Теоретико-методологічні основи кредитування діяльності суб’єктів господарювання

За такого критерію класифікації одна і та сама позичка може бути віднесена до кількох видів кредиту. Наприклад, банківська позичка сімейному господарству може належати до банківського кредиту і до особистого (приватного).

Тому неправомірно протиставляти  товарну форму кредиту грошовій як менш розвинену, менш прогресивну. Відмінності між ними зводяться переважно до сфер і обсягів застосування - грошова форма застосовується значно ширше, ніж товарна, оскільки перерозподіл вартості, що забезпечується кредитом, здійснюється переважно в грошовій формі.

Залежно від сфери економіки, у  яку спрямується позичена вартість, можна виділити:

- виробничий кредит, що використовується на формування основного й оборотного капіталу у сфері виробництва та торгівлі, тобто на виробничі цілі;

- споживчий кредит, що спрямовується на задоволення особистих потреб людей, тобто обслуговує сферу особистого споживання.

На перший погляд, складається враження, що тільки виробничий кредит відповідає всім закономірностям руху кредиту, оскільки в результаті його використання створюється нова вартість і передумови для повного повернення позиченої вартості кредитору. У сфері ж особистого споживання позичена вартість знищується, "проїдається" і тому тут не створюються передумови для її зворотного руху як ключової ознаки кредиту. Отож, споживчий кредит, здається, можна вважати аномалією. Проте це не так. Особисте споживання, "знищуючи" вартість предметів споживання, забезпечує підтримку та зростання вартості робочої сили, продаж якої на ринку створює джерело повернення позиченої вартості кредитору. Тому і споживчий кредит цілком відповідає усім закономірностям руху кредиту.

За терміном, на який кредитор передає вільну вартість у користування позичальнику, виділяються короткострокові (до одного року), середньострокові (до п'яти років) та довгострокові (понад п'ять років) кредити. Як зазначалося вище, в основі такого поділу кредиту на види лежить тривалість кругообороту капіталу, у формуванні якого бере участь позичена вартість.

За галузевою спрямованістю  кредиту виділяються такі його види:

- кредити в промисловість;

- кредити в сільське господарство;

- кредити в торгівлю;

- кредити в будівництво, особливо  в житлове будівництво;

- кредити в інші галузі.

Класифікація кредиту за галузевою  спрямованістю має практичне  значення. Воно проявляється в тому, що в кожній галузі є істотна специфіка кругообороту капіталу, яка обумовлює адекватну організацію самого кредитного процесу.

Залежно від цільового призначення  кредиту можна виділяти такі його види:

- кредит на формування виробничих  запасів (сировини, матеріалів, паливно-мастильних матеріалів, тари тощо);

- кредит у витрати виробництва  (сезонні витрати у рослинництві  та тваринництві в сільському  господарстві; сезонні витрати на  виготовлення торфу, на лісозаготівлі,  на ремонтні роботи;

- на виготовлення продукції з тривалим циклом виробництва - житлових будинків, літаків, кораблів тощо);

кредит на створення запасів  готової продукції (залишки на складах  виробничих підприємств, запаси на складах  торговельних організацій тощо);

- кредити, пов'язані з виникненням тимчасових розривів у платежах, коли економічні суб'єкти повинні здійснювати платежі, а призначені для цього кошти не надійшли чи надійшло їх мало (виплата заробітної плати, розрахунки з постачальниками, з бюджетом тощо). [4, c.183-190]

За організаційно-правовими ознаками та умовами надання позичок можна виділяти такі види кредиту:

- забезпечений і незабезпечений;

- прямий і опосередкований;

- строковий і прострочений, пролонгований;

- реальний, сумнівний, безнадійний;

- платний, безплатний.

Кожний із видів кредиту характеризує певну грань його внутрішньої сутності, а в сукупності вони дають чітке уявлення про складну структуру кредиту і процес його руху в межах товарної і грошової форм.

 

 

1.2 Основні засади формування кредитної політики банку

 

Незаперечним є твердження, що правильна організація процесу банківського кредитування, розробка ефективної та гнучкої системи управління кредитними операціями виступають основою фінансової стабільності й ринкової стійкості комерційних банків (враховуючи те визначальне місце, яке посідають кредитні операції в портфелі банківських активів).

Як відомо, стратегічне  управління банком передбачає наявність  довгострокового бачення пріоритетів  його розвитку, вироблення концепції, дальності у тому числі й у  сфері кредитної діяльності. Банки, котрі культивують стратегічний підхід до управління, виробляють власну внутрішньобанківську культуру кредитування і на її основі вибудовують методологію й процедуру роботи. Цю культуру чи, краще сказати, філософію кредитної діяльності, називають кредитною політикою банку[27, с.45].

Кредитна політика банку визначає завдання й пріоритети кредитної діяльності банку, засоби і методи їх реалізації, а також  принципи і порядок організації  власне кредитного процесу[33]. Кредитна політика створює основу організації процесу банківського кредитування відповідно до загальної ринкової стратегії діяльності банку та повинна чітко визначати цілі кредитування, відповідне документально-методичне забезпечення та правила їх реалізації.

Кредитна політика визначає структуру управління, а також порядок і правила здійснення кредитної діяльності банку. Провідною метою кредитування слід вважати забезпечення достатнього рівня прибутковості банку від операцій із надання кредитів[9, с.112].

Принципи кредитування. Крім традиційних принципів поворотності, строковості, забезпеченості, платності, у сучасних умовах особливої важливості набувають принципи дотримання цільового характеру використання позики, обережності й здорового глузду.

Пріоритети банку в  кредитній діяльності. У цьому контексті важливо задекларувати:

-цільові групи при  наданні кредитів. Зокрема, банк  серед своїх пріоритетів може  визначити кредитну підтримку  вітчизняних великих чи середніх  підприємств або ж окреслити  як важливий сегмент ринок  кредитування фізичних осіб, малого бізнесу.

-преференції щодо кредитування окремих позичальників критеріїв визначення. Йдеться про клієнтів, які належать до категорії VIР чи так званих системних клієнтів[22, с.13].

Об’єкти і суб’єкти, які  не підлягають кредитуванню банком.

Недоцільно надавати кредитні послуги клієнтам, проти яких порушено справу про банкрутство, які мають  прострочену заборгованість за кредитами  й сплатою процентів, майно яких перебуває у податковій заставі.

Політику у сфері забезпечення наданих кредитів. Як відомо, жодна із форм забезпечення позик не може повністю захистити банк від можливих втрат. На нашу думку, внаслідок тих умов, які склалися в економіці України, та зважаючи на наявні проблеми із захистом прав кредиторів перевага при кредитуванні має надаватися заставі рухомого і нерухомого майна. Кредитна політика окреслює чинники, котрі впливають на розмір процентної ставки за наданими банком кредитами, а також розподіл повноважень у процесі кредитного ціноутворення. Як відомо, процентна ставка за кредит складається із ставки залучення ресурсів чи базової ставки, а також надбавки за ризик. Право визначення розміру надбавки доцільно делегувати керівникам територіальних структурних підрозділів банку, виходячи із конкретних умов позики, тоді як мінімальний розмір процентної ставки має доводитися комітетом з управління активами та пасивами банку (у деяких банках це є компетенцією правління).

Нині загальноприйнятою  є думка, що перегляд кредитної політики має здійснюватися не рідше як один раз на рік. Насправді умови роботи українських банків змушують їх вдаватися до коригування своєї кредитної політики значно частіше. Це зумовлює необхідність створення в банку спеціальної структури – комітету з кредитної політики, підпорядкованого спостережній раді банку[15, с.145].

Серед внутрішніх документів, котрі регламентують  діяльність банку у сфері кредитування, особливе місце належить інструкціям (положенням), які визначають послідовність  здійснення процедури кредитування, порядок проведення роботи з позичальниками й розподіл обов’язків між підрозділами банку в процесі надання, супроводу і повернення кредиту. Подібний документ, який можна умовно назвати положенням про кредитування, фактично визначає систему реалізації завдань, окреслених у меморандумі про кредитну політику.

Кредитна інструкція – це опис послідовних дій з  реалізації конкретної кредитної процедури. Інструкція, що відповідає окремій  кредитній процедурі, виглядає як опис послідовності взаємопов’язаних кроків із визначенням відповідальних виконавців та їх повноважень. Наприклад, інструкції можуть визначати, які повинні бути етапи процедури оформлення кредитної документації, які необхідно зробити кроки з відстежуванням кредитної історії або яких заходів необхідно вжити для мінімізації частки проблемних кредитів у портфелі банку[11, с.98].

Іншим внутрішньобанківським  документом, який визначає методи реалізації кредитної політики є стандарти  кредитування. У стандартах кредитування мають бути відображені такі основні моменти:

- порядок збирання та аналізу фінансової інформації;

- вимоги щодо забезпечення кредитів, гарантій та поручительства;

- правила організації кредитного процесу;

- порядок оцінки кредитоспроможності позичальника;

- вимоги щодо оформлення кредитної документації;

- зразки документів (кредитна угода, договір застави, поручительства тощо).

Розробка внутрішньої  кредитної політики потребує від  керівництва банку чіткого формулювання цілей кредитування і визначення, наскільки вони збігаються із загальною  політикою і стратегією банку[5, с.60].

Отже, в цілому кредитна політика комерційного банку окреслює коло ключових цілей і завдань банківської діяльності, визначає конкретні прийоми, способи і методи її реалізації з метою максимізації доходності кредитних операцій та досягнення прийнятного рівня ризиків банківської діяльності у сфері кредитування. Але сама по собі кредитна політика, як би якісно вона не була розроблена, ще не гарантує забезпечення виконання встановлених параметрів діяльності банку та запланованого рівня ефективності кредитних операцій. Суттєве значення має організація робіт з підбору кадрів та управління ними, а також оптимальна функціональна побудова організаційної структури кредитного підрозділу комерційного банку.

 

1.3 Міжнародний досвід банківського  кредитування

 

Серед найактуальніших питань становлення ринкової моделі господарювання можна виділити належне фінансове обслуговування суб’єктів господарювання.

Відомо, що суб'єкти малого та середнього бізнесу мають обмежені власні ресурси. Отримати кредити важко з багатьох причин, серед них - незацікавленість комерційних банків у видачі мікрокредитів, складна процедура прийняття банками відповідних рішень, відсутність у суб'єктів малого підприємництва майна, що може бути заставою.

Різні аспекти банківського кредитування малого й середнього бізнесу постійно перебувають у полі зору вітчизняної та зарубіжної економічної науки. Істотний внесок у розроблення теоретичних і практичних аспектів окреслених проблем внесли В. Балюк, О. Білоус, О. Вовчак, М. Крупка, А. Мороз, С. Реверчук, С. Савлук, Я. Чайковський, Н. Шелудько.

Вперше в історії економічної  думки суть підприємництва як господарської  діяльності, спрямованої на одержання  доходу, розглянув англійський економіст  і банкір Річард Кантильйон (1680-1734). Саме Кантильйон став першим теоретиком управління підприємством. Вивчивши господарську роль підприємця, він дійшов висновку, що саме ця категорія людей є "головним рушієм економіки" [12, c.52].

Услід за Кантильйоном власну теорію підприємництва й управління виробництвом розвинув видатний французький учений-економіст Жан-Батист Сей (1767-1832). На його думку, підприємець - активний, цілеспрямований, освічений, талановитий винахідник, прогресивний землероб, промисловець чи смілива ділова людина, яка готова йти на ризик заради зростання багатства [12, c.77].

На основі ідей Жана-Батиста Сея  про підприємця як новатора, носія  технічного прогресу в 30-40-х роках  ХХ століття відомий австрійський теоретик Йозеф Шумпетер (1883-1950) розробив власну теорію підприємництва. Саме Й. Шумпетера  у світовій економічній думці вважають класиком у вивченні цього питання.

Підприємцями Й. Шумпетер називає "господарські суб'єкти, функцією яких є саме здійснення нових комбінацій і які виступають його активним елементом". У цьому він убачає "основоположну  функцію", що робить їх відмінними від інших господарських суб'єктів. Відповідно до цієї тези Й. Шумпетер вважає, що підприємницька діяльність притаманна не тільки ринковій економіці.

Підприємець може бути керівником державного підприємства в будь-якій суспільній формації, землевласником чи вождем племені. Тобто постать підприємця вимальовується як позаісторична. У межах ринкової економіки підприємець необов'язково має бути фабрикантом. Підприємницькі функції виконують також і селянин, і ремісник, і представники вільних професій, різних прошарків суспільства. Але тільки в умовах ринкової економіки підприємець "існує як специфічне соціальне явище" [12, c.233].

Немає сумніву, що особа підприємця є центральною в ринковій економіці. Саме з підприємницькою діяльністю насамперед пов'язують прогрес сучасного суспільства, динамізм економічної системи. Саме підприємцеві економічна система зобов'язана прогресом, здійсненням нової нетрадиційної комбінації чинників виробництва. Тож цілком слушною є спроба визначити роль і функції підприємця в сучасному світі й, зокрема, в розвитку малого бізнесу.