Тіньовий сектор в економіці України: шляхи розвитку та її особливості

На думку більшості  експертів з цієї проблеми, найвищими  темпами тіньова економіка в  Україні розвивалася у 1994-1998 роках. На той час тіньовий сектор охопив більшу частину промислового виробництва, особливо паливно-енергетичного комплексу, сільського господарства, приватизації. Характерною ознакою цього періоду був підвищений попит на готівку поза банками, темпи зростання якої майже удвічі перевищували темпи зростання депозитних внесків у банківській системі. Великого поширення набули “неофіційні” готівкові розрахунки за різноманітні “послуги” (за встановлення телефонних ліній, реєстрацію підприємств, перевірку санітарної, пожежної, податкової інспекції тощо).

На початок 2001 р., за даними Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, уряду вдалось знизити процес тінізації економіки на 5 %. Проте, на думку експертів, питома вага тіньового сектора економіки в Україні й далі залишається досить високою – 65 % ВВП.

Водночас треба підкреслити, що висока питома вага тіньового сектора в господарському комплексі України пов’язана не лише із методами його кількісної оцінки, але й визначенням власне об’єкта аналізу та дискусії. Наведене вище визначення тіньової економіки хоча й визнається більшістю фахівців, але через свій узагальнений характер допускає включення до цієї категорії досить широкого переліку сфер та видів конкретної діяльності. В результаті у конкретних ситуаціях різні фахівці можуть по-різному тлумачити змістовне наповнення поняття “тіньова економіка”.

Багато дослідників виділяє наступні структурні компоненти тіньової економіки. Вагомою складовою тіньового сектора вважають так званий “чорний ринок” (або “кримінальну економіку”), що тісно пов’язаний із сферою грошового обігу і виникає внаслідок шахрайства, розкрадання, рекету, проституції, наркобізнесу, незаконних валютних операцій тощо. Іншою складовою тіньового сектора господарства країни є так звана “паралельна економіка”, що більшою мірою, ніж “чорний ринок”, пов’язана із сферою виробництва.

Сектор домашніх господарств – у ньому товари (послуги) виробляються (надаються) лише для потреб споживання виробників та їхніх сімей. В Україні до цього сектора фахівці відносять, наприклад, роботу дрібних виробників на приватних, присадибних та орендованих ділянках. Водночас у документі органів державної та місцевої влади та управління, у ЗМІ і навіть у масовій свідомості цей сектор, як правило, не асоціюється із поняттям “тіньова економіка”.

“Неформальний сектор” представлений дрібними виробниками, що займаються індивідуальною трудовою діяльністю, власниками малих приватних підприємств, селянами-фермерами та іншими суб’єктами малого бізнесу. У сфері якого – легального чи тіньового – бізнесу функціонуватиме представник цього сектора залежить від цілого ряду умов (податкової політики держави; наявності пільг щодо фінансової підтримки малого бізнесу; стабільності національного законодавства; загального рівня розвитку товарно-грошових відносин в країні; криміналізації суспільства тощо). За несприятливих умов господарювання дрібний бізнес швидко переходить у “тінь” і може залишатись там тривалий час. По суті, нерідко один і той самий суб’єкт підприємництва одночасно функціонує у легальному та нелегальному режимі, пропонуючи споживачам товари, режим обігу яких не обмежено законом і не заборонено (як, наприклад, зброї та наркотиків). Найпоширенішими формами правопорушень у цій сфері є різноманітні механізми ухилення від офіційного обліку підприємницької діяльності та від сплати податків.

До “прихованого сектора” національного виробництва (як складової “паралельної тіньової економіки”) дослідники відносять середні та великі промислові підприємства, а також монопольні об’єднання. Як вважають деякі фахівці, особливість тіньової діяльності юридичних осіб у цьому секторі полягає не стільки у прямих порушеннях чинного законодавства (таких, як несплата податків з результатів легальної економічної діяльності або декларування на митниці неправильної ціни при експортно-імпортних операціях), скільки у проведенні операцій, не заборонених українським законодавством (таких, як бартерні угоди, діяльність у межах офшорних зон і податкових гаваней).

Правильність цього твердження неможливо ані заперечити, ані  підтвердити, оскільки репрезентативна  загальнодержавна статистика тіньових операцій в принципі не існує. Однак узагальнення думок експертів і повідомлень у ЗМІ з цього приводу дає змогу висловити деякі зауваження.

Перш за все зазначені  вище прямі порушення законів  у підприємницькій практиці можуть поєднуватись, переплітатись із здійсненням  операцій, не заборонених законом. Через недосконалість вітчизняного законодавства далеко не завжди можна чітко встановити межу між правопорушеннями і дотриманням закону. Яскравою ілюстрацією в цьому плані може слугувати спір щодо законності купівлі акцій ЗАТ “Оболонь” ІК “Кармет Інвест” в інтересах ЗАТ “Сармат”, який хоч і тягнеться з минулого року, але не розв’язаний у судовому порядку ще й до сьогодні. Цей випадок є яскравим прикладом відсутності в українському законодавстві спеціального закону, який би регулював діяльність акціонерних товариств, на необхідності прийняття якого наголошують фахівці. До речі, у Росії такий закон було прийнято ще наприкінці 1995 р.

По-друге, недосконалість вітчизняного законодавства нерідко  підтримується штучно через “тіньову”  лобістську діяльність груп впливу. Найбільше в цьому зацікавлений супервеликий бізнес (за визначенням завідувача відділу соціологічної експертизи Інституту соціології Ю. Саєнка), що тісно пов’язаний з владними структурами й впливає на механізм прийняття рішень не лише на регіональному, а й на державному рівні. Тому цілком закономірно, як стверджує Ю. Саєнко, що національний тіньовий бізнес працює на принципах соціального зговору, тобто домовленості укладаються в обхід букви закону. Природним наслідком такої ситуації є поширення корупції в органах державної та місцевої влади та управління.

На думку ряду аналітиків, одне з призначень тіньової економіки  якраз й полягає у забезпеченні безпеки нагромаджуваного капіталу. Тому цілком закономірно, що, за даними соціологічних досліджень, кожна п’ята бізнес-структура в Україні надавала на останніх виборах фінансову підтримку тим чи іншим кандидатам у депутати.

У контексті всього наведеного вище, до тіньової економіки в Україні, як об’єкту цього аналізу, ми не будемо включати сектор домашніх господарств, а особливу увагу звернемо на неформальний та прихований сектори господарства. Адже діяльність саме цих секторів набуває особливого значення для фінансування участі різних політичних сил у майбутніх президентських виборах в Україні.

У цілому ж, якщо зробити  спробу комплексно розглянути проблему тінізації економіки в Україні, то можна виділити низку об’єктивних  факторів, які пояснюють такі значні обсяги тіньової економіки:

– високі податки і  нерівномірність податкового навантаження;

– недостатня прозорість податкового законодавства і  постійне внесення змін до нього;

– повільні й непрозорі  приватизаційні процеси;

– втручання владних  структур усіх рівнів у діяльність суб’єктів господарювання;

– корупція в органах  державної влади та місцевого самоврядування.

Саме ці чинники багато в чому визначають конкретні механізми  функціонування тіньового сектора української економіки на сучасному етапі.

Водночас наближення президентських виборів привносить свою специфіку в процес функціонування вітчизняної тіньової економіки, що виявляється у наступному. Перш за все, зацікавлені фінансово-політичні групи прагнуть легітимізувати свій фактичний контроль над підприємствами через їх офіційну приватизацію. Водночас стрімко зростає інтерес супервеликих підприємницьких структур до найпривабливіших об’єктів приватизації, що обіцяє загострення конкурентної боротьби за право приватизації цих об’єктів, у тому числі і з використанням “сірих”, тіньових механізмів.

           По-друге,  зростає значення різноманітних схем бізнесу, що дають змогу накопичувати тіньовий капітал у наймобільнішій, найліквіднішій формі – у формі грошових активів. Це автоматично веде д підвищення ролі банків та інших фінансових установ у процесі функціонування тіньового сектора вітчизняного господарського комплексу

1.3 Тіньова економіка в Україні

Характерним явище української  економічної політики стало надання  незаконних пільг наближеним до влади  комерційним структурам.

Приватизація державних  підприємств, як така, фактично почалася в Україні не в липні 1992 року, як вказують в офіційних матеріалах, а з моменту створення в 1987 році, так званих малих кооперативів, більшість з який організовувалися при державних промислових підприємствах. Створення малих кооперативів виявилося дуже зручною формою перекачування державних засобів у приватні руки.

До початку липня 1994 року в Україні було приватизовано  близько 70% усіх підприємств промисловості  і сфери послуг. Багатьма реформаторами  настільки високі темпи перетворення розцінюються як колосальний успіх реформ. Однак поряд з кількісними показниками необхідно враховувати і якісні зміни.

Із самого початку  аж до свого завершення, масова приватизація в Україні являла собою колосальну спекулятивну операцію, приведшую до криміналізації економіки, небаченому соціальному розшаруванню й утворенню ворогуючих соціальних груп. Криміналізації є з одного боку, відображенням соціально-економічної і політичної ситуації в країні, з іншого боку – тісно зв'язана з моделлю приватизації.

Деякі особливості дійсності  мають раціональне пояснення, якщо визнати існування рівнобіжних джерел доходів населення.

Відомо, що, починаючи  з 1993 року, ціни в країні ростуть  значно швидше, ніж офіційна заробітна  плата: мінімальна і навіть середня  по країні заробітна плата сьогодні не забезпечує необхідного прожиткового мінімуму. Однак дотепер соціальна ситуація в країні не вибухнула; банківські нагромадження населення ростуть; число знову утворених на підприємницькій основі господарських організацій збільшується – незважаючи на те, що кожна третя зі знову створених дрібних і середніх фірм виявилася збитковою. Є всі підстави припускати, що і проблема виживання, і проблема первісного нагромадження капіталу зважується сьогодні в Україні на шляхах активного включення населення в різні процеси, що розвертаються в рамках тіньової економіки. Мотиви, механізми і результати такої участі в різних груп населення різні.

Сучасне українське суспільство  можна розділити на три основні  страти, кожна з який, у свою чергу  підрозділена на групи:

1. Нові власники, вищі керуючі, працівники вищої і середньої ланки, почасти наймані робітники нижчої ланки корпоратизованого сектора, де утворяться величезні надприбутки. Для цієї категорії облич характерне прагнення одержати і максимально вивести з-під оподатковування свої прибутки й інші доходи, що можливо тільки на шляху прямих порушень законодавства і встановлення особливих «довірчих» відносин із двома соціальними групами з іншої сторони: бюрократією, що визначає умови комерційної діяльності, і що змушують платити «данина» кримінальними  елементами.
2. Групи, що мають реальні можливості брати участь у перерозподілі надприбутків; серед них, у першу чергу бюрократія і кримінальні елементи, а так само нечисленні групи, що обслуговують нестатки сверхмонополистов.
3. Гнітюча частина населення, виведена за рамки корпоративного сектора і не допущена до його доходів.

Середня заробітна плата  кваліфікованого українського робітника  в 125 разів менше, ніж в американського, хоча вартість споживчого кошика вже  складає понад 40% від американського рівня.

Щоб вижити, населення  змушене адаптуватися до нових умов, беручи участь у різних формах «тіньової  економіки». За даними соціологічних  опитувань, додатковий доход працівників  промислових підприємств від  різних видів побічної діяльності досягає 80% сукупного сімейного доходу.

Таким чином, у гнітючої частини населення існує об'єктивна  необхідність активізації своєї  участі в тіньовій економіці, що зміцнює  основу хабарництва «тіньової діяльності»  і кримінальної активності.

Сьогодні вже очевидно, що значне розширення сфери тіньовий, насамперед фіктивної і кримінальний, економіки веде нас не до цивілізованого ринку і демократії, а до встановлення корпоративно-бюрократичного кланового правління, що, як свідчить історія, може бути тривалим і навіть здатним забезпечити визначену соціальну стабільність.

Розділ 2. Аналіз розвитку тіньового сектору економіки  України

2.1 Тіньові операції у сфері  приватизації та акціонерного  капіталу

У структурі вітчизняної  тіньової економіки особливе місце  посідають процеси, пов’язані з приватизацією державного і комунального майна. Це пояснюється необхідністю легітимізації відносин власності, яким належить стратегічна роль в усій системі економіко-політичних відносин в Україні. Адже право власності на різноманітні економічні об’єкти на практиці розглядається багатьма суб’єктами як одна з ключових гарантій не тільки сучасного, а й майбутнього становища їх власників у економічній та соціально-політичній ієрархії українського суспільства.

Тому цілком закономірно, що значна частина грошей, які вкладаються у приватизацію, – це кошти, отримані злочинним шляхом. Як повідомив газеті “День” начальник відділу державної служби боротьби з економічною злочинністю М. Мортук, у 2002 р. кількість розкритих злочинів при приватизації державного та комунального майна зросла на 25 % і досягла 2 350. Всього ж у цій сфері за минулий рік зафіксовано майже 4,5 тис. злочинів. Причому тенденції, що склались у минулому, зберігаються і нині. Серед тих, хто постав перед судом у зв’язку із правопорушеннями у сфері приватизації, більш як 10 % становили директори підприємств і стільки ж – експерти, які давали фінансову оцінку майна, що приватизувалось. Щоправда, більшість з цих осіб (майже 74 %) проходили за статтею перевищення службових повноважень.

Особливу роль серед тіньових процесів у сфері приватизації відіграють події, що розгортаються навколо найбільш інвестиційно привабливих великих об’єктів, володіння якими може забезпечити найвищі економічні та політичні вигоди їх власникам. Сучасний етап “великої” приватизації матиме нові характерні риси, які можуть сприяти поширенню тіньових процесів більшою мірою, ніж це було раніше. Екс-депутат, колишній голова комісії Верховної Ради з питань приватизації, а нині – директор Міжнародного інституту приватизації О. Рябченко пояснює це наступним чином. На його думку, на сьогодні більшість перспективних підприємств перебуває під контролем тих чи інших бізнес-структур. Причому мова йде не лише про юридично оформлені відносини, як, наприклад, управління державними корпоративними правами, але й про реальне управління фінансовими потоками підприємств. На його думку, об’єкти такого роду для конкурсного продажу вже втрачені. Їх можна продати лише тим суб’єктам, які ці підприємства реально контролюють. В іншому випадку ці підприємства будуть розорені, а приватизація буде призупинена завдяки дії судових механізмів. Чудовою ілюстрацією думок, висловлених О. Рябченком, може бути ситуація із ВАТ “Північним гірничо-збагачувальним комбінатом” (Кривий Ріг) приватизація якого розпочата ще влітку минулого року, не завершена до сьогодні через судові позови. Контрольний пакет акцій цього підприємства, що належить державі, перебуває в управлінні Харківського “УкрСиббанку”. Цей же банк володіє більш як 50 % заборгованості комбінату. Умови реалізації на конкурсі 35,74 % акцій цього підприємства, встановлені Фондом держмайна, враховували як сучасні обставини, так, цілком імовірно, і перспективи роботи “Північного ГЗК”. Правда, за таких обставин продажна ціна пакету акцій лише на 2,5 % перевищувала її стартову ціну. Окремі ж оглядачі вважають, що якби у конкурсному продажу об’єкта брали участь конкуренти “УкрСиббанку”, то продажна ціна перевищила б стартову приблизно на 25 %. В результаті зросли б надходження до державного бюджету. Перевірити це твердження важко, оскільки приватизація 35,74 % пакету акцій ВАТ “Північний ГЗК” де–факто призупинена через судовий позов конкурентів “УкрСиббанку”.