П., Москаленко О.В. Вплив інфляції на оцінку показників прибутковості підприємств // Фінанси України. – 2002. - №

Солонінко К.С. Макроекономіка: Навч. посібник для студентів економічних спеціальностей. – Київ. – 2002. – 320с. Інтернет ресурс «Банки України, новини банків, послуги банків Prostobankir.com.ua» http://www.prostobankir.com.ua/spravochniki/indikatory_rynka/indeks_inflyatsii/indeksy_inflyatsii_za_2000_2010_goda

Список використаної джерел