Лікарські препарати. Способи їх застосування. Техніка підшкірних, внутрішньом’язових ін’єкцій

Лекція

Тема. Лікарські препарати. Способи їх застосування. Техніка підшкірних, внутрішньом’язових ін’єкцій.

План 

1. Зовнішній шлях введення  лікарських препаратів. Форми лікарських  препаратів.

2. Ентеральне введення лікарських препаратів.

3. Парентеральне введення лікарських препаратів. Правила виконання внутрільношкірних та підшкірних ін’єкцій.

4. Внутрішньом’язові ін’єкції.

5. Венепункція. 

6. Внутрішньовенне введення  ліків. 

7. Ускладнення під час  внутрішньовенного введення ліків. 

При лікуванні хворих величезне  значення має метод введення лікарських препаратів, від останнього залежить швидкість та сила дії препарату. Лікарські препарати мають місцеву  дію на тканини і загальний  організм після всмоктування в кров. Розрізняють різні шляхи введення лікарських речовин в організм людини:

1) зовнішній шлях - через  шкірні покриви, слизові оболонки  і дихальні шляхи; 

2) ентеральний шлях- введення засобів через травний канал;

3) парентеральний - поза травним каналом.

Серед ентеральних методів введення виділяють прийом медикаментів через рот - пероральний метод; під язик - сублінгвальний; через пряму кишку - у вигляді свічок і лікувальних клізм; безпосереднє введення в шлунок - через зонд.

Парентеральний шлях введення препаратів - це введення за допомогою різних ін’єкцій, а також введення безпосередньо у вогнище захворювання -суглоби, серозні порожнини, трахею, бронхи, спинномозковий канал.

1. Зовнішній шлях  введення лікарських препаратів. Форми лікарських препаратів.

При застосуванні лікарської речовини на шкіру вона діє, насамперед, на місце її прикладання - справляє місцеву дію. Проте оскільки шкіра має густу сітку нервів і кровоносних судин, то прикладені до неї ліки, всмоктуючись, справляють не лише місцевий, але й загальний вплив на організм. Отже, лікувальні процедури на шкірі можна з успіхом застосувати не тільки при захворюваннях шкіри, але й при захворюваннях інших органів та систем організму. Найчастіше шкіру змащують різними дезинфікуючими засобами для знезараження дрібних порушень м цілості. Застосовують для цього 3% чи 5% настойку йоду спиртового, розчин брильянтового зеленого тощо. Для змащування шкіри користуються ватним тампоном, тампон змочують у дезинфікуючій рідині і змащують ним шкіру не лише на місці ушкодження, але й навколо нього.

При деяких заразних захворюваннях  шкіри, наприклад, епідермофітії, збудник  розміщується в товщі шкіри. Одне змащування поверхні шкіри лікувального ефекту не дає, оскільки дезинфікуючий засіб не доходить до збудника. У цих випадках можна застосовувати обтирання шкіри, тобто триваліше повторне її змащування, що призводить до більш глибокого проникнення дезинфікуючої рідини.

При деяких захворюваннях  застосовують розтирання шкіри горілкою одеколоном, 70% спиртом, камфорним спиртом  тощо. Шкіру на місці розтирання і долоні обмивають теплою водою  з милом та просушують рушником, потім трохи названої рідини наливають  на долоню і розтирають шкіру круговими  рухами. Тривалість розтирання, якщо воно не викликає подразнення шкіри, - 3-5 хв. Після розтирання шкіри хворого  вкривають ковдрою. Якщо є потреба  глибокого проникнення ліків  у шкіру, їх втирають у товщу шкіри, таке втирання проводять, наприклад, при лікуванні корости за методом М.П. Дем’яновича: 60% розчин гіпосульфіту натрію енергійно втирають у шкіру протягом 10 хв., а через 15 хв. втирання повторюють. Коли тіло обсохне, тобто через 15 хв., у шкіру втирають протягом 5 хв. 6% розчин хлористоводневої кислоти. Останнє повторюють ще три рази з проміжками 15 хв. Потім хворий надягає чисту білизну, через 3 дні миється в лазні і знову змінює білизну.

Присипка або  пудра — це суміш порошків. Вони мають висушувальну дію, вбирають тепло й охолоджують шкіру. Цим самим порошки і пудра діють протизапально і зменшують неприємні відчуття - печію, біль, свербіння. Присипки застосовують при різних запальних станах шкіри, які не супроводжуються мокрінням (початкова стадія гострої екземи, дерматити), а також у дітей і дорослих при попрілостях шкіри в складках. Складки шкіри присипають мінеральними порошками (окис цинку, тальк та ін.), додавання до присипок речовин, що вбивають мікроби (наприклад, борна кислота), надає їм дезинфікуючої дії.

Суміші («бовтанки»), які застосовуються, - це суміші порошків і рідин у рівних кількостях. При нанесенні бовтанки на шкіру її рідкий компонент швидко випаровується, а порошки залишаються. Це спричиняє значне охолодження, а також висушування тканин. Для приготування бовтанок використовують такі самі порошки, що й для присипок, додаючи до них гліцерин, спирт або олію. Можна додавати також різні лікарські речовини. Перед вживанням суміш збовтують, потім ватним тампоном наносять бовтанку на шкіру. На мокнучі поверхні шкіри бовтанку наносити не можна, бо утвориться кірка, а спирт спричинятиме печію. При надмірній сухості шкіри присипок і бовтанок застосовувати теж не можна, не слід застосовувати і на волосисті місця шкіри.

Пасти - це суміші порошків і жирів у рівних кількостях. Для приготування пасти найчастіше користуються окисом цинку, тальком, крохмалем, а з жирів - ланоліном і вазеліном. Паста просочує поверхневий роговий шар шкіри, зберігаючи її еластичність. Тонким шаром пасти змащують ділянку шкіри і зверху припудрюють, пов’язку можна не накладати. У деяких випадках пасту накладають на складену в кілька разів марлю і накривають нею уражену ділянку шкіри.

Мазі - це лікарські речовини на жировій основі. Вони створюють на шкірі суцільний непроникаючий шар. Жири затримують випаровування води, закупорюють вивідні протоки сальних і потових залоз. Затримка води, поту і сала в шкірі та на її поверхні під шаром мазі спричиняє розм’якшення рогового шару, що посилює вбирання лікарської речовини шкірою. Отже, ліки, що входять до складу мазі, проникають у шкіру глибше, ніж у вигляді пасти. Застосовують мазь так само, як і пасту, але зверху на мазь накладають пов’язку. Щоб мазь глибше проникла в тканини, її втирають або зверху накладають компрес.

Пластир справляє ще сильнішу дію, ніж мазь. Застосовують його для розсмоктування глибоких обмежених ущільнень шкіри. Ножицями відрізають кусочок пластиру - він має бути трохи більшим, ніж уражена ділянка шкіри, - знімають захисну плівку і накладають на очищену шкіру, розгладжуючи пальцями, щоб пластир закріпився. Через 2-4 дні пластир знімають.

При інгаляції лікарські препарати вводять в організм у дрібно розсіяному аерозолі, пароподібному або газоподібному станах. Аерозолі бувають високодисперсні та низькодисперсні. Аерозолі високої дисперсності при вдиханні проникають в альвеоли, низькодисперсні фіксуються у верхніх дихальних шляхах. Інгаляції застосовують при гострих і хронічних захворюваннях слизової оболонки носа, глотки, гортані, трахей та бронхів, які супроводжуються утворенням великої кількості густого мокротиння, яке важко відкашлювати, а також при бронхіальній астмі, хронічній пневмонії. Протипоказаннями для інгаляцій є схильність до легеневих кровотеч, гіпертонічна хвороба, підвищена чутливість до препарату.

Найзручніше користуватись  індивідуальним кишеньковим аерозольним  інгалятором промислового виробництва. Необхідно повернути балончик догори дном і зняти захисний ковпачок. Балончик з аерозолем потрібно добре потрусити. Хворий тримає балончик у руці, а мундштук охоплює губами. Після глибокого видиху хворий робить глибокий вдих і одночасно натискає на дно балончика, і в цей момент видається доза аерозолю. Хворий має затримати дихання на кілька секунд, потім витягнути мундштук з рота і зробити повільний видих. Після інгаляції захисний ковпачок надягають на балончик.

Уведення крапель  в очі. Найчастіше користуються 30% розчином альбуциду або 0,2% сульфату цинку. Піпетку перед використанням треба прокип’ятити, руки помити теплою водою з милом і протерти спиртом.

Хворий сидить, трохи закинувши  голову назад. Правою рукою слід набрати  в піпетку по 2-3 краплі стерильних ліків для кожного ока. У ліву руку взяти марлю і пальцями відтягнути донизу нижню повіку. Хворого попросити  дивитися вгору. Піпетку тримати  на відстані 1-2 см від ока. У кон’юнктивальний мішок біля внутрішнього кута ока повільно випускати 1 краплю розчину, трошки почекавши, випускати другу краплю і попросити хворого закрити очі. Вводити більше ніж 2 краплі немає потреби, оскільки в кон’юнктивальному мішку вміщається лише 1 крапля. Марлею знімаємо краплі, що попали на шкіру.

Уведення крапель  у вухо. Перед процедурою краплі необхідно підігріти до температури тіла, оскільки холодні краплі можуть викликати у хворого запаморочення, блювання. При необхідності прочищають зовнішній слуховий прохід. Для впускання крапель у вухо голову хворого нахиляють у протилежний бік. У лежачому положенні голову хворого повертають набік так, щоб вухо, в яке потрібно закапати краплі, було зверху. Лівою рукою відтягують вушну раковину назад і вгору для випрямлення зовнішнього слухового проходу, а правою рукою за допомогою піпетки випускають у вухо необхідну кількість крапель. Дорослим закапують у середньому 6-8 крапель у кожне вухо. Протягом кількох хвилин хворий тримає голову нерухомо, потім повертається на другий бік, щоб стекли рештки введених ліків. У зовнішній слуховий отвір закладають кульку з вати.

Закапування крапель  у ніс також проводять за допомогою піпетки. При цьому хворий сидить або лежить, його голова відхилена назад і повернута в той же бік, в яку ніздрю закапують. Це необхідно для того, щоб краплі зволожили якомога більшу поверхню слизової оболонки носа. Перед впусканням крапель необхідно прочистити носові ходи, звільнити їх від кірочок. У кожну половину носа дорослим закапують 6-/ крапель ліків. Закапавши краплі в правий носовий хід, чекають 1—2 хв., а потім закапують їх у лівий носовий хід.

2. Ентеральне введення лікарських препаратів.

Крім перерахованих методів  зовнішнього застосування лікарських препаратів широко застосовують ентеральне введення ліків, тобто через рот, під язик та в пряму кишку.

Введення ліків  через рот - найбільш поширений, простий і зручний метод, хоча він має деякі недоліки, а саме — неповне всмоктування ліків у травному каналі, часткове руйнування їх травними ферментами та інактивація в печінці, що не дає змогу точно визначити концентрацію лікувального препарату в крові.

Ліки для внутрішнього вживання відпускають як у твердому (порошки, таблетки, пілюлі, облатки), такі в рідкому (краплі, мікстури, настої, відвари) вигляді. Слід знати, як приймати ліки - скільки разів на день, перед  їжею, після їжі чи під час їжі, в яких дозах тощо. Зокрема, проносні і глистогінні препарати приймають  натще або за 1-3 год. до їжі. Ліки, які посилюють апетит, приймають перед їдою. Під час їди або відразу ж після їди приймають засоби, які сприяють травленню. Деякі ліки, наприклад, препарати йоду, брому та ін., викликають подразнення слизової оболонки шлунка, тому їх приймають після їжі. Ліки, які не подразнюють слизову оболонку шлунка і кишок, можна приймати в будь-який час. Після прийому ліків, що містять кислоти або препарати заліза, треба прополоскати рот перевареною водою, щоб не псувалися зуби. Снотворні ліки приймають за 0,5 год або за 1 год до сну.

Краплі відмірюють піпеткою або просто капають з пляшечки в чарку чи склянку чи користуються спеціальною пляшечкою — крапельницею. Набравши потрібну кількість крапель, доливають трохи перевареної  води і випивають. Мікстуру треба  пити ложкою. Якщо у мікстурі є нерозчинний  осад, її перед вживанням збовтують. Чайна ложка відповідає 5 г ліків, десертна 10 г і столова -15 г. Краще для розливання мікстур користуватися спеціальними градуйованими чарками - мензурками, на яких нанесені поділки - 5-10-15-20.

Порошки висипають на язик, ближче до кореня, де менше чутливих смакових цибулин, і запивають невеликою  кількістю води. Якщо порошки дуже неприємні на смак, до них можна  додати трохи цукрової пудри.

Таблетки, облатки і пілюлі кладуть на язик і проковтують  разом з водою. Дітям не призначають  ліків у вигляді таблеток, облаток  чи пілюль. Рідкі ліки їм дають з  ложки, порошки теж насипають  у ложку. Для поліпшення смаку  до порошку додають цукрової пудри  або дають запити його солодким чаєм.

Деякі лікувальні препарати  всмоктуються слизовою оболонкою порожнини  рота, для цього кілька крапель  розчину наносять на шматочок цукру, який хворий кладе під язик і не проковтує. Найчастіше субглінвально застосовують серцеві препарати (2—3 краплі 1% розчину нітрогліцерину, 5-6 крапель розчину валідолу). Багате кровопостачання слизової оболонки рота забезпечує швидке (через 1—2 хв) і повне всмоктування ліків у кров, обминаючи печінку й уникаючи руйнівної дії травних ферментів.

Окремі лікувальні препарати  вводять через пряму кишку, всмоктуючись у кров через гемороїдальні вени (обминаючи печінку), вони діють на весь організм. Проте лікувальні препарати  білкової, жирової і полісахаридної природи через відсутність ферментів  у прямій кишці не можуть пройти через стінку ї діють тільки місцево. Свічки мають форму циліндра з конусоподібним кінцем. Перед введенням свічки її конусовидний кінець двома пальцями вставляють у задній прохід, потім одним пальцем проштовхують за сфінктер. Краще всього це проводити, коли хворий лежить на боці з зігнутими в колінах і притиснутими до живота ногами. Перед введенням свічки необхідно поставити очисну клізму.

З. Парентеральне введення лікарських препаратів

Парентерально можна ввести ліки шляхом ін’єкції. Ін’єкції бувають внутрішньошкірні, підшкірні, внутрішньом’язові, внутрішньовенні, внутрішньоартеріальні. Шляхом ін’єкції ліки можна вводити в плевральну або черевну порожнину, в серце, порожнину суглобів, кістковий мозок, спинномозковий канал.

При такому способі введення ліки потрапляють у кров, обминаючи  печінку та уникаючи дії травних  ферментів. Це забезпечує швидку дію  препаратів і можливість точного  їх дозування. Для виконання ін’єкцій користуються шприца.