Способы выражения модальности при переводе с итальянского языка на украинский

Отже, модуси перцепції і  рефлексії є взаємопов’язаними. Балансування між перцепцією і рефлексією відображається у процесах сенсорно – рефлективного синтезу, що можуть протікати зі зміщенням до сенсорного компоненту та зі зміщенням до рефлективного компоненту.

Таким чином, основними параметрами, що структурують кореферентну дійсності  ситуацію перцепції, є: ситуативність hic et nunc ; суб’єкт (об’єкт) модальної оцінки; суб’єкт (об’єкт), що оцінюється з позицій модальності; опора на відчуття та емпіричні знання. Дані ситуативні параметри відображаються у параметрах текстового кореляту – мікротексту , що вербалізує і моделює кореферентну дійсності ситуацію. Моделювання ситуації здійснюється у моделі сенсорно-рефлективного синтезу, в якому домінуючим є перцептивний модус. [5, с. 347].

Модальні одиниці, що є  засобом вираження кожного з  модальних значень, що структурують відповідне модальне поле, потраплятимуть у домінантний – перцептивний модус у межах даної моделі. У мікротексті, що моделює сенсорно – рефлективний синтез, досліджуватиметься вербальне наповнення перцептивних та епістемічних текстових сегментів (особливості лексичних одиниць перцептивної та епістемічної семантики, тенденція до вживання експліцитного перцептивного та епістемічного модусу з поясненням закономірностей), характер засобів внутрішньо фразового та трансфрастичного зв’язку, і з урахуванням отриманих даних визначатимуться функціонально-семантичні варіанти (ФСВ) модальної одиниці.

Відмітимо, що модель сенсорно-рефлективного  синтезу належить до синтетичних  текстових моделей, оскільки відображає обробку сенсорних даних суб’єктом у режимі теперішнього актуального з опорою на емпіричне сприйняття та емпіричні знання. Проте перхід від перцепції до рефлексії здійснюється поступово: синтетичній моделі сенсорно-рефлективного синтезу протиставляється аналітична модель рефлективізації перцепції, що вербалізує процес оцінки і переоцінки, ре інтерпретації сенсорних даних. У цьому разі домінуючим є епістемічний модус, пов’язаний з кореферентною ситуацією рефлексії. [5, с. 251].

1.3 Суб’єктивна та об’єктивна модальність як види перцепції та рефлексії у вираженні відношення до дійсності.

Чимало різних точок зору висловлено лінгвістами у відповідь  на питання, що стосуються поняття модальності. Кожну з них можна вважати правильною, оскільки кожен з учених підкріплює свої погляди певними доводами. У цілому, однак, лінгвісти схильні вважати, що мовна категорія модальності відбиває два типи логіко-граматичних зв’язків: відношення змісту речення до об’єктивної дійсності та ставлення мовця до змісту речення (висловлення). Для першого виду зв’язку цілком справедливо підходить термін «об’єктивна модальність», в той час, коли другий – розглядається як форма мовлення – «суб’єктивна модальність» [6, c. 17-18]. Отже, поняття мовної модальності включає в себе аспект об’єктивної модальності – відношення повідомлюваного до певного плану дійсності та аспект суб’єктивної модальності – оцінне ставлення мовця до змісту висловлення.

За визначенням К.В. Крилової суб’єктивна модальність – це особисте відношення мовця до змісту речення, яке виражається системою додаткових граматичних і лексико-граматичних  засобів, а також інтонацією [16, с.45 - 48]. «Будь-яке висловлення, в принципі, уже детерміновано як суб’єктивний акт по змісту і по формі, і являє собою результат взаємодії людини (суб’єкта пізнання) з об’єктивним світом» [8, с. 3].

У визначенні аспекту суб’єктивної модальності можна виділити два 

підходи, які є тісно взаємопов’язаними:

1. Суб’єктивна модальність – це оцінка ступеня достовірності повідомлення, реальність чи нереальність того, про що йдеться мова [1, с. 26; 4, с. 39; 10, с. 39; 14, с. 24]. 

2. Суб’єктивна модальність  – це авторське відношення  до того, про що йдеться у  висловлюванні, яке формує реакцію  оцінного характеру у читача / слухача [5, с. 49; 3, с. 114; 12, с. 127].

Жоден з учених не заперечує  іншої теорії, однак кожен акцентує увагу на своїй думці. Н.М. Сафонова поділяє суб’єктивну модальність на декілька підвидів: «суб’єктивна модальність відображає ставлення мовця до змісту висловлення з погляду ступеня його обізнаності в тому, про що йдеться у пропозиції (епістемічна суб’єктивна модальність), відповідності змісту повідомлення до індивідуальних чи суспільних стереотипів, еталонів (аксіологічна суб’єктивна модальність), ступеня необхідності чи бажаності встановлення реальних зв’язків між предикатом та відповідним актантом пропозиції (волітивна суб’єктивна модальність)» [11, с. 76]. 

Суб’єктивна модальність  тісно пов’язана з лінгвістичною  категорією оцінки. “Смислову основу суб’єктивної модальності утворює поняття оцінки в широкому значенні цього слова, включаючи не тільки логічну (інтелектуальну, раціональну) кваліфікацію повідомлюваного, але й різні види емоційної (ірраціональної) реакції» [17, с. 303; 1, с. 33]. Як вважає В.М. Ткачук, базовим компонентом оцінки є її суб’єкт, який визначає її особливості. «Суб’єкт оцінки є носієм віртуально наявної у свідомості системи еталонів, що становить систему цінностей з досить складною внутрішньою ієрархічно організованою структурою» [12, с. 40]. Модальність базується на суб’єктивності, де дійсність проходить крізь призму її розуміння мовцем і опирається на систему його цінностей. Структура оцінки є модальною рамкою, яка накладається на висловлення і не збігається з його логіко-семантичною та синтаксичною побудовою. Модальна рамка оцінки належить до прагматичного аспекту висловлення, де основною семантичною домінантою виступають значення, пов’язані з поняттям „аффірмативності” / „нейтральності” / „негативності”. Тут слід відмітити, що суб’єктивна модальність є присутньою у всіх висловленнях (позитивна, негативна чи нейтральна – головні варіанти аспекту суб’єктивної модальності). Позитивність – оцінне значення, яке містить погодження мовця з тим, про що він говорить; нейтральність – оцінне значення, яке висловлює байдуже ставлення мовця до висловлення; негативність – оцінне значення, яке включає сумнів, недовіру  [6,с. 24- 32].

Модалізація висловлення  мовцем містить в собі: а) безпосередню оцінку, б) емоційну ознаку приємно/нейтрально/неприємно, в) емотивно-експресивну оцінку схвалення/байдужість/несхвалення, г) маркер психічного стану мовця. Отже, модалізація складається з нашарування на вербальну інформацію додаткових суб’єктивних смислів, зумовлених психічним станом мовця і його суб’єктивним ставленням до ситуації.

1.4  Засоби вираження модальності через систему модальних значень .

Модальність як функціонально – семантична екстралінгвістична категорія що виражає різні види відношення мовця до дійсності, а також різні види суб’єктивної кваліфікації повідомлюваного, модальність являє собою мовну універсалію, вона належить до числа основних категорій природної мови, «в різних формах що проявляються в мовах різних систем…, в мовах європейської системі вона охоплює усю тканину мови» (В.В.Виноградов).має схожі засоби реалізації в італійській та українській мові:

- фонетичні засоби (наголос та  інтонація);

- лексико-граматичні засоби (модальні  дієслова) а також функціонально близькі до них словосполучення та речення; ці засоби зазвичай займають у складі висловлювання я синтагматично автономну позицію та функціонують у якості вставних одиниць;

-лексичні засоби (модальні слова  та словосполучення) що виражають  суб’єктивну модальність, наприклад для вираження невпевненості («ніби», «наче»), припущення («хіба що»), недостовірності («наче»);

-граматичні засоби, що виражають  граматичний аспект модальної  категорії (часові модальні категорії) в італійській мові:

1) Indicativo – виражає фактичний стан, констатацію дійсності; вживається для вираження впевненості, іноді – вірогідності. Non dovrai preoccuparti, io sarò li con te. – Тобі не слід хвилюватися, я там буду поруч.

2) Congiuntivo – характерний для незалежних речень, що виражають суб’єктивне ставлення мовця до дійсності у полі невпевненості, сумніву, можливості, нереальності. Io penso che sia melio cosi. – Як на мене, так було б краще.

3) Condizionale – вживається для вираження непідтвердженого факту, сумнівної реалізації через низку певних факторів, можливості ситуації за певних умов: Ti accompagnerei volentieri, se avessi la macchina – Я б залюбки провів тебе, аби в мене була машина.

4) Imperativo (Наказова форма дієслова) – вживається для вираження наказу, поради, вимоги: Dopo cena andrete subito a dormire – Після вечері ви одразу підете спати.

Усі засоби вираження модальних  значень (модальності) можна розділити  на два типи: універсальні та не універсальні. Перші властиві усім без вийнятку засобам вираження – це інтонація. Інші ж характерні лише окремим засобам. Завдання засобів вираження модальності  пов’язати форми та значення свого вираження. Не універсальні засоби вираження модальності використовуються для створення умов для будь-якої форми та можна перетворити їх у ті, що властиві категорії модальності. До цих засобів належать: наявність завершених конструкцій (двоскладні речення) з прямим порядком слів; наявність односкладних речень. Якщо дієслово вживається у нетиповому для нього значенні, у цьому випадку вживаються частки задля досягнення бажаного значення. Форми та засоби вираження модальності об’єднуються в особливу структуру. Дієслівні конструкції являють засіб вираження суб’єктивної позиції мовця. Наприклад дієслово venire в залежності від репрезентації його в певній часовій формі, що так само є одним з важливих засобів вираження модальності, може виражати певне забарвлення, значення: viene (реальність), verrebbe (можливість), venga (наказ). Така суб’єктивність може виражатися також за допомогою різних допоміжних засобів вираження модальності, серед яких важливими є модальні прислівники (forse, probabilmente, magari, naturalmente, esattamente, affatto, proprio, certo, davvero sicuramente), словосполучення (a mio parere, senza dubbio), дієслівні конструкції (mi pare che, suppongo che, puo darsi che, mi auguro che, voglio che), модальні дієслова potere, dovere. Особливої уваги в італійській мові заслуговують прислівники, що є засобом вираження модальності.

1.5 Модальні прислівники та дієслова sembrare та parere в межах поля достовірності та імовірності в італійській мові.

Поняття «дійсність» міститься  в основі двох взаємопов’язаних когнітивно – семантичних поля (КСП): достовірності й імовірності, об’єднаних загальною опозицією «уявлення про дійсність та співвіднесення з дійсністю». Отже, основною характеристикою КСП достовірності є співвіднесення з дійсністю , причому в аспекті процесуальності: як саме здійснюється трансформація уявлення про дійсність у співвіднесенні з дійсністю, якою інформацією оперує суб’єкт модальної оцінки в процесі продукування модального висловлення, у яких випадках ключова опозиція залишається невизначеною. Умови істинності висловлення встановлюються через з’ясування конкретних чинників, що визначають істинність за даних умов, що є відображенням гармонії між мовою і реальністю [15, с. 186]. Ще Арістотель визначав істинність як відповідність мід ствердженням (або запереченням) зв’язку суб’єктом і наявністю його в дійсності, хибність – як невідповідність такого зв’язку. Аналогічно Г.Фреге визначав істинність як збіг уявлення з чимось реально існуючим [18, с.20]. Дана характеристика модального поля визначатиме сукупність модальних значень, що його структурують , семантика яких вказуватиме на «дійсність» як зафіксований результат оперування з різноманітною інформацією.

Якщо для визначення істинності в логіці опора здійснюється на оперування з обмеженою кількістю понять, то проблема істинності у природній  мові вирішується з урахуванням  широкого спектру позамовних, зокрема, прагматичних чиників: істинність тут виступає як багатогранне утворення, всупаючи у зв’язки з природністю, фактичністю, правдивістю і т.д. [19, с.7]. Загалом істина є можливою лише за умови співіснування реального та ідеального світу [12, с.15]. Одним із ключових питань істинності є: «що є в істині, що зумовлює можливість того чи іншого тлумачення?» Ключовим визначення поняття «істина» є «те, що відповідає дійсності» та «те, що існує в дійсності» [12, С.63], що зводиться до двох моментів: дійсність як вона є (об’єктивною) та те, що мислиться, говориться про дійсність (суб’єктивною). 

Традиційно вважається, що дійсність є пов’язаною з фактичністю, а факти ототожнюються з істинністю. Проте, незважаючи на зв’язок між поняттями «факт» та «істинність», істинність є ширшою за обсягом і не обмежується самими лише фактами . До дійсності мають відношення і поняття «правда» та «істина», між якими, попри існування зони перетину, існує і розрізнювальний критерій: істина асоціюється з модальністю de re, у той час як правда – з модальністю de dicto [6, с. 40-41]. Саме перетином цих понять пояснюється загальноприйняте уявлення про синонімію між модальними прислівниками «дійсно» та «справді» [5, с.84].

З усіх мовних засобів вираження  КСП достовірності доречно розглянути обрані 12 італійських модальних  прислівників, що характеризуються найвищою частотністю і містять за своєю  семантикою вказування на достовірність: naturalmente, evidentemente, davvero, proprio, certo, effettivamente, esattamente, affatto, infatti, in realtà, in pratica, in effetti.

Код закладений у модальних  прислівниках визначає поле їх вживання, його декодування в межах комунікативного  акту і функціональну значущість уживаних елементів. Для охарактеризування даного плану вираження обрано 12 найбільш уживаних прислівників італійської мови що слугують для передачі суб’єктивно-об‘єктивної оцінки дійсності перцептивно-рефлективної діяльності мовця.

АЛК (абстрактно – логічний код) naturalmente: Внутрішня форма: природність, невимушеність. Утворений від прикметника naturale. Первісне не метафоризоване значення імплікує єдність суб’єкта з природою, підпорядкування загальним законам світоуострою; суб’єкт ще не відділяється від природи. Синонімічними засобами вираження даного модального значення є: naturale, è naturale che. В основі модального значення міститься оцінка фрагменту дійсності в аспекті констатації істинності. Основним функціонально-семантичним варіантом (ФСВ) naturalmente з інтегративною ознакою ’безартельнативність’ є: 1) маркер єдино можливої спонтанної 

непідконтрольної перцептивної та емоційної реакції на стимул; 2) маркер наявності чи відсутності знань суб’єкта у залежності від наявності чи відсутності джерела інформації; 4) маркер єдино можливого наміру (дії) у конкретній ситуації.

Квазісинонімія: naturalmente – certo

АЛК davvero. Внутрішня форма: лат. Da ‘від’ +’лат. Verus ‘справжній, що заслуговує на довіру’. Первинне, не метафоризоване значення імплікує фрагмент дійсності, що знаходиться у полі зору суб’єкта, у конкретній ситуації теперішнього актуального, вторинне метафоризоване – фрагмент дійсності поза межами конкретної ситуації. Вихід за межі ситуації теперішнього актуального, модальна оцінка, не пов’язана з особистим відчуттям, сприйняттям, знанням суб’єкта, може призводити до хибної модальної оцінки. Синонімічними засобами вираження даного модального значення є: veramente,vero, è vero che, effettivamente. Davvero може вживатись у складі висловлень, зміст яких як відповідає дійсності (синтетичні текстові моделі), так і суперечить дійсності (аналітичні текстові моделі), що відображає постійне балансування між об’єктивним та суб’єктивним. Основними ФСВ davvero з інтегративною ознакою ‘суб’єктивація’ є: 1)підсилення та об’єктивації перцепції та емоційного реагування суб’єкта у момент мовлення; 2) суб’єктивної переоцінки у часовому зрізі емоційного реагування в аспекті неадекватності обставинам; 4)підтвердження наміру (дій); 5) оцінки наміру (дій, подій) як неочікуваних.