Законодавство україни про соціальну підтримку дітей з обмеженими можливостями

Протягом останніх років було розроблено низку документів, згідно з якими державні структури, громадські об`єднання, залучаючи до цього приватні ініціативи, покликані здійснювати заходи, спрямовані не лише на охорону здоров`я і профілактику інвалідності, але й на створення умов для реабілітації інвалідів, задоволення їх інтересів, інтеграцій у суспільство і професійну діяльність.[5;65]

В Україні протягом тривалого часу сформовано державну систему соціальної підтримки дітей-інвалідів  й дітей з вадами психічного та фізичного розвитку, яка організаційно  розподілилася між Міністерством освіти України, Міністерством охорони здоров`я України, Міністерством праці та соціальної політики України, Міністерством у справах сім`ї та молоді України, Державним комітетом України з фізичної культури та спорту.

Правові засади щодо задоволення особливих потреб дітей з обмеженими функціональними можливостями у соціальному захисті, навчанні, лікуванні, соціальній опіці та громадській діяльності відображені у Законах України:

v «Про освіту»;

v «Про державну  допомогу сім`ям з дітьми»;

v «Про фізичну культуру і спорт»;

v «Про основи соціальної  захищеності інвалідів в Україні»;

v «Про пенсійне  забезпечення»;

v «Про статус і  соціальний захист громадян, що  постраждали внаслідок Чорнобильської  катастрофи»;

v «Про благодійництво  та благодійні організації»;

v «Про сприяння  соціальному становленню та розвитку  молоді в Україні».

А також в Основних законодавствах України про культуру, в Основних законодавствах України  про охорону здоров`я.[7]

Основні положення  соціальної політики держави щодо дітей-інвалідів визначені у законі України «Про основи соціальної захищеності інвалідів України», який був прийнятий у березні 1991 року.

Даний закон відповідає міжнародним документам та передбачає медичну, соціально-трудову реабілітацію та адаптацію інвалідів, гарантує здобуття освіти на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям. Законом також передбачаються пільги у наданні житла (хоч на практиці це дуже рідко виконується).

Реалізація державної  політики у вирішенні проблем  інвалідів в Україні здійснюється також загальнодержавними і регіональними програмами. Особливе місце серед яких посідає цільова «Концепція ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів», схвалена постановою Кабінетом Міністрів України від 12 жовтня 2000 року №1545 за Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 5 липня 2001 року.

У межах даної проблеми виконується низка заходів, серед  яких можна виділити такі [14;160]:

1) Програмно-методичне забезпечення спеціальних (корекційних) освітніх установ. (Мається на увазі розробка змісту спеціальної освіти, соціально-трудової адаптації, психолого-педагогічної реабілітації дітей з порушенням інтелекту).

2) Підготовка і підвищення кваліфікації кадрів, котрі працюють з дітьми з обмеженими функціональними можливостями. (Створюються пакети науково-методичних навчальних матеріалів для спеціалістів і батьків для групового та індивідуального навчання дітей з порушеннями емоційно-вольової сфери у ході інтеграції в середовище здорових ровесників).

3) Створення нових  і розвиток діючих Центрів реабілітації дітей з обмеженими функціональними можливостями. (Модель психолого-педагогічної консультації з діагностичним підходом).

4) Створення нових  освітніх моделей для дітей-інвалідів. (Розроблені перші кроки у розробці  моделі інтегрованого виховання і навчання дітей з відхиленнями у розвитку).

На допомогу соціальних реабілітацій дітей з обмеженими функціональними можливостями використовуються такі базові документи світового  співтовариства:

· Всесвітня декларація прав людини (1948 рік);

· Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 рік);

· Декларація соціального  прогресу і розвитку (1969 р.);

· Декларація про права  розумово відсталих осіб (1971 р.);

· Конвенція про  права дитини (1989 р.);

· Всесвітня декларація про особливості впливу, захисту і розвитку дітей (1990 р.);

· Конвенція і Рекомендації про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів (1983 р.) та ін.

Головним серед  цих документів є Декларація про  права інвалідів, прийнята Генеральною  асамблеєю ООН у грудні 1971 року, в якій говориться, що:

- Держави-учасниці  визначають, що неповноцінна в  розумовому чи фізичному плані  дитина має вести повноцінне  і достойне життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють її впевненості в  собі і полегшують її активну  участь у житті суспільства;

- Держави-учасниці  визначають право неповноцінної  дитини на особливу турботу,  заохочують і забезпечують надання,  за умови наявності ресурсів, дитині, яка має на це право,  і відповідальному за турботу  про неї, допомогу, про яку подано прохання і яка відповідає стану дитини та становищу її батьків чи інших осіб, що забезпечують турботу про дитину;

- Держави-учасниці  мають право на обмін інформацією,  включаючи й інформації про  методи реабілітації, що дозволяють  всім державам, і Україні в тому числі, поліпшити свої можливості і знання, а також розширити свій досвід у цій галузі.

Головним міжнародним  документом, що забезпечує концептуальний підхід до роботи з людьми, що мають  психофізичні вади є прийняті Генеральною  Асамблеєю ООН у грудні 1993 року «Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів». В цьому документі особлива увага приділяється таким групам населення, як діти, жінки, люди похилого віку, бідні прошарки населення, особи з кількома видами інвалідності, біженці-інваліди.

Розділ ?? Специфіка соціально-педагогічної роботи з дітьми з  обмеженими функціональними  можливостями

2.1 Особливості роботи  соціального педагога  навчально-виховного  закладу з дітьми-інвалідами

Особливість роботи соціального  педагога з дітьми з обмеженими функціональними можливостями полягає у створенні таких соціально-педагогічних умов, які сприятимуть внутрішньому розвитку такої дитини, досягненні нею своїх цілей, реалізації різних типів поведінки, гнучкої адаптації. Треба створити атмосферу безпеки, в якій відсутнє зовнішнє оцінювання. Але соціальний педагог не може вирішувати за дитину з обмеженими функціональними можливостями її проблеми, він повинен допомогти особистості визначити особисту позицію, сформовану незалежно від зовнішнього впливу, навчити спиратися на себе, тобто допомогти самоактуалізуватись у подоланні перешкод. Дитина з обмеженими функціональними можливостями, що адекватно оцінює своє становище і усвідомлює свою самоактуалізацію, досягає душевного і психічного здоров`я, стає соціально повноцінною особистістю.

У практиці соціальної роботи соціально-педагогічна і  психологічна допомога ще й досі ототожнюється  із соціальним захистом. Частково це пояснюється  відсутністю загальноприйнятих  теорій співвідношення соціальної допомоги і соціального захисту. Водночас виокремити деякий стійкий інваріант розуміння цих понять, а саме: «соціальна допомога» - поняття значно ширше, ніж «соціальний захист». Термін «соціальна допомога» є цілком правомірним та автономним, коли йдеться про індивідуальну допомогу окремій дитині, групі дітей чи їх родичам. Кінцевою метою такої індивідуальної допомоги є формування позитивної «Я-концепції», соціального самоствердження, повноцінна участь у житті суспільства.[8;2]

Коли мова йде про  соціальний захист, мається на увазі створення певної законодавчої бази, яка б захищала права тієї чи іншої соціальної групи, зокрема, забезпечення прав на лікування, навчання, працевлаштування, надання пенсій, пільг тощо. У цьому випадку соціальний працівник виступає в ролі «перекладача» мови законів. Однак при такому розумінні понять залишається широке поле для їх взаємопроникнення. Так, відстоюючи права окремої людини, ми тим самим допомагаємо їй адаптуватися в складних умовах життя.

Особистість дитини з  обмеженими функціональними можливостями розвивається у відповідності із загальними закономірностями розвитку дитини, а дефект, стан чи хвороба визначають вторинні симптоми, що виникають опосередковано протягом аномального соціального розвитку. Хвороба, яка спричинює, насамперед, порушення у біологічній сфері людини, створює перешкоду для соціально-психічного розвитку. Це стосується інвалідів із дитинства з порушенням зору, слуху, опорно-рухового апарату, комплексу порушень психофізичного розвитку. У разі відсутності своєчасної допомоги відбуваються відхилення від стадії вікового розвитку, тобто особливості дизонтогенезу спричинено патологічним процесом у біологічному розвитку та його наслідками. Ці фактори повинен враховувати соціальний педагог, який працює в умовах навчально-виховного закладу.

Кожна дитина має право  навчатися і здобути освіту. Звичайно, соціальний педагог намагається  приділити кожному увагу. Дивлячись  на те, до якої категорії відноситься  дитина: важковиховувана, сирота чи інвалід, соціальний педагог будує певну  стратегію роботи з такою дитиною. Дитина-інвалід, що навчається у школі, це учень, який повинен бути завжди під пильним, але не помітним для самої дитини, наглядом. Провідним компонентом соціально-педагогічної роботи з даною категорією дітей та молоді у ЗОШ є формування індивідуальності, її соціалізація з урахуванням потенційних можливостей і потреб кожної дитини. Побудова взаємозв`язку молодого інваліда з мікро- і макросередовищем, розвиток його збережених психофізичних можливостей здійснюється шляхом розширення сфери спілкування, організацією дозвілля, творчої та ігрової діяльності. Завдання соціального педагога полягає в тому, щоб створити такі соціально-педагогічні умови, які сприятимуть внутрішньому розвитку індивіда, досягнення ним своїх цілей, реалізації типів поведінки, гнучкої адаптації. Треба створити атмосферу безпечності, ситуації, у якій відсутнє зовнішнє оцінювання. Тільки за таких умов людина може виявити себе нестандартно, по-новому, тобто творчо. Завдяки творчій адаптивній поведінці вона діє продумано, прагне до самостійності, гармонійності, а коли спрямовує свої зусилля на досягнення власних цілей, то діє продумано. Разом із тим самоактуалізація не може бути реалізована без емпатійного розуміння і прийняття іншої людини, тобто взаємодії з нею. Соціально-педагогічна реабілітація молодих інвалідів допомагає їм досягти і підтримати оптимальний рівень своєї самостійності та життєдіяльності.

Навчаючись у звичайній  школі, діти з обмеженими функціональними  можливостями більш гостріше, ніж  їх ровесники, переживають вікові кризи. Так, спочатку, при вступі дитини до школи, завданням соціального педагога є робота з дитиною щодо подолання почуття страху перед новим соціальним оточенням, підготовка дитини до нової соціальної ролі «учень». Робота з даною категорією клієнтів важлива на кожному віковому періоді.[19;287]

2.2 Труднощі соціально-психологічної  реабілітації дітей-інвалідів  та їх розв`язання

У процесі соціальної реабілітації вирішуються три групи  завдань: адаптація, автоматизація  й активізація особистості. Рішення цих завдань, по суті суперечливих і в теж час діалектично єдиних, істотно залежить від багатьох зовнішніх і внутрішніх факторів.

Соціальна адаптація  припускає активне пристосування  індивіда до умов соціального середовища, а соціальна автоматизація - реалізацію сукупності установок на себе; стійкість у поведінці й відносинах, що відповідає уявленню особистості про себе, її самооцінці. Рішення завдань соціальної адаптації й соціальної автоматизації регулюється суперечливими мотивами "Бути з усіма" і "Залишатися самим собою". У той же час людина з високим рівнем соціалізації повинна бути активною, тобто в неї повинна бути сформована реалізована готовність до соціальних дій.

Процес соціальної реабілітації, навіть при сприятливому збігу обставин, розгортається нерівномірно й може бути сповнений рядом труднощів, кутів, що вимагають спільних зусиль дорослого й дитини. Якщо зрівняти процес соціалізації з дорогою, по якій повинна пройти дитина з світу дитинства в світ дорослих, то вона не скрізь викладена рівними плитами й не завжди супроводжується чіткими дорожніми показниками, на ній є ділянки з ярами й сипучими пісками, хибкими містками й розвилками.

Під труднощами соціалізації розуміється комплекс труднощів  дитини при оволодінні тією або іншою  соціальною роллю. Найчастіше причинами виникнення цих труднощів є невідповідність вимог до дитини в процесі її взаємин із соціумом і готовності дитини до цих відносин.

Труднощі оволодіння соціальною роллю виникають найчастіше тоді, коли дитина не інформована про  цю роль, або інформація носить помилковий характер, або в дитини немає можливостей спробувати себе в даній ролі (відсутність умов для соціальних проб).

Труднощі реабілітації можуть бути пов'язані й з тим, що усередині соціуму спостерігається "розмитість" образів рольової поведінки (наприклад, стираються границі між знаннями про впевненість і агресивною поведінкою, між чоловічим і жіночим способом життя).

У зв'язку із цим у  дитини періодично з необхідністю встає  завдання самовизначення, як із приводу  змісту самої соціальної ролі, так із приводу способів її втілення.

Умови організації  життєдіяльності дітей в інтернатах створюють зовнішні труднощі для  успішної соціальної реабілітації, однак, у даної групи дітей існують  внутрішні труднощі, які пов'язані  з особливостями їхнього психічного розвитку.