Самооценка

Вступ

Підлітковий вік  – гостро протікаючий перехід  від дитинства до дорослості, в  якому переплітаються суперечливі  тенденції. Для цього складного  етапу показові як позитивні (зростання  самостійності, підвищення змістовності стосунків з людьми, розширення сфери діяльності), так і  негативні (дисгармонійна в будові особи, згортання раніше сталої системи інтересів, протестуючий характер поведінки) прояви. В цей час завершується оформлення тієї схеми поведінки, яка впливатиме на фізичне і психічне здоров'я, на все подальше суспільне і особисте життя.

Одним з головних моментів є те, що в підлітковий  період відбувається вихід людини на якісно нову соціальну позицію, в  якій формується і активно розвивається свідомість і самосвідомість особи. Поступово відбувається відхід від прямого копіювання оцінок дорослих, зростає опора на внутрішні критерії. Поведінка підлітка починає все більше регулюватися його самооцінкою.

Самооцінка – це оцінювання особою своїх можливостей, якостей і місця серед людей. Вона є усвідомленням власної ідентичності незалежно від змінних умов середовища, проявом самосвідомості індивідуума. Самооцінка істотно впливає на ефективність діяльності і на становлення особи на всіх етапах розвитку. Залежність характеру і продуктивності всіх форм зовнішньої активності суб'єкта від його відношення до себе знайшла неодноразове підтвердження в психології. Тому відношення людини до самої себе є однією з фундаментальних властивостей її особи.

Особистості необхідна  правильна самооцінка, яка формується найінтенсивніше у підлітковому та юнацькому віці. Процес формування свого «Я» породжує потребу в самовираженні, в апробації своїх життєвих сил та можливостей. Спочатку ця проблема має невиразні форми, неясні цілі, набуваючи пазом з життєвим досвідом рис більшої визначеності, сформованості «Я-концепції» особистості.

Психологи визнають «Я-концепція» як відносно стійку, неповторну систему уявлень індивіда про самого себе, на підставі якої він здійснює взаємодію з іншими людьми і ставиться до себе. «Я-концепція» - цілісний, хоч не позбавлений внутрішніх протиріч, образ власного «Я», що виступає як установка стосовно себе самого і включає компоненти: когнітивний – образ своїх якостей, здібностей, зовнішності, соціальної значущості та ін. (самосвідомість); емоційний – самоповага, себелюбство, самоприниження та ін., оцінно-вольовий – прагнення підвищити самооцінку, завоювати повагу та ін.

«Я-концепція» - це сукупність усіх уявлень людини про себе, яка  пов‘язана з їхньою оцінкою. Установки, спрямовані на самого себе, створюють  «образ-Я» - уявлення про самого себе, самооцінку – емоційно-забарвлену оцінку цього уявлення, потенційно-поведінкову реакцію, ті конкретні дії, які можуть спричинятися «образом-Я» і самооцінкою. «Я-концепція» виконує трояку роль: вона сприяє внутрішній узгодженості особистості, визначає інтерпретацію набутого досвіду і є основою очікувань стосовно самого себе.

«Я-концепція» може мати як позитивне, так і негативне  забарвлення. Позитивна «Я-концепція» - це, по суті, позитивне ставлення  людини до себе, синонімом негативної «Я-концепції» є негативне ставлення до себе. Негативне ставлення до себе за часом може перетворитися на комплекс неповноцінності, що порушує процес збалансованості між «Я-концепцією» та реальною поведінкою, і в такому разі досягнення узгодженості стає неможливим.

Таким чином, сказане  вище зумовлює актуальність теми дослідження  курсової роботи.

Об‘єктом  дослідження курсової роботи є самооцінка особистості.

Предметом дослідження – розвиток самооцінки в підлітковому віці.

Метою курсової роботи є дослідження розвитку самооцінки у підлітковому віці.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

• висвітлити теоретичні аспекти дослідження розвитку самооцінки у підлітковому віці;
• провести емпіричне дослідження.

Гіпотезу даного курсового дослідження можна сформулювати наступним чином: «Особливості розвитку самооцінки у сучасних підлітків проявляються у комплексі індивідуальних, особистісних та суб‘єктивних якостей конкретної людини, а також є фактором їх поведінки».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ Ι. Теоретичні аспекти дослідження розвитку самооцінки у підлітковому віці.

 

1.1. Поняття  самооцінки. Фактор формування самооцінки.

Самооцінка – це оцінка особистістю самої себе, своїх  можливостей, здібностей, якостей і  місця серед інших людей. Самооцінка відноситься до фундаментальних утворень особистості. Вона в значній мірі визначає її активність, відношення до себе й інших людей.

Розрізняють загальну і особисту самооцінку. Особистою самооцінкою буде, наприклад, оцінка якихось деталей своєї  зовнішності, окремих рис характеру. У загальній, чи глобальній самооцінці відбивається  схвалення чи несхвалення, що переживає людина стосовно самої себе.

Людина може оцінювати  себе адекватно і неадекватно (завищувати або занижувати свої успіхи, досягнення). Самооцінка може бути високою і низькою, розрізнятися по ступені стійкості, самостійності, критичності.

Відповідно до звичного цілісного сприйняття людини, єдності  почуттів, розуму й волі, прояви самооцінки можуть бути представлені емоційними, пізнавальними й вольовими формами. На соціально-психологічному рівні виділяється поведінкова форма самооцінки. При цьому самооцінка в складі самосвідомості дозволяє здійснювати не тільки функцію саморегуляції поведінки, але й дві інші: психологічного захисту й когнітивну (пізнавальну) функцію. Самооцінка не є щось стале, споконвічно властиве особистості. Саме формування самооцінки відбувається в процесі діяльності й міжособистісної взаємодії. Соціум у значній мірі впливає на формування самооцінки особистості. Ставши стійкою, самооцінка міняється на превелику силу, але змінити її можна, змінивши відношення оточуючих. Тому формування оптимальної самооцінки дуже залежить від справедливої оцінки всіх цих людей. Адекватне оцінювання себе в ситуації взаємодії з іншими людьми є одним з основних показників соціально-психологічної адаптації. Якщо самооцінка деформована, то це вже достатня умова для соціальної дезадаптації.

Самооцінка це відношення людини до своїх здібностей, можливостей, особистісних якостей, а також до зовнішнього вигляду. Вона може бути правильною (адекватною), коли думка людини про себе збігається з тим, що вона у дійсності собою представляє. У тих же випадках, коли людина оцінює себе не об'єктивно, коли її думка про себе різко розходиться з тим, якою її вважають інші, самооцінка найчастіше буває неправильною, тобто неадекватною.

Якщо людина недооцінює себе в порівнянні з тим, чим вона у дійсності  є, то в неї самооцінка занижена. У тих же випадках, коли вона переоцінює свої можливості, результати діяльності, особистісні якості,  зовнішність, характерною для неї є завищена самооцінка.

Неадекватна самооцінка ускладнює життя не тільки тих, кому вона властива, але і навколишніх, тих людей, що, у різних ситуаціях  – виробничих, побутових і інших - спілкуються з ними. Конфліктні ситуації, у яких виявляється людина, дуже часто є наслідком її неправильної самооцінки.

Знати самооцінку людини дуже важливо для установлення відносин з нею, для нормального спілкування, у яке люди, як соціальні істоти, неминуче включаються.

Розвивається самооцінка шляхом поступового занурення (інтеріоризації) зовнішніх оцінок, що виражають сімейні вимоги та вимоги людини до самої себе. У міру формування й зміцнення самооцінки зростає здатність до твердження й відстоювання своєї життєвої позиції. Процес, у результаті якого людина звикає діяти в певному соціальному середовищі й відповідно до норм даного суспільства, освоює мораль, має багато аспектів і триває все життя. Але найбільш сензитивними етапами у формуванні особистості і її соціалізації є підлітковий і юнацький вік. Підлітковий вік - завершальний етап первинної соціалізації. Як основні інститути соціалізації насамперед виступає родина й школа, відповідно, батьки, ровесники й учителі.

Провідним мотивом у  період формування самооцінки виступає бажання затвердитися в колективі однолітків, завоювати авторитет, повагу й увагу товаришів. При цьому ті, хто цінує себе високо, висувають високі вимоги й у спілкуванні, намагаючись їм відповідати, тому що вважають нижче свого достоїнства мати погану репутацію в колективі. Для парубка типове прагнення до збереження такого статусу в групі, що підтримує його підвищену самооцінку.

Знання, накопичені людиною  про саму себе, а також глобальна  самооцінка, що формується на основі таких  знань, дозволяють сформувати багатомірне утворення, що називається «Я-Концепцією» й становить ядро особистості. «Я-Концепція» -і це більш-менш усвідомлена, пережита як неповторна система знань людини про себе, на основі якої він будує взаємодію з іншими людьми, здійснює регуляцію своєї поведінки й діяльності. При цьому «Я-Концепція» представляє набір описових знань про себе, а самооцінка припускає оцінний компонент. Наприклад, усвідомлення людиною того, що за темпераментом вона є сангвініком становить частину її «Я-Концепції», але ця властивість в оцінному плані не розглядається.

У людини існує декілька змінюючих один одного образів "Я". Знання індивіда про себе в даний  момент, у момент самого переживання  позначається як " Я-реальне". Крім цього в людини існує знання про  те, якою вона повинна бути, щоб відповідати власним знанням про ідеал, так зване " Я-ідеальне".

Співвідношення між "Я - реальним" і "Я - ідеальним" і  характеризує адекватність знань людини про себе, що знаходить своє вираження  в самооцінці. Психологи розглядають  самооцінку з різних точок зору. Розрізняють загальну й приватну самооцінку. Приватною самооцінкою буде, наприклад, оцінка якихось деталей своєї зовнішності, окремих рис характеру. У загальної, або глобальній самооцінці відбивається схвалення або несхвалення, що переживає людина стосовно самої себе.

Крім цього, виділяють  актуальну (те, що вже досягнуто) і  потенційну (те, на що здатна людина) самооцінку. Потенційну самооцінку часто називають  рівнем домагань. Людина може оцінювати  себе адекватно й неадекватно (завищувати або занижувати свої успіхи, досягнення). Самооцінка може бути високою й низькою, різнитися за ступенем стійкості, самостійності, критичності. Нестійкість загальної самооцінки може виникати з того, що формуючі її приватні оцінки перебувають на різних рівнях стійкості й адекватності. Крім того, вони можуть по-різному взаємодіяти між собою: бути узгодженими, взаємно доповнювати один одного або суперечливими, конфліктними.

Розглядають самооцінку як адекватну/неадекватну - відповідну/невідповідну реальним досягненням і потенційним можливостям індивіда. Так само різниться самооцінка за рівнем - високому, середньому, низькому.

Під впливом оцінки оточуючих  в особистості поступово складається  власне відношення до себе й самооцінка своєї особистості, а також окремих  форм своєї активності: спілкування, поведінки, діяльності, переживань. [21] При оптимальній, адекватній самооцінці суб'єкт правильно співвідносить свої можливості й здатності, досить критично ставиться до себе, прагне реально дивитися на свої невдачі й успіхи, намагається ставити перед собою досяжні цілі, які можна здійснити на ділі. До оцінки досягнутого він підходить не тільки зі своїми мірками, але й намагається передбачати, як до цього віднесуть інші люди: товариші по роботі й близькі. Іншими словами, адекватна самооцінка є підсумком постійного пошуку реальної міри, тобто без занадто великої переоцінки, але й без зайвої критичності до свого спілкування, поведінки, діяльності, переживань. Така самооцінка є найкращою для конкретних умов і ситуацій.

До оптимальної самооцінки відносяться "високий рівень" і "вище за середній рівень" (людина заслужено цінує, поважає себе, задоволена собою), а також "середній рівень" (людина поважає себе, але знає свої слабкі сторони й прагне до самовдосконалення, саморозвитку). Але самооцінка може бути й неоптимальною - надмірно завищеною або занадто заниженою.

Якщо людина недооцінює себе в порівнянні з тим, що вона у дійсності є, то в неї самооцінка занижена. У тих же випадках, коли вона переоцінює свої можливості, результати діяльності, особистісні якості, зовнішність, характерною для неї є завищена самооцінка.

Неадекватна самооцінка ускладнює життя не тільки тих, кому вона властива, але й оточуючих, тих  людей, які, у різних ситуаціях - виробничих, побутових і інших - спілкуються з нею. Конфліктні ситуації, у яких опиняється людина, дуже часто є наслідком її неправильної самооцінки.

У практиці зустрічаються  два типи низької самооцінки: низька самооцінка в сполученні з низьким рівнем домагань (тотально-низька самооцінка) і сполучення низької самооцінки з високим рівнем домагань. У першому випадку людина схильна перебільшувати свої недоліки, а відповідно досягнення розцінювати як заслугу інших людей або відносити до простого везіння. Другий випадок, названий "афектом неадекватності", може свідчити про розвиток комплексу неповноцінності, про внутрішню тривожність особистості. Такі люди прагнуть у всьому бути першими, тому будь-яка ситуація перевірки їхньої компетентності оцінюється ними як загрозлива й часто виявляється дуже складною в емоційному плані. Людина, що має другий тип низької самооцінки, як правило, характеризується низькою оцінкою оточуючих.

Занадто висока самооцінка приводить до того, що людина переоцінює себе й свої можливості. У результаті цього в неї виникають необґрунтовані претензії, найчастіше не підтримувані оточуючими. Маючи досвід подібного "відкидання", індивід може замкнутися в собі, руйнуючи міжособистісні відносини.

Знати самооцінку людини дуже важливо для встановлення відносин з нею, для нормального спілкування, у яке люди, як соціальні істоти, неминуче включаються.

Психологічні дослідження  переконливо доводять, що особливості  самооцінки впливають і на емоційний  стан, і на ступінь задоволеності  своєю роботою, навчанням, життям, і  на відносини з оточуючими. Разом з тим, сама самооцінка також залежить від вищеописаних факторів. Становлення особистості індивіда і її окремих структурних компонентів, зокрема самооцінки як складових образу "я" не може розглядатися у відриві від суспільства, у якому вона живе, від системи відносин, у які вона включається.

Чотири основних джерела  оцінних суджень, здатних значно впливати на самооцінку - це родина, школа, референтна група й інтимно-особистісне  спілкування.

Таким чином, самооцінка людини формується в першу чергу  в результаті її активної взаємодії з навколишнім середовищем, особливо із соціумом.