Iнтеракція в освітньому процесі: технологія організації

Під час підготовки до семінару потрібно орієнтуватися на показники його якості (див. вище). Крім того необхідно  звернути увагу на такі важливі аспекти у його організації:

• цілеспрямованість – досягнення мети семінару, виділення важливих проблем у змісті навчального матеріалу, намагання пов’язати теоретичний матеріал з його практичним використанням;
• планування - виділення головних питань семінару та проектування етапів діяльності як процесу їх розв’язання;
• організація семінару – уміння викликати та підтримати дискусію, здійснити конструктивний аналіз всіх відповідей та виступів, вірно розподілити час;
• стиль проведення семінару – жвавий, проблемний,  з постановкою гострих питань, що викликають дискусію;
• ставлення педагога до учнів – поважне, але вимогливе;
• ставлення учнів до викладача та товаришів – шанобливе, критичне;
• управління групами учнів – викладач швидко встановлює контакт з учасниками семінару, консультує, коригує, упевнено, вільно тримається, розумно, справедливо взаємодіє з усіма учасниками;
• підсумки викладача – систематизовані, аргументовані, переконливі, коригуючі;
• творча рефлексія – усвідомлення всіма учасниками важливості проблем семінару, ступеня їх розв’язання, оцінка власних досягнень, досягнень групи, оцінка взаємодії, дольової участі, здійснення критичних зауважень тощо.

 

Технологія ділової  гри

Ділова гра призначена для активізації пізнавальної діяльності учнів, відпрацювання практичних умінь та навичок як професійних якостей у діяльності (взаємодія та спілкування, виконання різноманітних ролей та доручень), яка своїм змістом, формою, технологією наближена до реальної  практики. Відтак ділова гра – у певному смислі імітація суспільної, виробничої діяльності людини, моделювання систем відносин, характерних для певного виду практики. Перші ділові ігри виникли у Європі у 17 ст. для навчання військових. Перша  управлінська гра народилася у 1932 році в СРСР та надалі набула розвитку з 1957 року в США.

У діловій грі інтегруються дидактичні та виховні цілі. Мотивація, інтерес, активність та емоційність учасників обумовлюються широкими можливостями для цілепокладання, діалогічного спілкування та пошуку оптимального рішення на фоні проблемної ситуації.

Фукції викладача під час проведення ділової гри – керівництво, консультування, корекція, контроль, підтримка ділової активності.

Ділова гра надає можливості, які вирізняють її з-поміж інших методів навчання як вигідну, продуктивну. А саме:

• спільна практична діяльність педагога та учнів, залучення всіх учасників;

-  навчання через контактне спілкування, взаємодію (відомо, що 90 % матеріалу засвоюється через комунікативні канали);

• краще розуміння психологічних, соціальних, виробничих проблем;
• розкриття, розвиток та реалізація потенційних можливостей учнів (виявлення інтелектуальних та професійно-ділових якостей, здібностей);
• забезпечення принципу рольової перспективи (дія закону зміни ролей);
• знаходження конструктивних, раціональних рішень у стандартних та нестандартних ситуаціях та доведення їх правильності;
• розвиток умінь усвідомлювати мету, проблему, аналізувати, синтезувати, порівнювати, моделювати, екстраполювати, абстрагувати, конкретизувати, розвивати дивергентне та конвергентне мислення.

Як вже зазначалося вище, деякі  дослідники відносять інтеракції у  всій їх різноманітності до однієї групи – ділової гри. Грунтуючись на цьому підході до класифікації інтеракції, розглянемо різновиди інтеракцій як ділової гри.

 

Модифікації ділової  гри:

1. Суто імітаційні ігри.

Імітується діяльність певної установи  (її підрозділу) або події, ситуації, обставини, умови, їх специфіка, предмети, об’єкти тощо.

2. Операційні ігри.

Під час їх проведення відпрацьовуються специфічні операції, способи, технології, процедури у імітованих виробничих, педагогічних, соціальних ситуаціях.

3. Виконання ролей.

Під час таких ігор відпрацьовується тактика поведінки, виконуються фуекції та обов’язки конкретних “посадових” осіб.

4. Інсценування.

Це “діловий театр“. Під час  інсценування розігруються певні, заздалегідь  визначені ролі із притаманним дійовим  особам стилем поведінки, характером.

5. Психодрама та соціодрама.

Це теж театр, соціально-психологічний. Протягом його відпрацьовується уміння відчувати ситуацію та людину у її епіцентрі, оцінювати стан та поведінку  людини, штучно конструктивно змінювати  ситуацію та, можливо, саму людину, проектувати подальший позитивний розвиток подій.

 

Структура ділової гри:

1.       Оголошення проблеми, опис конкретних ситуацій, іх аналіз.
2.       Обгрунтування мети та завдань.
3. Визначення функцій учасників, розподіл доручень, вибір ролей. Інструктивні вказівки учасникам гри.
4. Представлення плану ділової гри: розкриття процесу гри як послідовності стадій, етапів, кроків; визначення взаємозв’язку функцій, що реалізуватимуться дійовими особами.
5. Підготовка та проведення гри.
6. Оцінювання результатів.
7. Підведення підсумків. Рефлексія.

 

Орієнтовний склад учасників  гри:

Ведучий (вчитель або учень)

Головні дійові особи (ерудити), які  мають працювати одноосібно або  в парах ( групах)

Опоненти

Рецензенти (експерти)

Арбітри (оцінювачі)

Секретарі (для ведення протоколів, відомостей, звітів, підрахунку результатів)

 

Процедура ділової гри:

1. Етап підготовки аудиторії, учасників гри, експертів: визначається режим роботи, формулюється головна мета гри, обгрунтовуються постановка проблеми та вибір ситуації, роздаються пакети необхідних матеріалів.
2. Етап вивчення ситуації, усвідомлення проблеми, ознайомлення з інструкціями, правилами, матеріалами: збирається, аналізується, систематизується необхідна інформація. При необхідності учасники звертаються до викладача та експертів за додатковою інформацією, консультацією. Попередні контакти між учасниками гри.
3. Етап проведення гри: Розробка тактики розв’язання проблеми, обгрунтування гіпотез, захист моделей. Вислуховування опонентів. Хід гри та її правила не змінюються. Педагог коригує дії гравців, якщо вони порушують правила або відхиляються від головної мети.
4. Етап аналізу, обговорення, оцінки результатів: виступи експертів, арбітрів, педагога; обговорення, обмін думками.

Аналізу та оцінці піддаються такі аспекти  гри:

• дотримання правил, регламенту,
• етика стосунків;
• раціональність, новизна, оригінальність, логічність, можливість практичного застосування проектів, моделей, пропозицій, рекомендацій, алгоритмів, рішень тощо;
• виконання ролей.

5. Резюме: констатація результатів, аналіз причин досягнень та недоліків, формулювання узагальнюючого висновку.

 

Технологія мозкового  штурму (атаки)

Мозкова атака (англ. - брейнстормінг) передбачає колективний пошук нетрадиційних шляхів розв’язання проблем, як дидактичних (предметних), так і психологічних, соціальних, виробничих тощо.

Мозкова атака сприяє розвитку динамічності мисленнєвих процесів, формує уміння зосереджуватись на певній вузькій  актуальній задачі та знаходити її раціональне розв’язання за нетривалий час. Ключовими актами атаки є  розуміння, висловлювання та об’єктивація. Успіх брейнстормінгу залежить від дотримання двох головних принципів. Сутність першого у тому, що група учасників при спільній праці може продукувати більш якісні ідеї, ніж при одноосібній роботі тих же людей. Адже запропоновані ідеї уточнюються, доповнюються, отримують ширшого практичного використання  як відкориговані групою. Другий принцип передбачає створення демократичних та комфортних умов як сприятливих для генерування ідей.

Способи розв’язання проблеми:

• декомпозиція проблеми на ряд підпроблем та їх розв’язання за допомогою частково пошукового методу;
• формулювання задачі, що є зворотною стосовно заданої;
• зміна послідовності дій, операцій;
• випробування вже відомих способів розв’язання задач, що успішно себе зарекомендували у інших ситуаціях – аналогія, асоціація;
• намагання пригадати подібні проблеми та способи їх розв’язання у інших ситуаціях, сферах діяльності;
• використання інтуіції;
• акцентуація уваги на корисність пропозицій, а не на можливість гарно висловитись.

 

Головні правила проведення мозкової атаки:

1. У грі всі рівноправні. Ніхто немає переваг, пільг, привілеїв.
2. Найцінніша ідея – та, що відповідає поставленій задачі (економна, оригінальна, фантазійна, нешаблонна, технологічна, така, що не потребує зайвих матеріальних, енергетичних, часових витрат тощо).
3. Категорично забороняється: коментарії, критичні зауваження, проміжна оцінка. Кожна ідея сприймається схвально.
4. Не можна вдавати, що поставлена проблема взагалі немає розв’язку.
5. Допускається можливість розвивати, доповнювати “чужу” ідею, змінювати певний її “елемент”.
6. Дозволяється ставити питання генераторам ідей з метою їх усвідомлення.
7. Думки потрібно формулювати лаконічно, коректно та зрозуміло для інших.
8. Експерти і ведучий не втручаються у процес пошуку ідей.

 

Орієнтовний склад учасників:

Ведучий (педагог або учень)

Кілька робочих груп учасників. До складу кожної групи входять генератор  та резонатори ідеї, їх помічники

Опоненти

Експерти (їх кількість відповідає кількості груп)

 

 Процедура мозкової  атаки:

1. Етап формулювання проблеми (проблемної ситуації): оголошення мети, обгрунтування проблеми для пошуку шляхів її розв’язання (навіщо, що саме і як змінеться); визначення учасників, розподіл ролей; проведення інструктажу та доведення правил проведення мозкової атаки. (Приблизно 5 - 7 хвилин).
2. Тренувальна розминка: Пронується розв’язання логічних задач, ребусів, оригінальних завдань (вилучити зайве, виправити подеформоване, скласти нову задачу з наявних даних, знайти інший спосіб розв’язання) нетривіальних ситуацій, а також участь у рухливих іграх.  Завдання розминки – допомогти учасникам максимально звільнитися від впливу психологічних бар’єрів (закутості, сором’язливості тощо) та зосередитись. (Приблизно 5 - 7 хвилин).
3. Мозкова атака – своєрідний штурм поставленої проблеми. Генерування ідей у групах учасників. Експерти фіксують ідеї, що пропонують учасники. (Приблизно 10 -15 хвилин).
4. Захист ідей, їх обгрунтування. Оцінка і відбір найкращих ідей. Доповнення. Опонування. Прийняття рішень щодо застосування ідей на практиці. (Приблизно 15 –20 хвилин). Експерти виставляють умовні бали у відповідності до критеріїв:

• для генераторів - оригінальність, кількість ідей, їх корисність, швидкість продукування;

• для резонаторів - аргументованість, ступінь розвитку ідеї, сфера її застосування;
• для експертів – компетентність, об’єктивність, оперативність;
• для інших учасників групи – активність, оперативність, взаємодопомога, культура спілкування.

Виграє та група, котра набрала  більшу кількість балів.

Ведучий координує діяльність груп, експертів, обирає для проблему, узагальнює та підсумовує результати.

5. Резюме. Рефлексія. (Приблизно 5 хвилин).

 

Технологія дискусії

Дискусія (від лат. discussio – розгляд, дослідження, пошук істини) – спір, обговорення суперечливого питання (проблеми) з метою його вірного розв’язання (знаходження істини).

Дискусія передбачає готовність учасників  до дослідження   як теоретично, так  і методично (знання теоретичних  положень, розуміння сутності, уміння здійснювати логічні мисленнєві операції аналізу, порівняння, знаходження  причинно-наслідкових зв’язків, систематизації, узагальнення, аргументації, обгрунтування тощо, ).

 

Умови проведення дискусії:

• наявність проблеми, що виражає протиріччя між ставленнями (позитивним, негативним, нейтральним) різних людей до певного явища, об’єкта, що пізнається. Наявність протиріч у оціночних судженнях є джерелом спору. Спір викликає бажання відстоювати власні думки, точки зору, доводити власні тези;
• проблема має бути посильною щодо її роз’язання учасниками;
• теоретична готовність учасників до дискусії;
• кожний учасник дискусії має представити чіткі тези, аргументувати свою точку зору;
• протилежні точки зору не повинні нівелюватись;
• ведучий зобов’язаний спрямовувати дискусію у потрібне русло;
• дискусія починається з точного визначення основних понять та їх тлумачення (встановлення ортодоксу), головного предмета обговорення;
• головне під час дискусії – аргументованість, доказовість, логічність, бажання встановити істину, тобто спір “по суті”.

 

Структура дискусії:

1. Організаційна частина.
2. Утвердження предмету дискусії – проблеми та її вузлових елементів, на яких потрібно зосереджуватися під час дискутування.
3. Визначення основних понять для оперування, їх значень.
4. Проведення дискусії як сперечання двох- трьох груп учасників ( “за”- “проти” або “за”- “проти”- ”нейтрале”).
5. Оцінка, корекція висловлювань.
6. Підсумки. Рефлексія.