Законодавство україни про соціальну підтримку дітей з обмеженими можливостями

Найбільш серйозним  наслідком інвалідності є втрата "базової довіри до світу", без  якого стає принципово неможливим розвиток таких найважливіших новоутворень особистості як: автономія, ініціативність, соціальна компетентність, умілість у праці, статева ідентичність і ін.

Без цих новоутворень дитина не може стати суб'єктом міжособистісних  відносин і сформуватися в зрілу  особистість. Втрата базової довіри до світу проявляється й у підозрілості, недовірливості, агресивності дитини, з одного боку, і формуванні невротичного механізму - з іншого.

Злиття блокує, а  іноді робить зовсім неможливим розвиток автономності дитини, її ініціативності й відповідальності за свою поведінку. Злиття можливо з конкретною людиною (вихователь, батько, учитель і т.д.), а також із групою людей (добре відоме «детдомовское мы»). У більш пізньому віці дія цього механізму може провокувати формування алкогольної, наркотичної або токсикологічної залежності.

Труднощі соціальної реабілітації, як правило, породжують гіпертрофічну адаптованість до соціальних процесів, тобто соціальний конформізм або гіпертрофовану автономність, або повне неприйняття норм відносин, що складаються в соціумі.

Внаслідок наслідків  аномальної соціалізації необхідно  назвати такі явища, як соціальний аутизм (відсторонення від навколишнього світу), відставання в соціальному розвитку.

Причини виникнення труднощів  входження дитини в систему соціальних відносин можуть бути всілякі , але, насамперед не пов'язані з неадекватним сприйняттям  дітьми-інвалідами тих вимог, які пред'являє навколишній соціум.

Критеріями подолання  цих труднощів можуть бути слідуючі:

1. Готовність до  адекватного сприйняття виникаючих  соціальних проблем і рішення  цих проблем відповідно до  норм відносин, що зклалися в  соціумі (соціальна адаптованість), тобто здатність адаптуватися до існуючої системи відносин, опанувати відповідну соціально-рольову поведінку і мобілізувати не тільки свій потенціал для вирішення соціальної проблеми, але й використовувати ті умови, у яких складаються відносини дитини;

2. Стійкість до  несприятливих соціальних впливів  (автономність), збереження своїх  індивідуальних якостей, сформованих  установок і цінностей;

3. Активна позиція  в рішенні соціальних проблем,  реалізована готовність до соціальних  дій, саморозвиток і самореалізація у виникаючих важких ситуаціях (соціальна активність), здатність до самовизначення й розширення границь просторової життєдіяльності.

Кожний з перерахованих  критеріїв не свідчить про підготовку дитини до подолання труднощів соціальної реабілітації. Вони можуть розглядатися тільки в комплексі. [15;9]

Подолання труднощів  соціальної адаптації, реабілітації, інтеграції в суспільство дітей-інвалідів, дітей  з обмеженими можливостями - процес, що розтягується на довгі роки. Його успішність, ефективність залежить від безлічі факторів, але, у першу чергу, від готовності близьких людей, педагогів і ін. фахівців до надання допомоги цій категорії дітей і від сформованості їхньої професійної позиції, іншими словами - їхнього професіоналізму.

2.3 Організація соціально-педагогічної  роботи з дітьми  з обмеженими функціональними  можливостями за  кордоном

Організація допомоги з дітьми з обмеженими функціональними  можливостями у закордонних країнах  здійснюється державними й недержавними громадськими організаціями. Причому, недержавні організації можуть бути міжнародні, національні асоціації або муніципальні установи.

Так, наприклад, однією з популярних і авторитетних організацій  є Міжнародна Ліга суспільств допомоги дітям-інвалідам. Її філії є в  більш ніж 70 країнах світу. Змістом роботи цієї організації є боротьба за права дітей з обмеженими функціональними можливостями на міжнародному й національному рівнях. Члени Ліги проводять дослідження дитячої інвалідності, організують конференції, здійснюють співробітництво між країнами, допомагають розробляти національні програми по боротьбі з дитячою інвалідністю.

У США дитяча інвалідність була визнана національною проблемою. У зв'язку із цим була розроблена Національна програма по боротьбі з  дитячою інвалідністю, відповідно до якої були поставлені завдання по створенню центрів по підготовці фахівців з реабілітації, професійному утворенню, обслуговуванню на місцях дітей-інвалідів, розробці програм навчання й виховання в школах.

Обслуговування дітей-інвалідів  у США включає профілактику, діагностику, навчання, клінічне обслуговування, соціально-реабілітаційну службу.

У соціально-реабілітаційній  службі виділяють реабілітацію дітей  з обмеженими функціональними можливостями в загально-реабілітаційному центрі. Соціальні служби в цьому центрі займаються вибором шляхів реабілітації, є служба по подальшому працевлаштуванню. Весь загально-реабілітаційний сервіс організовується в штатах у кооперації з державними й приватними установами.

Кожна країна має свої шляхи рішення проблеми адаптації й інтеграції в суспільство дітей-інвалідів. Організація реабілітаційної допомоги людям з обмеженими функціональними можливостями в європейських країнах характеризується великою розмаїтістю форм і підходів. Ці підходи часто визначаються концептуальними поглядами на природу людини і її розвиток, що припускає використання відповідних методів виховання й навчання.

Велика роль у Бельгії  при підготовці людей з обмеженими функціональними можливостями належить великим реабілітаційним центрам, у яких діти, підлітки, а потім і дорослі проходять всі етапи адаптації. Прикладами можуть служити центри в Антверпені й Брюсселі.

У структуру цих  установ входить дитячий садок, школи, трудові майстерні, інтернат і напівінтернат (для п'ятиденного перебування) для дорослих. Один із принципів реабілітації дітей-інвалідів - ранній початок. У зв'язку із цим у дитячий садок приходять діти вже в 2 роки. Велика увага приділяється складанню прогнозу розвитку дитини, складанню індивідуальних програм, формуванню досвіду спілкування, корекції поведінки. Дорослі з обмеженими функціональними можливостями працюють у майстернях, продукція їхньої праці реалізується на благодійних базарах. Практикується працевлаштування осіб з розумовою відсталістю та фізичними вадами в сфері послуг.

У країнах Західної Європи одержали поширення інтегровані  дитячі садки, де разом зі здоровими  дітьми виховуються діти-інваліди, у тому числі й з розумової  відсталістю. Досвід навчання дітей  з інтелектуальними порушеннями  у звичайних школах не має широкого поширення. Якщо в таких школах і навчаються діти-інваліди, то лише з незначним ступенем розумової відсталості в спеціальних класах. Взагалі в країнах Західної Європи існують спеціальні школи для дітей з легким і сильним ступенем порушення інтелекту.

Велике поширення в європейських державах, зокрема , у Німеччині, Бельгії, Швеції одержали поширення невеликі групові будинки (гуртожитки) для проживання дітей-інвалідів і дорослих. Для цієї мети або виділяються будинки у звичайному житловому кварталі, або квартири в багатоповерхових будинках. У таких групових будинках проживають від 6 до 15 чоловік, іноді різного віку. Персонал - вихователі й соціальні працівники, число яких залежить від ступеня тяжкості захворювання підопічних. Інваліди можуть проживати в таких будинках постійно, або їхати на вихідні додому.

У Швеції, наприклад, в 1990 році такий будинок спільного  проживання був відкритий в одному з мікрорайонів Стокгольма. Будинок  перебуває серед звичайних житлових будинків, у ньому проживають в  окремих квартирах розумово відсталі дорослі люди. Допомога ним надається тільки в тих питаннях, з якими розумово відсталі люди не можуть упоратися самостійно.

Крім зазначеної форми  обслуговування розумово відсталих  людей, у країнах Західної Європи поширені денні центри, які реалізують різні програми по догляду й навчанню інвалідів.

Ще однією формою організації  життя дітей з обмеженими функціональними  можливостями є громади. Уже багато років існують терапевтичні громади для дорослих та дітей, засновані на принципі єднання людей, що мають які-небудь порушення, у тому числі й розумову відсталість. Ці громади розташовані, як правило, у майже занедбаній сільській місцевості, де сільське господарство має першорядне значення. Це не клініка, а відкрите селище з усіма атрибутами сільського життя. У громаді не існує розходжень між обслуговуючим персоналом і "пацієнтом". Всі вони - люди, разом живуть і працюють. Тут надається можливість для кожного бачити в іншій людині відбиття своєї індивідуальності, знайти себе, відкрити шлях до самопізнання. У цих громадах організовані майстерні, пекарні, підсобні господарства й кожний, хто живе в ній, працює там, де йому подобається, там, де він може реалізувати себе.

Такі громади є  в багатьох європейських країнах. У  Бельгії, наприклад, у них живуть і діти й дорослі. Хворі живуть "родинами". У кожній родині є "батьки" - вихователі. Діти відвідують спеціальні школи, дорослі працюють у майстернях, виконують сільськогосподарську роботу. У Німеччині, поряд із сімейними громадами, є релігійні громади, у яких проживають особи з розумовою відсталістю.

Становить інтерес  досвід спільного проживання й діяльності розумово відсталих осіб зі здоровими  людьми в Кемпхільських громадах. Засновником цих громад є лікар-психіатр Карл Кеніг (1902 - 1966), що в 1939 році організував свій перший лікувально-педагогічний центр у Шотландії в містечку Кемпхілл.

Існують різні форми  Кемпхільських співтовариств:

1. школи для дітей, що потребують особливого догляду;

2. коледжі для проживання  й навчання молоді;

3. учнівські майстерні;

4. громади взаємодопомоги  для дорослих всіх віків з  розумовими й фізичними захворюваннями  різного ступеня;

5. села для дорослих.

У найпершому Кемпхільському селі "Боттон", розташованму в Шотландії, на даний час живуть і працюють спільно близько 400 чоловік, з них 200 селян із психічними розладами. У селі є шість ферм, різні ремісничі майстерні, включаючи типографію. У багатьох селах майстерні вже переросли у виробничі цехи по випуску конкурентно спроможної продукції, що продається в спеціально організованій мережі магазинів. [18;341]

У цей час налічується  близько 100 Кемпхільських центрів  і сіл в 20 країнах світу. Найбільше  їхнє число в Англії, Шотландії, Німеччині.

Висновок

Термін "інвалід" у силу сформованої традиції несе в собі дискримінаційну ідею, виражає  відношення суспільства до інваліда, як до соціально марної категорії. Поняття "людина з обмеженими можливостями" у традиційному підході яскраво виражає дефіцит бачення соціальної сутності дитини. Проблема інвалідності не обмежується медичним аспектом, це соціальна проблема нерівних можливостей.

Така парадигма  в корені міняє підхід до тріади "дитина - суспільство - держава". Суть цієї зміни полягає в наступному:

Головна проблема дитини з обмеженими можливостями полягає  в її зв'язку зі світом, в обмеженні  мобільності, бідності контактів з  однолітками й дорослими, в обмеженості  спілкування із природою, доступі  до культурних цінностей, а іноді  - і до елементарного навчання. Ця проблема є не тільки суб'єктивним фактором, яким є соціальне, фізичне й психічне здоров'я, але й результатом соціальної політики й сформованої суспільної свідомості, що санкціонують існування недоступності для інваліда архітектурного середовища, суспільного транспорту, відсутність спеціальних соціальних служб.

Дитина, що має інвалідність - частина й член суспільства, вона хоче, повинна і може брати участь у всьому багатогранному житті.

Дитина, що має інвалідність може бути так само здібна і талановита, як і її однолітки, що не мають проблем зі здоров'ям, але виявити свій дар, розвинути його, приносити з його допомогою користь суспільству, йому заважає нерівність можливостей.

Дитина - не пасивний об'єкт соціальної допомоги, а людина, що розвивається, що має право на задоволення різнобічних соціальних потреб у пізнанні, спілкуванні, творчості.

Держава не просто покликана  надати дитині, що має інвалідність, певні пільги й привілеї, воно повинна  піти назустріч його соціальним потребам і створити систему соціальних служб, що дозволяють нівелювати обмеження, що перешкоджають процесам його соціальної реабілітації й індивідуального розвитку.

Виходячи із цієї парадигми, ціль роботи - сприяння в поліпшенні якості життя дитини, що має інвалідність, захист її інтересів, у різних колах, створення умов для вирівнювання можливостей дітей і підлітків, що відрізняє їхню інтеграцію в суспільство й створює передумови для незалежного життя.

Список  використаних джерел

1. Безпалько О., Едель  С. Підготовка волонтерів до роботи з дітьми з обмеженими функціональними можливостями/методичні рекомендації// За ред. А.Й. Капської. - К. НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2001.