Особливості граматичної категорії іменника французької мови

 

 

 

    1.2.2. Синтаксичні функції іменника

     У реченні іменник приймає  синтаксичну форму, виконуючи  функцію певного члена речення.  Синтаксична форма утворюється:  а) наявністю прийменника й  артикля; б) місцем іменника  стосовно інших слів. У зв'язку  із цим розрізняються: 1) безприйменникова й прийменникова форма іменника, що відповідають певним функціям. Наприклад: II tient ce livre a la main (прямий додаток). II tient beaucoup a ce livre (непрямий додаток); 2) артикульована та неартикульована форма. Наприклад: Le grand poète Mistral a rénové la langue occitane (підмет); Grand poète, Mistral a rénové la langue occitane (прикладка); 3) препозиція та постпозиція. В залежності від місця іменника до дієслова розрізняють підмет і прямий додаток (Pierre voit Paul), стосовно до іншого іменника - обумовлене та визначення. Наприклад: déjeuner-débat, pause-déjeuner.

    Іменник  – найбільш поліфункціональна  частина мови: він може вико-нувати  будь-які функції і при цьому  не переходити морфологічно в

 іншу  частину мови.

    Серед  функцій іменника розрізняються  первинні та вторинні.

Питання про  те, які функції іменника варто  відносити до первинних, викликало  суперечні думки в лінгвістиці. Деякі вчені (наприклад,        Ш. Балі) вважали, що до них відноситься  тільки функція підмета. Однак речення  має структуру не тільки N + V (вираження  стану або характеристики суб'єкта): (Петро читає. Петро – студент), але й структуру Ni + V + N₂ (вираження відносин між двома або більше субстанціями, вплив однієї субстанції на іншу): Петро читає книгу; Петро дружить з Іваном. Тому не тільки підмет, але й додаток повинин мати субстантивний характер і виражатися предметним іменником. До первинних функцій відносяться всі ті, в яких має бути слово, що позначає субстанцію. У своїх первинних функціях іменник замінюється тільки займенником. У вторинних функціях іменник втрачає значення

 предметності  й може бути замінений прикметником, дієсловом чи  прислівником.

                       Первинні функції іменника:

1) підмет (будь-який   іменник); 2) прямий додаток (будь-який іменник) і непрямий (зазвичай -  іменники - назви істот); 3) додаток, що виражає відношення (приналежність та ін.): Et sur ce  il, éclaboussa les bottes vernies d'un passant; 4) іменна частина присудка, що виражає ідентифікацію суб'єкта: II est le directeteur de cette usine; або його класифікацію: Mouron fut nommé président; 5) прикладка з іденти-фікуючим або класифікуючим значенням: Son père, Philippe Mouron, professeur de chimie à l'Eсоlе Normale était rnort jeune; 6) обставина місця з предметним значенням: Rentrons dans la rue, dit Gavroche; 7) обставина часу, що виражає абсолютний час: La nuit, l’aspect changeait;звертання: Est-ce vous, mon commandant?

                           Вторинні функції іменника:

 1) іменна частина присудка, що характеризує суб’єкт: C’est un vrai enfant; 2) означення: un cheval de course; 3) обставина способу дії. У цій функції звичайно вживається абстрактний іменник:  parler  avec véhémence; 4) обставини причини, умови, мети, які звичайно утворю-ються шляхом згортання підрядного речення. У цих функціях звичайно вживаються віддієслівні іменники. Наприклад: Aussi, malgré le bon accueil que cet Espagnol avait fait a Victor Marchand et à ses soldats, le jeune officier se tenait-il constamment sur ses gardes (=bien que l'еsраgnоl 1'eùt bien accueilli) [ 11; 19 ].

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. ГРАМАТИЧНІ КАТЕГОРІЇ ІМЕННИКА

 

     Іменник у французькій мові  має категорії роду та числа.  Морфологічні засоби вираження  цих категорій у сучасній мові  значною мірою стерті, особливо  в усному мовленні. Нерідко поза  контекстом і використанням   службових слів рід і число  іменника не виявляються. Так,  вимовлене без речення, слово  [livrə] не виявляє свого роду та числа (це може бути un livre, une livre, des livres). Однак, у ряді випадків рід і число закономірно виражаються фонетичними змінами  в усному мовленні: напр. [animal - animo], [uvrije - uvrijerl і т.п. Незважаючи на нерегулярність морфологічних ознак, у загальній системі французької мови значення роду та числа можуть виражатися у звуковій формі слова.

    У  багатьох граматиках категорія  детермінації (визначеність/ невизначеність) розглядається як одна з морфологічних  категорій іменника, поряд з родом  і числом. Однак, значення детермінації  виражене не морфемами в іменнику, а особливими службовими

словами –  артиклем і іншими детермінативами, які в склад іменника не входять. Подібно до того, як синтаксична  функція іменника може бути виражена морфологічно (наприклад, відмінками в  україській мові) або синтаксично (прийменниками  у французькій), так і детермінація може бути виражена морфологічно або  синтаксично.

    В іменниках, що позначають людей і частину тварин, переважно більшість, свійських, рід вмотивований і розрізняється залежно від статі: un homme — une femme; un fils — une fille; un acteur — une actrice;un coq — une poule; un chat — une chatte. Такі іменники можуть уживатися як у чоловічому, так і в жіночому роді.

  

 

  

 

    2.1. Категорія роду іменника

    На відміну від української мови у французькій є тільки два роди  чоловічий (masculin) і жіночий (féminin). Рід українських і французьких іменників не завжди збігається. Наприклад: ніж —un couteau, стіл — une table, стіна — un mur. Категорія роду у французькій мові виявляє велику своєрідність, особливо в плані вираження. В теоретичній граматиці має особливої форми для розрізнення статі та існує в мові лише в одному роді, un corbeau — ворон, ворона; une souris — миша. Якщо буде потреба до них можна додати слова mâle або femelle: un moustique mâle — самець комара та un moustique femelle — самка комара. У неживих іменників —une affaire, une fête, un verre, le pain — рід не вмотивований і є чисто формальним установленням. Ці іменники вживаються тільки в одному роді.

    2.1.1. Засоби вираження роду іменників

    В  письмовій та усній формах  французької мови засоби вираження  роду іменників мають значні відмінності. Насамперед кількісно: багато іменників, що мають специфічні форми вираження роду в письмовому мовленні, втрачають їх в усному: employé - employée [ãplwaje].

 Але   більш істотні якісні розбіжності.  У письмовому мовленні рід  має більш узагальнену форму  вираження: переважна більшість  слів ж. роду мають закінчення е, що є обов'язковим, якщо іменник має співвідносну форму ч. роду.

    Для  утворення ж. роду використовують  наступні засоби:

а) провідний спосіб — аглютинація (додавання е): étudiant — 
étudiante, ami — amie. Її можуть супроводжувати орфографічні

ускладнення: подвоєння кінцевої приголосної (lion — lionne).

До аглютинації  можна віднести також використання  суфікса — 

- esse:   poete— poetesse;

    б) флексія: зміна форми суфіксів (actif — active; acteur — 
actrice ; paresseux — paresseuse) або форми основи (roux — rousse ; fou — folle);

Найбільш  уживані суфікси чоловічого роду: age, eau, ment, isme, ier, teur.

Найбільш  уживані суфікси жіночого роду: ance, ence, aison, ison, sion, tion, ure, ture, tude, ade, ée, esse.

    в)  аналітичний прийом — незмінюваність  іменника, коли рід 

передаєтся  у формі пов'язаних з ним слів, насамперед артикля:

le/la secrétaire; un/une élève. Такі іменники називаються noms épicènes 
(спільного роду);

 г) супплетивізм (використання іменником різних основ):

un homme — une femme; un père — une mère; un oncle — une tante; un mari — une femme; un garçon — une fille;un coq — une poule; un bœuf — une vache;un frère— une sœur; taureau — vache. etc.

    В  усному мовленні відбуваються  зміни цих прийомів і приналежність  конкретних іменників до того  або іншого типу. Так ami - amie в  усній формі мови відносять  к прийому «в» (аналітизм), що  тут є ведучим. Форма partisane утворена  від partisan у письмовому мовленні  шляхом аглютинації е, в усному її варто віднести до внутрішньої флексії (зміна звучання основи).

 В  усному мовленні показники роду  розпадаються на дві великі  групи:

I. Показник роду не входить в основу іменника, утворючи особливу морфему — суфікс роду. Тип écolier — éсоlièге. Через морфологічну зміну суфікс може злитися з основою, так що рід виражається зміною основи. Так, суфікс [ã - an] виділяється в Persan - Persane  ( < Perse); але не виділяється в faisan - faisane.

II. Показник роду не утворює особливого суфікса, але може розглядатися як частина основи або флексія. Тип chat — chatte.  

 

 Характерною  для мови є опозиція форм  типу chat - chatte [ſa- ſat]   одержала   таку   інтерпретацію:

     а) ж. рід утворюється  від ч. роду. Таким чином відбувається  в письмовій мові, де форма  ж. роду маркірована формантом е, що додають до форми ч. роду. За аналогією деякі автори вважають, що в усному 
мовленні ж. рід утворюється від чоловічого, але тільки шляхом додавання приголосного. Однак, кількість цих приголосних різноманітна, використовуються вони нерегулярно та нерівномірно.

Як відзначив А. Мартине, ніщо у  формі ч. роду не передбачає форму

ж. роду. Дійсно, [etydjã] дає [etydjãt], але [marſa] — [marſãd].

Все залежить від форми суфікса  або самого кореня.

б) в усному мовленні не ж. рід утворюється від ч. роду, а чоловічий від жіночого — шляхом відкидання або заміни кінцевої приголосної.

Морфологічно маркірованою часто виявляється форма ч. роду. Нерідко в ж. роді ми виявляємо форму основи, що властива всім 
словам даного типу, тоді як у ч. роді — ізольовану, окрему форму, що більше ніде не зустрічається. Наприклад: veuf і veuve (veuvage), époux і épouse (épouser, épousailles).

    Правило, в якому йде мова про те , що ч. рід утворюється від жіночого шляхом відкидання приголосної, відповідає особливому положенню форми ч. роду в групі слів. Але й це явище неможливо трактувати як зовнішню флексію або зворотну аглютинацію через нерегулярність явища: неможливо передбачити, не знаючи особливостей даної основи, яким чином вона має бути перетворена при переході до ч. роду: [vœv] дає [vœf],  [luv] — [lu],   a [elεv] залишається без змін.

 в)  в усній формі один рід не  утворюється від іншого, але для  вира- 
ження цих граматичних значень використовуються різні форми 
однієї основи. Формально цей прийом можна віднести до внутрішньої флексії, що відрізняється від внутрішньої флексії інших мов тим, що має місце не заміна голосного, а додавання або заміна приголосного. Однак це додавання не може вважатися аглютинацією, тому що  елемент, який ми додаємо, не є специфічним носієм даного значення. Наприклад, морфеми [es] – -esse або [in] – -ine виступають як показники ж. роду. Про [v] або [t] (veuve, chatte) цього сказати не можна. Остання інтерпретація більше переконлива, через те, що чергування основ використовується й в інших областях французької морфології , в тому числі для словоутворення.

Через нерегулярність морфологічних засобів вираження  роду, та, особливо, через їх ослаблення в усному мовленні, була висунута така думка, що рід іменника виражається  через узгодження з прикметником, дієсловом і, особливо, за допомогою  детермінативів. В деяких граматиках артикль визначається як службове слово, що виражає рід і число іменника. Але тут виникають наступні питання:

     а) справжній вплив елементів і,  особливо, детермінативів у визначенні роду іменника;

     б) здатність французького іменника вказувати на рід своєю формою.

Що стосується першого питання, то дослідник французького розмовного мовлення А. Соважо відзначав, що роль детермінативів у вираженні  роду  (і  числа) французького іменника  перебільшена . Артиклі та детермінативи мають загальні форми роду: а) перед словами, що починаються з голосного (в усній формі): l'іllustrе rnaison, l'іllustrе personnage; mon ami, mon arnie; cet élève, cette élève; quel auteur? quelle action ? ; б) у множині, де детермінативи мають загальну форму для обох родів: les (ces) maisons, les (ces) murs; в) деякі (leur, plusieurs) взагалі не мають форми роду. Більш ніж у половині випадків елементи іменних груп не показують рід іменника, до якого вони відносяться. Це підтверджує, що  артиклі та детермінативи не  приймають участі в розпізнанні й тим більше у вираженні роду іменників. Особливо це стосується усного мовлення, де число показників роду в словосполучен-нях завжди менше, ніж на письмі. Наприклад, у фразі Cette employée est partie є три  показники роду в писемній формі, тоді як в усній - жодного.

 Що  стосується другого питання, то  відсутність чітких морфологічних  ознак роду приводить часто  до зміни й коливання у вживанні  роду іменників. 

 Однак  останні дослідження показують,  що в іменниках які позначають  назви неістот існує певний  зв'язок між родом і фонетичним  закінченням слова. Так, слова,  що закінчуються на приголосний  (крім, r, 1, j) звичайно ж. роду. 70,4% слів, що закінчуються на [õ], ж. роду, а на [jõ] —91 % . Зрозуміло, у значній мірі це пов'язано з тими чи іншими суфіксами. Але в цілому, у свідомості носіїв мови закінчення іменників пов’язане з певним  родом. Це свідчить про те, що інформацію про рід мовці отримують не з форм артиклів чи прикметників, що поєднуються з іменником, а з форми та значення самого іменника, а потім уже інші компоненти іменної групи узгоджуються з ним, якщо вони мають різні форми роду.

     У словосполученні preuve de dévouement étonnant і preuve de dévouement étonnante  форма прикметника  дозволяє розрізнити зміст.

Значення  категорії роду пов'язане з розрізненням іменників, що позначають істот чи неістот. В іменниках, що позначають істот, категорія  роду має істотне значення: вона відбиває розходження статі об'єктів. Такий рід у граматиках називають genre réel або naturel. В неістотах категорія роду асемантична: вона не вказує на якісь особливості даного об'єкта, а лише розділяє іменники на граматичні класи, особливості яких проявляються: а) в утворенні інших форм іменників (наприклад, множина на -aux утворюється тільки від слів