Серія бібліографічних нарисів «Видатні діячі української книги»

Міністерство освіти і науки України

              Національний авіаційний університет

                   Інститут заочного та дистанційного навчання

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З ДИСЦИПЛІНИ:

                                          Бібліографознавство

Тема: Серія бібліографічних нарисів «Видатні діячі української книги»

                                             Виконала студентка 1 курсу ІЗДН:

                                            Щеглова Олена Володимирівна

                                                        Спеціальність: 6.020105

                                                         Група № 1

                                                                      № зал. книжки 090387

КІЇВ 2010

Вступ

У 1993 р. Національна парламентська бібліотека України започаткувала видання серії "Видатні діячі української книги". На цей час видано і підготовлено до друку 7 біобібліографічних нарисів — Ю.Меженко, М.Ясинський, В.Дорошенко, Л.Биковський, С.Маслов, Ф.Максименко, М.Плевако, І.Бойко, В.Бабич, М.Яшек, Р.Жданова, Н.Рева, М.Слободяник, Є.Бабич, Г.Швецова­Водка, А.Корнієнко.

Відбір імен до серії здійснюється за таким основним принципом — міра приналежності даної особи до власне української культури. Національна приналежність певної персоналії розглядається через призму його культурно-історичної значимості.

Кожний біобібліографічний нарис будується так: спочатку подається біографія діяча, де характеризуються в загальних рисах усі аспекти його життя та діяльності, наступні розділи присвячені висвітленню окремих найзначущих і типових для цього вченого напрямків його діяльності на ниві бібліографії, бібліотечної справи, книгознавства тощо. У кінці кожної персоналії подаються хронологічні покажчики його основних праць, та література про нього, а також іменний покажчик до всього видання.

Ця серія є важливим джерелом (поряд з виданими бібліотеками бібліографічними покажчиками про відомих бібліографів, діячів книги і т.ін.) для подальшого глибокого вивчення їх життя і діяльності. Автори при написанні цієї серії використовують найрізноманітніші публікації в Україні і за її межами, а також матеріали, що зберігаються в бібліотеках, архівах, музеях, особисті архіви і т. ін.

Запропоновані в серії портрети-нариси про діячів української книги, де кожний з них виступає неповторною особистістю, дадуть можливість усвідомити ту велику роль цих скромних і тихих трудівників, життя яких не балувало особливою увагою, визнанням заслуг, а часто було тернистим, тяжким, нерідко в еміграції, на чужині.

З 2002 р., коли випуски стали присвячуватись бібліографам – нашим сучасникам, серія називається „Провідні діячі української книги”.

У наукових розвідках, як правило, теоретичні питання тісно переплітаються з практичними. Нариси — це та бібліографічна криниця, звідки можна черпати пізнання з питань теорії, історії, методики й організації бібліографії, бібліотечної справи, книгознавства тощо.

Ю.Меженко

Розробка історико-бібліографічної проблематики на основі нових підходів є одним з актуальних завдань сучасного бібліографознавства. Вивчення генезису та розвитку української бібліографії дає можливість поглиблено осмислити її національну специфіку, характер основних тенденцій, засвоїти спадщину видатних бібліографів минулого (ще донедавна замовчуваних), щоб викликати до життя ще нереалізовані ідеї, відновити наукові школи, продовжити неперервну традицію української бібліографічної науки, врешті, сформувати ефективну систему національної бібліографії (НБ). В зв'язку з цим особливий інтерес і актуальність становить спадщина Юрія Олексійовича Меженка, що охоплює практично всі галузі бібліографознавства і найповніше відображає пошуки українською бібліографією власних шляхів розвитку. Саме з його ім'ям пов'язане створення найбільших бібліотечно-бібліографічних установ України: Головної Книжної палати (ГКП), Всенародної (Національної) бібліотеки України (нині Національна бібліотека України імені В.І.Вернадського), Українського наукового інституту книгознавства (УНІКу), породжених бурхливим національним відродженням перших пореволюційних літ. Неможливість вільного розвитку України в складі СРСР призвела до того, що ідеї, які намагався реалізувати Ю.О.Меженко, є актуальними й досі. Це, насамперед, організація вичерпного поточного обліку друкованої продукції України на основі Закону про обов'язковий примірник, укладання Репертуару української книги, збирання фонду "Ucrainica", вибір оптимальної системи бібліотечно-бібліографічної класифікації, створення ефективних методик підготовки бібліографічних посібників, видання біобібліографічного словника "Видатні бібліографи".

Історико-теоретичний аналіз наукової спадщини видатних бібліографів у контексті розвитку вітчизняного бібліографознавства дасть змогу частково компенсувати відсутність узагальнюючих монографій з історії української бібліографії після 1917 р.

Актуальність вивчення спадщини Ю.О.Меженка зумовлюється також підвищеним інтересом бібліографічної науки до проблем НБ, про що свідчать присвячені їй наукові конференції, проведені Національною парламентською бібліотекою (1994), Львівською науковою бібліотекою ім.В.Стефаника НАН України (1995). А саме національна бібліографія тривалий час була об'єктом наукових зацікавлень і пошуків Ю.О.Меженка.

Зауважу, що українськими бібліографами термін "національна бібліографія" трактується неоднозначно. В радянському бібліографознавстві його вживали лише стосовно бібліографії зарубіжних країн, в СРСР - бібліографія була "державна". Для означення бібліографії союзної республіки білоруський бібліограф В.Леончиков, приміром, пропонував дефініцію - "республіканська". Автор дотримуватиметься терміну "національна бібліографія", вважаючи, що невизначеність термінів "національна" та "державна" бібліографія обумовлена була політичними причинами - умовами СРСР, де визначення "державна", було зручним винаходом для відображення друкованої продукції СРСР - конгломерату націй. Дискусія в пресі, пов'язана з розпадом СРСР, лише підтверджує це. В бібліографознавстві інших країн мені не вдалося виявити невизначеності чи дискусійності цих термінів, бо там поняття "нація", як правило, ототожнюється з поняттям "держава". Так є нині і в Україні.

Спадщина Юрія Олексійовича Меженка належить до маловивчених. Перші пореволюційні роки, на які припадає його особливо активна діяльність, чи не найменш об'єктивно висвітлені в українській радянській історіографії. Неможливо було правдиво відображати й науковий процес 30-40-х років, свідком і учасником якого він був. Про Ю.О.Меженка згадували рідко, і як правило, в руслі офіційних догм. Лише в останні роки стали можливими роботи, в яких дається об'єктивна оцінка його творчої спадщини та особистості.

Серед перших праць, присвячених Ю.О.Меженкові-бібліографу, слід назвати статтю С.В.Сороковської "Про бібліографічну діяльність Ю.О.Меженка", в якій вперше після нищівних публікацій 30-х років позитивно оцінюється його внесок до української бібліографії. Робота американського дослідника Едварда Касинця "Іurii O.Ivaniv-Mezhenko (1892-1969) as a bibliographer during his years in Kiev,1919-1933", надрукована десятьма роками пізніше в США, була практично невідома в Україні. З метою ознайомлення зарубіжного читача з історією української бібліографії, одночасно подавався огляд її дореволюційного стану. Не маючи змоги користуватись архівними матеріалами, Е.Касинець на підставі статей Ю.О.Меженка 20-х років окреслює його погляди на бібліографію, коротко характеризує ленінградський період діяльності, подає докладні та цікаві примітки. Дуже сумлінним було дослідження М.П.Гуменюка "Біля джерел української бібліографії". Він першим вдався до епістолярної спадщини Ю.О.Меженка, деяких архівних матеріалів для означення головних етапів його діяльності. Особистість Ю.О.Меженка, визначного бібліографа, керівника робіт зі створення Репертуару української книги, українського інтелігента, діяча культури відбивають публікації Я.Р.Дашкевича, ціла низка яких з'явилася після 1987 року. Базуються вони здебільшого на особистих спогадах та враженнях автора і тому займають осібне місце в літературі про Ю.О.Меженка. Досить повний огляд бібліографічної діяльності подає біобібліографічний нарис Н.Ф.Королевич "Український бібліограф Ю.О.Меженко (1892-1969)" (К., 1993), яким відкрилася цікава серія видань "Видатні діячі української книги". В ньому вперше наведено хронологічний список найважливіших праць Ю.О.Меженка та літератури про нього. В 1994 р. стаття про Ю.О.Меженка з'явилася і в Петербурзі. Написана з глибокою повагою до його особистості, вона вводить до наукового обігу невідомі раніше архівні матеріали, що зберігаються в Петербурзі, хоч і має деякі неточності, які здебільшого стосуються українського періоду діяльності бібліографа. Уявлення про бібліографічну діяльність Ю.О.Меженка поглиблюють публікації Л.Ю.Биковського (працював разом з Юрієм Олексійовичем у ВБУ в 1920-1921 рр., Ф.К.Сарани, І.О.Вовченко, Г.І.Ковальчук, М.Базилівського.

У зв'язку зі 100-річчям від дня народження Ю.О.Меженка в НБ України ім.В.І.Вернадського було виконано підсумкову роботу "Юрій Олексійович Меженко (1892-1969)" (К., 1994). Це матеріали до біографії з грунтовною передмовою відомого бібліографа Ф.К.Сарани та вченого-історика, бібліографа І.Г.Шовкопляса. Укладачі (Т.А.Ігнатова, Н.В.Козакова, Н.В.Стрішенець) уперше з вичерпною повнотою зібрали публікації Ю.О.Меженка, до яких добрали не лише всі рецензії, але по можливості і всі відгуки та посилання на його роботи. Приміром, під назвою роботи Ю.О.Меженка "Міжнародна децимальна бібліографічна класифікація" (К.,1919) подано, крім рецензії, ще 19 праць, що містять посилання на неї. Це дає змогу не лише судити про її наукову цінність; утворюється тематичне бібліографічне гніздо, невеличкий покажчик в покажчику, що дає можливість фахівцю відразу мати попередній перелік літератури з питання. Завдяки широкому використанню упорядниками архівних джерел вдалося включити до біобібліографії навіть неопубліковані праці Ю.О.Меженка, укласти список доповідей. Повнотою відзначається і розділ літератури про його життя та діяльність. Підготовка цієї біобібліографії переконала, що багатий фактичний матеріал, зосереджений в архівах, цілі періоди та напрямки бібліографічної діяльності Ю. Меженка лишаються не висвітленими, а деякі оцінки заідеологізованими, як от твердження, що він серед перших виступив з критикою Універсальної десяткової класифікації, тоді як саме Меженку належать спроби запровадження її в Україні.

Тому завданням даної роботи було виявлення та комплексний аналіз усього обсягу бібліографічної спадщини Ю.О.Меженка з широким залученням архівних та рукописних джерел. Зокрема, вперше описано і введено до наукового обігу документи й матеріали його особистого архіву, рукописні та незакінчені роботи. Висвітлено невідомі раніше періоди творчої біографії, пов'язані з роботою в Бібліотечно-архівному відділі Міністерства народної освіти, на чолі Всенародної (Національної) бібліотеки України, частково в Харківських бібліотечно-бібліографічних установах. Вперше широко висвітлюється і аналізується цілий ряд напрямів діяльності Ю.Меженка: розробка ним питань бібліотечно-бібліографічної класифікації, методики та історії бібліографії, окремих галузевих бібліографій, історико-бібліографічні аспекти колекціонування.

Джерельну основу монографії склали опубліковані праці Ю.Меженка й архівні матеріали, здебільшого невідомі та маловідомі. Використано фонди Інституту рукопису (фф.10, 12, 33, 36, 47, 48, 52, 73, 86, 121, 123, 274, 285) та Інституту архівознавства (ф.1) Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського, фонди Державного Музею-архіву літератури і мистецтва України (ф.365), архіву Президії НАН України (персональна справа Ю.О.Меженка), фонди Центрального державного архіву вищих органів влади та управління (фф.2201, 2581, 2582, 5131) та Центрального державного історичного архіву (ф.1235). Важливим джерелом став невідомий раніше особистий архів Ю.О.Меженка, який в 1992 р. передав на зберігання до Відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України (ф.191) Федір Кузьмович Сарана. До нього архів потрапив після смерті Юрія Олексійовича. Автору цих рядків було доручено його наукову обробку та опис. Архів складають матеріали з бібліографії, книгознавства, бібліотекознавства, частково театро- і літературознавства. Особливу цінність становлять щоденники, незакінчені та неопубліковані праці. Біографічні матеріали включають автобіографії, альбоми з фотографіями, посвідчення, а також написані Ю.О.Меженком спогади про окремі періоди свого життя, що виходять за межі особистої біографії вченого, а є частиною історії бібліографії. Багата епістолярна частина архіву. Серед адресатів є й відомі бібліографи: Богдан Степанович Боднарський, Володимир Вікторович Дорошенко, Микола Іванович Мацуєв, Ярослав Романович Дашкевич, Тамара Григорівна Волобуєва, Люсія Микитівна Беляєва та ін. Архів доповнюють матеріали дружин Юрія Олексійовича: Ольги Олександрівни Готт та Катерини Ієронімівни Скокан, декого з його сучасників: бібліографів та літераторів. На жаль, в архіві мало матеріалів 20-30-х років, зокрема відсутнє листування з видатними вітчизняними і зарубіжними бібліографами і книгознавцями, українськими письменниками 20-30-х років. Його архів цього періоду був залишений перед від'їздом до Ленінграда (в 1934 р.) в Харкові у брата - відомого перекладача Миколи Іванова і, за одними відомостями, загинув під час війни. За іншими - (Сарана Ф.К.), родичі самі під натиском репресій змушені були знищити його ще в 30-ті роки. В одному з листів до М.І.Мацуєва (14 квітня 1964 р.) Ю.О.Меженко з приводу збірника, яким дописувач цікавився, зазначав: "Він загинув разом з моїм архівом". Те ж у листі до В.І.Півторадні: "...Архів мій з листами, шпаргалами, та різними документами загинув". А ось щоденниковий запис (20 серпня 1958 р.): "...Документів майже жодного не залишилося, бо крім різних службових посвідчень, все загинуло в Харкові у Миколи".

Крім архівних матеріалів, рукописних та незакінчених робіт, уперше широко використано епістолярну спадщину, для відтворення історії підготовки та видання окремих праць, уточнення фактографічних даних. Переважна частина її зберігається в Державному Музеї-архіві літератури і мистецтва України (ф.365) та Інституті літератури ім.Т.Г.Шевченка (ф.191).

Водночас слід зазначити, що цілий комплекс матеріалів не пов'язаних прямо з головною темою - бібліографічною спадщиною Ю.О.Меженка, залишився поза межами даного дослідження. Це біографічні матеріали, цікаві відомості про близьких людей, співробітників. Лише побіжно (в межах теми) окреслено його працю на чолі Всенародної (Національної) бібліотеки України в 1920-1922 рр. та Бібліотеки Академії наук УРСР у 1945-1948 рр., у Харкові та Ленінграді. Ленінградський період ще і тому подано досить стисло, що докладний аналіз потребував би залучення контексту розвитку російської бібліографії, а це вже зовсім інша широка тема. До того ж у Санкт-Петербурзі в Російській національній бібліотеці готується до друку книга, присвячена діяльності Ю.Меженка в Росії.

На окрему увагу заслуговує його літературо- та театрознавча спадщина, колекціонування. З них найповніше дослідженою на сьогодні є літературознавча спадщина. Крім статті В.Міяковського, що з'явилася в 1959 р. за кордоном, грунтовний аналіз літературознавчих праць Меженка здійснюється в роботах сучасного харківського дослідника В.Дорошенка.

І все ж головним своїм фахом Ю.Меженко вважав бібліографію, їй присвятив переважну частину своїх праць. Розвиток української бібліографії на сучасному етапі потребує серйозного наукового осмислення його спадку. Сподіваємося, що запропонована праця стане одним з кроків на цьому шляху.

М. Плевако

Микола Антонович Плевако є відомим літературознавцем,

зокрема, шевченкознавцем, та бібліографом української літератури.

Вищу освіту він здобув у Харківському університеті, у 1916 р. за-

кінчив історико-філологічний факультет, де його залишили для під-

готовки до магістерського екзамену на звання професора. З 1914 р.

М.А. Плевако одночасно працював хранителем етнографічного му-

зею Харківського університету. У листопаді–гpyдні 1917 р. він пра-

цює одним із редакторів соціалістичної газети “Нова громада”, що

виходила від імені Ради Слобідської України, читає лекції на курсах

Харківського товариства “Просвіта”. З 1918 р. він очолював Першу

українську гімназію ім. Б. Грінченка у Харкові.

У 1919 р. Іван Огієнко запрошує Миколу Антоновича на ро-

боту до Державного Українського університету у Кам’янець-По-

дільському на посаду приват-доцент історико-філологічного фа-

культету (згодом – професора) викладати історію української літе-