Трансфер технологий

Ефективна участь у МЕВ  неможлива без запровадження  системи оцінювання та обліку інтелектуальної власності. До чинників, які гальмують залучення України в міжнародний трансфер технологій, належать: недоліки у правозастосуванні законодавчої бази для захисту прав інтелектуальної власності, неврегульованість питань оцінки інтелектуальної власності; контроль українського ринку технологій іноземними фондами, які представляють ТНК; при цьому наукові розробки переходять у власність іноземної сторони і комерціалізуються без відшкодування Україні. В Україні не відбувається активного розвитку патентування, а отже, і активізації інноваційної діяльності за основними пріоритетними галузями промисловості. За даними аналітичних матеріалів НАН України окремі технічні напрями розробляються недостатньо, що дуже гальмує розвиток інноваційних галузей, які визначені у світовій економіці як високотехнологічні [7].

Незважаючи на стрімке  зростання міжнародного трансферу  технологій, позитивний вплив новітніх досягнень науки на розвиток як розвинених країн, так і що розвиваються, зростаюча увага, що приділяється урядами питанню активізації зусиль з участі в міжнародній системі передачі технологій, існує ряд суттєвих протиріч і проблем розвитку цієї системи [4]:

1) приймаючи до відома  колосальні витрати на створення  зразка нової техніки, активну  роль у міжнародному трансфері  технологій відіграють транснаціональні  корпорації (ТНК), які володіють значними фінансовими можливостями. А оскільки монополістичний капітал зацікавлений в першу чергу у розвитку тих галузей, де він може забезпечити достатній прибуток, тому, капіталовкладення надходять у певні сфери економіки. Це деформує пропорції суспільного виробництва, веде до протиріч між гігантами та між ними і немонополістичним (соціальним) сектором;

2) у більшості випадків  міжнародний трансфер технологій  стосується питання конфіденційності, особливо на стадії передачі  документації. Технічна документація, як правило, передається в паперовому  або електронному варіанті або  в усній формі (через фахівця). Оскільки ця інформація по  суті і є найголовнішою складовою  технології як товару, то для  її передачі в контрактах недостатньо  застосування звичайних правил INCOTERMS, потрібно прописувати умови поставки  до найменших дрібничок;

3) нова технологія може  виявитися застарілою для країн,  які її одержують: розвинені  країни не передають вільно  найсучасніші технології, щоб не  створювати собі конкурентів:  технології, які передаються, як  правило, мають потребу в адаптації  до місцевих умов, що може вимагати  суттєвих витрат;

4) обмеження прав одержувачів  технологій, значний вивіз капіталу  через неадекватно високий рівень  роялті і дивідендів, ввіз ресурсномістких,  екологічно шкідливих технологій, обмеження дифузії знань, спрямованість  підприємств із іноземними технологічними  інвестиціями на використання  іноземної сировини;

5) дисбалансу міжнародного  ринку технологій сприяє те, що  значні переваги існують у  країнах, які мають у своєму  розпорядженні значні вільні  ресурси для підтримки інформатизації, інформаційно - комунікаційної інфраструктури.

Узагальнено сукупність факторів, що визначають характер впливу технологій, які реалізуються через механізм прямого іноземного інвестування, на економічний розвиток конкретної приймаючої країни.

Одержано узагальнене  вираження поняття "абсорбційна здатність" економіки [2], яка залежить від ступеня забезпеченості національної економіки людським і фінансовим капіталом, оскільки лише досить компетентні працівники можуть освоїти і запозичити технології, які приходять разом з іноземними інвестиціями, а для придбання закордонних технологій національними компаніями потрібні певні засоби.

Визначено що:

1.     новітні виробництва вимогливі до поставок матеріалів і комплектуючих;

2. технологічний супровід  іноземних інвестицій залежить  від рівня інституціонального  розвитку країни, включаючи захист інтелектуальної власності: при слабкому захисті іноземні інвестори остерігаються несанкціонованого «запозичення» ввезених технологій.

Для реалізації інноваційної регіональної політики шляхом трансферу  технологій особливу увагу необхідно приділяти організаційним механізмам інноваційного розвитку, особливо синтезу маркетингової та інноваційної діяльності. На основі цього послідовність стадій формування інноваційно-орієнтованої політики можна представити в такий спосіб [8]:

1. маркетингове дослідження  та діагностика стану інноваційного  розвитку в попередні періоди  і у цей час із метою виявлення позитивних та негативних тенденцій і вироблення рекомендацій на перспективу;

2. оцінка сучасного стану  інноваційного потенціалу та  інфраструктури (аналіз інноваційної активності, інноваційного іміджу та клімату);

3. вивчення попиту на  інноваційний продукт, специфіки  споживчих переваг на ринку  інноваційної продукції, типів споживачів та їхніх характеристик;

4. відбір і формування  портфеля пріоритетних інноваційних  проектів на основі визначення  їхньої економічної ефективності (з урахуванням таких ознак як: ступінь важливості для регіону, строки реалізації, обсяг приваблюваних інвестицій, необхідні ресурси, рівень ризику);

5. формування інноваційних  стратегій розвитку і окремих  галузей, забезпечення їх узгодження по строках, ресурсах, виконавцях;

6. створення системи інформаційного  та організаційного забезпечення  інноваційних процесів;

7. забезпечення маркетингового  аналізу і контролю досягнутих  цілей і своєчасне їхнє

коректування при виявлених  змінах кон'юнктури ринку (появі  нових наукових знань, змінах економічного, правового характеру);

8. забезпечення процесів  комерціалізації інновацій (розробка  цінової, збутової, рекламної політики).

 

Форми міжнародного обміну технологіями

 Міжнародна передача  технології – це комплексний  процес, який здійснюється в різних  формах і за різними каналами.

 Канали передачі технології:

 а) внутрішньофірмовий – закордонним філіям ТНК (2/3 світової торгівлі ліцензіями);

 б) міжфірмовий – за ліцензійними, коопераційними, управлінськими та іншими довгостроковими угодами з іноземними фірмами;

 в) зовнішньоторговельний  – разом з експортними поставками  машин, обладнання та іншої  промислової продукції.

 За характером угоди  міжнародна передача технології  може здійснюватись на комерційних  та некомерційних засадах. Якщо  покупець оплачує науково-технічні  знання, які передав йому продавець,  то таку передачу визначають  як комерційну. Якщо грошових зобов’язань не виникає, то передача технології носить некомерційний характер.

 До некомерційних форм  передачі технології належать:

 • науково-технічні  публікації;

 • обмін результатами  досліджень через особисті контакти  та візити на науково-дослідні  та промислові підприємства;

 • взаємне ознайомлення  з виробничо-технічними досягненнями  і досвідом.

 До комерційних форм  передачі технології належать:

1) ліцензійні угоди. Їх  сутність зводиться до того, що  ліцензіар (власник технології) дозволяє  і фактично сприяє ліцензіату (особі чи організації, яка  купує технологію чи відповідні  права) у використанні запатентованого  винаходу чи технології у вигляді  ноу-хау. Ліцензіар, як правило,  одержує винагороду за використання  технології чи надані послуги.  Оплата ліцензійних угод може  мати вигляд:

 • роялті – періодичних  процентних відрахувань від собівартості  ліцензованої продукції (тобто  проценту від реалізації продукції,  яка виготовлена за ліцензією). Розмір роялті – 2 – 10 %, частіше  – 3 – 5 %;

 • паушальних платежів  – виплати ліцензіару твердої  фіксованої суми за 2 – 3 рази.

 Розрізняють:

 • патентні класичні  ліцензії, коли купуються права  на запатентований винахід;

 • ноу-хау ліцензії, які передбачають передачу не  тільки запатентованої технології, але й виробничого досвіду  (їх частка – 70 – 80 % на світовому  ринку ліцензій).

 Надання ліцензій здійснюється  на основі укладання ліцензійної  угоди. При цьому ліцензіата  цікавлять такі моменти:

 а) передача права  власності за відповідними технологіями, такі розглядаються в ліцензії  як об’єкт купівлі-продажу;

 б) максимальна готовність  предмета ліцензії для комерційного (в тому числі виробничого)  використання, технічна достатність;

 в) мінімізація комерційних  і технічних ризиків, а також  витрат коштів і часу в зв’язку  з освоєнням ліцензії.

 Розрізняють три основні  види ліцензійних угод:

 • угода виняткової  ліцензії;

 • угода простої  ліцензії;

 • угода повної  ліцензії.

 Угода виняткової ліцензії  надає ліцензіату ексклюзивні  права на використання винаходу  чи секрету виробництва у межах,  обумовлених в угоді. Ліцензіар  вже не може надавати аналогічні  до умов ліцензії права іншим  фірмам. Це не обмежує права  ліцензіара на самостійне використання  предмету даної ліцензії, а також  на видачу ліцензії іншим особам  першої угоди. Найчастіше обмеження  стосуються території, в межах  якої ліцензіат може використовувати  свої виняткові права. Виняткова  ліцензія – найбільш поширена  форма ліцензійних угод у світовій  практиці, яка характерна для  несерійних товарів.

 Угода простої ліцензії  дозволяє ліцензіату на певних  умовах використовувати винахід  чи ноу-хау, залишаючи при цьому  ліцензіару право як самостійного  використання, так і видачі аналогічних  за умовами ліцензій іншим  зацікавленим покупцям. Розповсюджена  в тих галузях, де предмети  ліцензій відносяться до сфери  масового виробництва, а продукція,  що виробляється, не підлягає  точному обліку. При цьому потреба  в ній настільки велика, що  наявність декількох ліцензіатів  на ринку однієї країни не  буде перешкоджати нормальній  реалізації продукції, що виробляється  за ліцензією. Найчастіше це  виробництво ліків, харчових продуктів  тощо.

 Угода повної ліцензії  дає ліцензіату всі права на  використання винаходу (секретів  виробництва) протягом терміну  дії угоди. При цьому сам  ліцензіар на цей же термін  позбавляється права використання  предмету ліцензії. Договір повної  ліцензії, як правило, укладається  у випадках, якщо ліцензіар не  має можливості для самостійного  використання винаходу або проведення  комерційної роботи щодо реалізації  винаходу на ринку іншим потенційним  покупцям.

 Термін дії ліцензійної  угоди коливається від 3 до 10 років.  Для безпатентних ліцензій, освоєння  яких не потребує великих капітальних  витрат, термін дії ліцензійної  угоди – 3 – 7 років; для патентних  ліцензій, об’єктом яких є продукція,  з коротким терміном морального старіння (електроніка, приладобудування, зв’язок) – 5 – 7 років; для безпатентних ліцензій, освоєння яких пов’язане з поставками обладнання протягом довгого періоду часу та значними капітальними витратами – 7 – 10 років.

 До нових форм передачі  технології, коли її основними  носіями виступають люди, в першу  чергу, кваліфіковані кадри та  менеджери, відносяться угоди:

 • інжинірингу;

 • франчайзингу;

 • управлінські контракти.

 Інжиніринг як предмет  комерційної угоди – це різного  роду інженерно-консультаційні послуги  покупцю, який використовує їх  для оптимізації капіталовкладень, пов’язаних з будь-яким технічним  проектом. Інжиніринг передбачає:

 • складання технічних  завдань;

 • проведення передпроектних робіт та техніко-економічних обґрунтувань будівництва;

 • проведення інженерно-пошукових  робіт для будівництва об’єктів;

 • розробку технічних  проектів і робочих креслень  будівництва нових та реконструкції  діючих об’єктів;

 • розробку пропозицій  щодо внутрішньозаводського та  внутрішньоцехового планування;

 • проектування та  конструкторську розробку машин,  обладнання, устаткування;

 • розробку складу  матеріалів, сплавів, інших речовин,  проведення їх випробувань;

 • консультації та  авторський нагляд за монтажем, пусконалагоджувальними роботами  і експлуатацією обладнання і  об’єктів в цілому;

 • консультації економічного, фінансового та іншого порядку.

 Інжиніринг займає  проміжне положення між торгівлею  науково-технічними знаннями в  «чистому» та матеріалізованому  вигляді. Предметом угоди може  бути як увесь комплекс послуг, пов’язаних з проектуванням і  будівництвом, так і один чи  декілька елементів цього комплексу.