Здоровий спосіб життя як складова розвитку суспільства

Приватнопідприємницька система  фінансується головним чином за рахунок  внесків по добровільному медичному  страхуванню та реалізації платних  медичних послуг населенню. Така система  діє в США, Ізраїлі, Південній  Кореї, Нідерландах.

Жодна з вищеназваних систем організації  охорони здоров'я не є ідеальною, і жодна не існує в чистому  вигляді. Фінансове забезпечення систем охорони здоров'я в розвинених країнах здійснюється з різних джерел: державного бюджету, коштів підприємств  і внесків приватних осіб. Існують  лише відмінності в їх структурі (див. додаток 3.1). Тому правильніше говорити про перевагу державної, перевагу страхової і перевагу приватної систем охорони здоров'я.

Державна система охорони здоров'я

Державна система охорони здоров'я  забезпечує рівність громадян в отриманні  медичної допомоги. При такій системі  основна частина медичних установ  належить державі. Управління охороною здоров'я здійснюють центральні та місцеві органи. За рахунок держави  ведеться будівництво медичних установ - лікарень, поліклінік та ін, здобувається медичне обладнання. Держава забезпечує підготовку медичних кадрів - лікарів, медичних сестер, планує розвиток мережі лікувально-профілактичних установ  у країні. Держава фінансує поточне  утримання медичних установ, розвиток медичної науки, проведення профілактичних заходів; забезпечує безкоштовну медичну  допомогу населенню.

Державна (бюджетна) система фінансується із загальних податкових надходжень до державного бюджету. Однак, оскільки фінансування охорони здоров'я є  однією з статей державного бюджету, воно залежить від інших статей і, більш того, конкурує з ними. Уряд не завжди має можливість розширення фондів охорони здоров'я. І якщо виділених  сум недостатньо для задоволення  потреб, то можливості залучення додаткових коштів досить обмежені.

Через нестачу ресурсів країни з  бюджетним фінансуванням охорони  здоров'я набагато поступаються в  технічній оснащеності медицини державам з таким же рівнем соціально-економічного розвитку, але з іншим фінансуванням (страховим або приватним). Не вистачає сучасного обладнання, новітніх медичних установ з сучасними технологіями; пацієнти часто змушені чекати черги  на госпіталізацію; існує значний  розрив між первинною медичною допомогою, загальною практикою, шпиталями, місцевими  службами охорони здоров'я. Крім того, державна охорона здоров'я непідзвітна  населенню: платники податків не мають  інформації про те, на що і скільки  витрачається коштів, відсутні чіткі  критерії якості медичної допомоги. Система  охорони здоров'я оцінює себе сама, а публіковані відомості в  основному націлені на пропаганду досягнень. Громадськість не має механізмів впливу на систему охорони здоров'я

      Страхова система  охорони здоров'я

Страхова система охорони здоров'я  найбільш поширена у світі. Ця система  також керується державними органами влади, але фінансується, як правило, з трьох джерел: відрахування із заробітної плати, відрахування з доходів (податків) підприємців та субсидії держави. Розмір відрахувань у різних країнах різний, але звичайно за рахунок перших двох джерел забезпечується більша частина витрат на охорону  здоров'я. Держава платить до фондів соціального страхування істотно  менше, ніж роботодавці і застраховані, і витрачаються бюджетні кошти в  основному на загальнонаціональні  медичні програми і фінансування загальнодержавних установ.

 Страховими коштами не вичерпуються всі ресурси: частина їх (20-30 %) заповнюється за рахунок добровільного страхування, приватних, благодійних та інших джерел. Більш того, обов'язкове медичне страхування не забезпечує 100 % потреби застрахованих в медичній допомозі: частину витрат оплачує сам застрахований, або за нього платить підприємство, благодійний фонд та ін Але велика частина витрат на медичну допомогу все ж надходить із засобів обов'язкового соціального страхування. Внаслідок цієї обставини система охорони здоров'я в тих країнах, де існує такий механізм, названа страховою медициною.

 Можна виділити наступні  характерні риси страхової медицини: по-перше, участь у формуванні  страхових фондів працюючих громадян  спільно з підприємцями і державою, по-друге, державне управління  цими фондами; по-третє, розподіл  фондів незалежно від заробітку  одержувачів доходів, а також  від розміру їх внесків.

У деяких країнах розвинене добровільне  медичне страхування. У цьому  випадку громадянин самостійно укладає  договір зі страховою компанією, вносить певну суму фінансових коштів і отримує медичну допомогу за рахунок страхової компанії. Добровільне  медичне страхування буває різне: на випадок госпіталізації, догляду  за хворими на дому, при онкологічних захворюваннях, травмах та ін.

Приватнопідприємницька система  охорони здоров'я

Приватнопідприємницька система  охорони здоров'я повністю підпорядкована інтересам ринку, і в основі діяльності більшості медичних установ лежать комерційні принципи. Охорона здоров'я  фінансується головним чином з особистих  коштів населення, і медична допомога надається переважно на платній  основі. При цьому охорона здоров'я  є не тільки видом медичної діяльності, але і бізнесом: лікар продає медичні  послуги, а пацієнт їх купує. Медична  послуга є таким же товаром, як і інші споживчі блага.

Медичну допомогу населенню, як правило, надають приватнопрактикуючі лікарі, які ведуть прийом у своїх приватних  кабінетах і отримують плату  за свою працю безпосередньо від  пацієнта (гонорар) або через страхову організацію. Кабінет, приймальня, обладнання, інструменти - все це особиста власність  лікаря. Роботодавець і працівник, керівник та виконавець поєднуються в одній  особі. Творчі мотиви і професійні зобов'язання доповнюються економічними стимулами.

Навіть у формальному відношенні лікар приватної практики не є  найманим службовцем. Діючи на договірній основі, він володіє певною автономією: може обумовлювати перелік надаваних  послуг, працювати за сумісництвом в лікарні, набирати помічників і  оплачувати їхню працю.

   Таким чином, у багатьох  економічно розвинених зарубіжних  країнах основними принципами  охорони здоров'я є наступні:

1. Сприяння розширенню державного  характеру охорони здоров'я; всебічне  розширення безкоштовної, загальнодоступної  медичної допомоги.

2. Поєднання різних систем охорони  здоров'я: державної, медичного  страхування і приватнопідприємницької.

3. Удосконалення первинної амбулаторної  медичної допомоги, яка в більшості  країн виявляється сімейними  лікарями.

4. Розвиток профілактичного напрямку  шляхом розробки державних програм  профілактики захворювань; боротьба  за здоровий спосіб життя.

4. Здоров'я і хвороби в країнах, що розвиваються

У цілому, у порівнянні зі здоров'ям населення економічних  розвинутих країн, здоров'я населення  країн, що розвиваються, характеризується несприятливими демографічними показниками: високими показниками народжуваності, загальної, материнської і дитячої  смертності, низьким рівнем середньої  тривалості життя; незадовільними показниками  фізичного розвитку; високим рівнем захворюваності, особливо інфекційної. Однак слід зазначити і деякі позитивні зрушення, що відбуваються в стані здоров'я населення цих країн. В останні десятиліття XX століття відбувається поступове поліпшення показників, що характеризують природний рух населення (зниження народжуваності, смертності). Середня тривалість майбутнього життя може досягнути 60—65 років. Але у свою чергу, поряд зі збільшенням темпів урбанізації, зміною екологічної обстановки вже сьогодні приведе до незвичайного сполучення і взаємодії інфекційної і неінфекційної патології. Говорячи про захворюваність і смертність у країнах, що розвиваються, необхідно відзначити тенденцію росту неінфекційних хронічних захворювань, у першу чергу серцево-судинних і онкологічних. Причому дана ситуація буде складатися в цілому ряді країн, що розвиваються, у яких проживає велика частина населення Землі.

4.1 Системи охорони здоров’я в країнах, що розвиваються

У країнах, що розвиваються сьогодні існують усі перераховані вище системи охорони здоров'я - державна, страхова і приватнопідприємницька - з переважанням однієї з них  залежно від політичного та соціально-економічного ладу. У більшості країн Східного Середземномор'я і Африки прийнята за основу приватно-державна модель організації охорони здоров'я. У країнах Латинської Америки більшою мірою розвинена приватнопідприємницька система. Медичні служби країн, що розвиваються, успадковані від колоніальних режимів і не одержують достатніх коштів, у 50-ті - 60-ті роки XX століття зазнали на собі вплив радянської системи охорони здоров'я. Значні кошти виділялися університетським госпіталям у великих містах; це практично позбавляло субсидій медичні служби сільської місцевості і перешкоджало розвитку первинної медичної допомоги.

У 80-х роках під впливом  програм ВОЗ первинної медичної допомоги стало приділятися більше уваги. До досягнень цього періоду  слід віднести поліпшення санітарної обстановки, значне збільшення охоплення  населення вакцинацією, скорочення народжуваності, широке застосування оральної регідратаційної терапії, що запобігає смертельний результат  при діарейних захворюваннях.

Разом з тим підвищення темпів урбанізації все більш  широке поширення західного способу  життя веде до зростання захворюваності неінфекційної патологією. На тлі  величезних втрат від туберкульозу, малярії, інших інфекційних хвороб набирає силу епідемія СНІДу; це важким тягарем лягає на систему охорони  здоров'я, яка і без того зазнає нестачу коштів. При цьому постійно випереджаючими темпами зростає  і вартість медикаментів та медичних технологій.

Багато країн витрачають на охорону здоров'я менше 4 % свого  невеликого національного доходу, причому  більша частина цих сум йде  на облаштування дорогих лікарень в  найбільш великих містах. Відсутність  необхідних коштів посилює необхідність створення загальнонаціональної системи  медичного страхування, здатної  охопити більшу частину населення  медичним обслуговуванням і забезпечити  додатковий приплив коштів на розвиток охорони здоров'я.

5. Захворюваність населення України

    На всіх етапах розвитку охорони здоров'я вивченню захворюваності приділялась велика увага. Вивчалася вона за даними спеціальних досліджень, у роки проведення переписів, за статистичними даними. Ці показники характеризують стан адаптації населення до змін навколишнього середовища, патологію і дозволяють оцінювати ефективність профілактичних заходів, розробляти обґрунтовані програми розвитку охорони здоров'я. Особливо важливими є показники поширеності хвороб, які зареєстровані в населення протягом року, та захворюваності, тобто частоти тих хвороб, які у поточному році виявлені вперше.

Існують вікові, статеві, регіональні, територіальні відмінності в  показниках захворюваності населення. Як правило, дитяче населення має  найвищі рівні захворюваності, порівняно  зі старшими віковими групами.

Захворюваність населення України  за даними звертань у лікувально-профілактичні  заклади протягом 10-літнього періоду  становила 59,0-67,7 тис. випадків на 100тис. населення з коливанням в окремі роки.

У цілому рівень захворюваності населення  України в 2000 р. (67 677, 8 на 100 тис.) мав  майже таку саму величину, як і в 1991р. (67 395, 5 на 100 тис.). Структура захворюваності за 10-річний період змінилась у зв'язку зі зменшенням питомої ваги хвороб органів дихання, травм та отруєнь  і збільшенням частки хвороб системи  кровообігу, сечостатевої системи, кістково-м'язової системи та сполучної тканини.

Протягом 10-річного періоду поширеність  хвороб серед населення України  зросла. Якщо в 19991 р. рівень її становив 120,4 тис. на 100 тис. населення, то у 2000 р. він досягнув 148,1 тис. Основну структуру  поширеності хвороб в Україні, як і в більшості європейських країн, становлять хронічні неінфекційні хвороби, зокрема, хвороби системи кровообігу, злоякісні новоутворення, ендокринні і алергійні захворювання, а також  соціально небезпечні інфекційні хвороби, зокрема, туберкульоз, ВІЛ/СНІД, хвороби, що передаються статевим шляхом.

Збільшення поширеності хвороб в окремих вікових групах населення  має суттєві відмінності. Найбільшими  темпами зросла поширеність хвороб серед підлітків (на 73,7%), найменшими – серед дітей (на 13,1%).

Важливою характеристикою соціального  благополуччя населення є стан психічного здоров'я. В умовах соціально-економічної  нестабільності, яку переживає Україна  протягом останнього десятиріччя, значної  поширеності стресових ситуацій спостерігається збільшення кількості  випадків психічних захворювань  з ускладненням їх перебігу. У період 1991-2000 рр. захворюваність на розлади  психіки зросла на 9,7%, а поширеність  хвороб – на 4,6%. У структурі захворюваності переважають психічні розлади непсихотичного характеру. Міське населення має  вищі рівні захворюваності порівняно  із сільським. Серед окремих вікових  груп населення високою є захворюваність на психічні розлади підлітків. Кількість  інвалідів за психотичним статусом у 2000 р. досягла 247,5 тис.

Для України характерна значна поширеність  наркологічних хвороб – хронічного алкоголізму та алкогольних психозів. Нині в Україні нараховується 672 тис. хворих на цю недугу.

Високими темпами зростає захворюваність населення на наркоманію, набуваючи  соціального значення. Так у 2000 р. частота появи наркотичної залежності склала 22,6 випадку на 100 тис.