Особливості граматичної категорії іменника французької мови

 

«Особливості граматичної категорії іменника французької мови»

Курсова робота

 

                                                ЗМІСТ

 

 

Всуп ……………………………………………………………………...4

Розділ 1.  Іменник, як частина  мови та його функції………….......6

1.1.  Історичний розвиток іменника ……………………………………7

1.2.   Функції іменника…………………………………………………..8

1.2.1.  Морфологічні функції іменника…………………………………8

1.2.2. Синтаксичні функції іменника…………………………………..12

Розділ 2. Граматичні категорії  іменника…………………………..14

2.1. Категорія роду іменника…………………………………………...15

2.1.1. Засоби вираження роду іменника……………………………….15

2.1.2. Рід в іменниках, що позначають  назви істот…………………...20

2.1.3. Рід в іменниках, що позначають  назви неістот ………………..21

2.2. Категорія числа іменника………………………………………….23

2.2.1. Засоби вираження числа іменника……………………………....23

2.2.2. Семантика форм  числа іменника………………………….........25

Висновки ………………………………………………………………..28

Список використанних  джерел…………………………………...….29 

                        ВСТУП            

    Наша робота присвячена  вивченню грматичних категорій  іменника  французької мови. В  ній  ми розглянемо питання,  які пов'язані з особливостями  цих категорій, функціями та  способами їх вираження. Актуальність цієї теми полягає в тому, що граматичні категорії іменника – дуже важливі для практичного оволодіння мовою. Ускладнює цю тему  те, що вона не піддається логічному осмисленню, а також розбіжність числа та роду між французькими та українськими іменниками. Потрібно від-значити, що питання про категорію роду у французькій мові часто стає предметом суперечок між ученими. Граматичні категорії іменника  відіграють важливу роль у висловленні думок та  при побудові речень. Більш глибоке вивчення даної теми може допомогти в практичному оволодінні французькою мовою.

    Мета нашої роботи проаналізувати граматичні ознаки іменника  французької мови. Виходячи з цього, перед нами постають наступні задачі: вивчити природу граматичних ознак іменників французької мови; виявити особливості і фактори, що впливають на граматичні ознаки іменників французької мови;розповісти про актуальність цієї теми.

    Об’єктом  нашої роботи є граматичний устрій французької мови, предметом, відповідно, – граматичні ознаки цієї мови.

    Предмет дослідження нашої роботи – граматичні ознаки іменника французької мови.

    Під час виконання  нашої роботи були використані  наступні методи: вивчення та дослідження граматичних категорій іменника французької мови, спостереження та порівняння  змін,  яких вони зазнали протягом історичного розвитку мови.

    Наша робота складається  з вступу, двох розділів, чотирьох  підрозділів, висновків та списку  використаної літератури.

 

 

РОЗДІЛ 1. ІМЕННИК, ЯК ЧАСТИНА  МОВИ                            

    Іменник – самостійна частина мови, що означає назву предмета і відповідає на питання хто? що?, та є однією з двох головних частин мови. Він виступає як найважливіший засіб номінації: позначення предмета, явища здійснюється насамперед за допомогою іменника або словосполучення з іменником, у якому останній виступає в ролі опорного слова. Як частина мови іменник виділяється на підставі трьох ознак: семантичної, морфологічної та синтаксичної.

У семантичному аспекті іменники позначають субстанції, тобто істот, предмети, речовини, а  також якість, дію, стан. Відмінність  іменника від прикметника чи дієслова полягає в способі подання  якості або дії. Слова long, jouer у мовленні підпорядковані найменуванню предмета, якому приписується дана якість або  дія: un long chemin, les enfants jouent. Іменники позначають ті ж якості та дії як самостійні предмети думки, так що вказівка на носія дії або ознаки виражається  залежним словом: la longueur du chemin; les jeux des enfants.

Морфологічними  категоріями іменника є рід і  число. Вони відображають класифікацію об'єктів та їх кількісну характеристику.

Первинні  синтаксичні  функції іменника –  функції підмета та додатка.Загалом  він може виступати в ролі як головних, так і другорядних членів речення. У французькій мові, на відміну від української, кожний іменник повиннен бути визначений за допомогою детермінатива.  До детермінативів відносяться артикль та займенникові прикметники. Це службові слова, які супроводжують іменник у реченні й виражають його граматичні категорії.

 

 

 

   

 

    1.1. Історичний розвиток іменника

    В латинській мові граматичні категорії іменника — рід, число та відмінок виражалися за допомогою відмінникових закінчень.

    На першому етапі розвитку індоєвропейских мов  рід іменника в уявленні  людей  виражав поділ усіх предметів на активні (істоти, явища природи) та пасивні. В мові цей поділ відобразився в утворенні двух різних  за  морфемними показниками  груп слів:  іменники, що позначали “активні” предмети мали загальний рід, а іменники, що позначали  “пасивні” предмети — сердній рід. З розвитком мови  цей поділ  втратив свою актуальність. Поступово зросла роль закінчень. В цих умовах відбулося  відокремлення  іменників, основа яких закінчується  на голосну ( а, і ), це стало  базою для формування третього роду  - жіночого. Утворення жіночого роду відбулося через  внутрішні   причини мови [ 1; 18 ].

    В  пізній латинський період в  системі відмінюваня відбулися  дві істотні зміни: спрощення   її стуктури та парадигм.  Ці  зміни  являються завершенням   процесів,  які почалися ще  в класичній  латинській мові  та пов’язанні з поступовим  зникненням   середнього роду.

    Перехід іменників середнього роду в чоловічий та жіночий  був зумовлений аналогічними та фонетичними факторами. Загалом відмінювання проіснувало у французкій мові  до кінця XIII ст. та зникло в  XIV ст. В історії розвитку способів граматичного оформлення синтаксичних функцій іменника з’явився  диалектичний закон заперечення заперечення. Старофранцузька система відмінюваня, перейняла пізньолатинську, занадто узагальнену структуру парадигми (протиставлення підмета не підмету). Між цим в мові поступово розвинувся новий спосіб граматичного оформлення синтаксичних функцій іменника, який заперечував старофрапцузьку систему та відновив співвідношення форм та синтаксичних функцій іменника.

    До новофранцузького періоду нова система в мові затвердилась остаточно. Завершивши розвиток по спіралі, вона повернулася до класичного латинського статусу, однак на більш високому, синтаксичному структурному рівні [ 4;16 ].

 

     1.2. Синтаксичні та морфологічні функції іменника

     1.2.1. Морфологічні функції іменника

     Іменник в різних морфологічних значеннях може відноситись до різних груп (підкласів). Змінюючи своє значення, він може переходити з одного підкласу в інший. За змістом і граматичними особливостями розрізняють наступні іменники: загальні та власні, назви істот та неістот, конкретні та абстрактні, злічу вальні та незлічувальні, авто семантичні та синсемантичні(відносні), предметні та речовинні.                                     

     Загальні та власні іменники. Іменники позначають клас об'єктів: мова не могла б існувати, якби для кожного об'єкта потрібно було б мати власну назву. Однак, у мові є й індивідуальні позначення – власні назви.                Загальні іменники є узагальненою назвою ряду однорідних предметів (людей, тварин, речей, явищ тощо).Наприклад: un ami, un écolier, unetable.

    Власні  іменники – індивідуальні назви  одиничних предметів чи осіб, що виділяються з ряду однорідних. Наприклад: le Louvre, Lille, Paris.

Проміжне  положення між загальними та власними іменниками займають

одиничні  іменники (noms uniques), що позначають одиничні об'єкти (soleil, lune, ciel) [ 2;13 ].

 Іменники назви істот і  неістот. Іменники назви істот позначають живих істот, наділених здатністю самостійно рухатися, виконувати дії, відчувати. У французькій мові існують особливі суфікси, що утворюють назви істот: назва діяча (danseur, lecteur), професії (pharrnacien), дитину дорослої особини (lionceau, aiglon), жіночий рід (danseuse, lectrice). Іменники назви істот мають наступні  граматичні властивості:

а) категорія роду в них дуже важлива, вона вказує на рід істоти; вони можуть змінюватись за формою роду без зміни загального 
значення слова: ouvrier, -ere; acteur, -trice;

    б)вони  заміняються певними формами  займенників - питальних(qui?), відносних (de qui), особовиих (a lui, de lui);

в) вони можуть виконувати функцію підмета при перехідному дієслові, 
неістоти в цій функції виступають рідше (в такому випадку дієслово приймає метафоричний характер);

г) вони поєднуються з дієсловами та прикметниками, що позначають 
дії, стани й властивості саме одушевлених об'єктів. Наприклад: dire, manger, dormir, décider, mort, vivant, fatigué і т.п. Використання цих слів з неживими іменниками пов'язане зі зміною їхнього значення.

    Проміжне  положення між іменниками назвами  істот та неістот займають  іменники, що позначають сукупність  людей або тварин. Такими є  назви груп людей: classe, troupe, détachement; організацій та установ: municipalité, gouvernement; збірні іменники: humanité, bourgeoisie [ 7; 15 ].

     Конкретні та абстрактні іменники. Конкретні іменники виражають поняття, що утворені шляхом узагальнення властивостей подібних предметів дійсності. Абстрактні іменники виражають поняття, що утворені шляхом відволікання властивості від її реального носія. У цьому випадку іменник вказує на щось таке, що, як субстанція, реально не існує. Наприклад: un vieux, une belle – конкретні імена; la vieillesse, la beauté, l'аttеntе – абстрактні. Абстрактні іменники вказують на якість, ознаку, дії конкретних об'єктів. Конкретні іменники характеризуються в кількісному відношенні відносно розміру (deux arbres, un grand arbre, beaucoup de voyageurs), абстрактні   можуть   характеризуватися   з погляду інтенсивності, повноти, тривалості (une grande beauté, line longue attente).

Конкретні іменники, як і власні, можуть самостійно називати об'єкти

Наприклад: С'еst un chat; Voilà un arbre. Абстрактні зазвичай позбавлені цієї здатності й часто синсемаитичні. Вони іменників не можуть самі по собі, без вказівки на носія ознаки, позначати об'єкти. Не можна сказати: С'étаіt une arrivee, але: l'аrrіvéе de qn.

    Злічувальні та незлічувальні іменники. До злічувальних іменників належать конкретні предметні іменники, істоти та неістоти (chien, table), a також неодиничні власні назви. До незлічувальних іменників відносяться: а) іменники, що позначають предмети єдині у своєму роді (одиничні загальні та власні назви); б) іменники, що по-значають недискретні об'єкти (речовинні, збірні)  та абстрактні.

Злічувальні іменники, на відміну від незлічувальних, можуть мати форму множини (без зміни значення) та приєднувати всі види артикля (крім часткового).

    Автосемантичні (незалежні) та синсемантичні (відносні) іменники. Перші означають об'єкт, незалежно від іншого, другі – у зв'язку з іншим об'єктом. Наприклад, слово garcon автосемантичне, воно самостійно може позначати в мовленні особу певного віку та роду (Je vois un garcon. Quel est ce garçon?). Слово fils синсемантично, відносно, воно означає дану особу лише по її зв'язку з іншим (не можна сказати: Je vois un fils, але тільки Je vois le fils de qn). До синсемантичних слів належать іменники, що позначають: а) родинні чи інші відносини між людьми (рèге, mère, voisin, sosie); б) частини тіла (tete, bras); в) частини предмета (le toit d'unе maison); г) узагальнюючі слова (catégorie, type, exemple de qch) і деякі інші. Вони проявляють особливості в синтаксичному плані, оскільки частіше, ніж інші іменники, вимагають використання залежних слів, або, при відсутності останніх, присвійних або вказівних детермі-нативів: С'еst le рèге de Louis; С'еst son рèге.

    Дискретні та недискретні іменники. Дискретні  іменники позначають об'єкти, які характеризуються цілісністю. До таких належать всі живі істоти (homme, chien, voyageur) та предмети, (table, ballon, plume). Вони не можуть бути поділені без порушення їх специфіки. Сукупність однорідних дискретних об'єктів містить в собі безліч окремих екземплярів. Їх можна полічити [ 8; 20 ].

Недискретні іменники (noms de matière) позначають речовини, недискретні об'єкти, що не мають цілісності (pain, sable).

 При порушенні  цілісності такі предмети не  втрачають своєї суті. Недискретні  об'єкти не можна  перелічити, але можна виміряти обсяг, вагу, простір і т.п. Наприклад, п'ять  стільців або собак, але кілограм  хліба, кубометр піску, гектар  землі. 

    Проміжне  положення між предметними й  речовинними іменниками займають  збірні іменники, які множину  об'єктів представляють у вигляді  одинини. Якщо предметні та  речовинні іменники об'єктивно  обумовлені властивостями самих  позначуваних об'єктів і тому  у французькій та російській  мовах збігаються, то збірність  – категорія суб'єктивна, вона  залежить від точки зору мовеця  на предмет. Наприклад: на деревах пожовкло листя(збірність) та на деревах пожовкли листи (множинність). Ми говоримо: кошик з горіхами, але – кошик з полуницею. Не випадково при переході від однієї мови до іншої збірність може поступатися місцем множині та навпаки, багато збірних іменників, властивій одній мові, відсутні в іншій (наприклад: дітвора, студентство, біднота, що не мають еквівалентів у французькій мові та branchage, pierraille, що не мають еквівалентів в українській мові).

 Іменник  може переходити з однієї групи  в іншу: з абстрактних у конкретні  (beauté «краса» → «красуня»), з  речовинних у предметні (fromage «сир»  → «голова сиру»), з істот   у неістоти (Corot → un corot) і т.п.  Прийняття ознак іншої групи  називається семантичною транс-позицією  або рекатигорізацією.