Загальний огляд засад проходження державної служби в країнах ЄС

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТТЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ТА ОСНОВИ ЇЇ ПРАВОВОГО  РЕГУЛЮВАННЯ В УКРАЇНІ 5

1.1. Поняття  та сутність державної служби 5

1.2. Основи  правового регулювання державної  служби в Україні 8

1.3. Сучасний  стан правового регулювання проходження  державної служби в Україні 13

РОЗДІЛ 2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ  ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ В КРАЇНАХ ЄС 19

2.1. Загальний  огляд засад проходження державної  служби в країнах ЄС 19

2.2. Публічна  служба Австрії:Досвід для України 25

2.3. Публічна  служба ФРН: досвід для України 27

ВИСНОВКИ 33

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 35

 

 

ВСТУП

 

Актуальність  теми. Реформування державної служби України обумовлено в принциповому плані сучасними завданнями та функціями державної служби. Зміни в законодавстві про державну службу зумовлені постановкою нових державних завдань, реформою державного управління, створенням нових конституційно-правових засад, реформуванням політичної та економічної систем. Розвиток державної служби в Україні останнім часом був пов’язаний передусім з новим державним будівництвом, із встановленням принципу багатопартійності, розподілом державної влади, нарешті, – зі змінами конституційно-правових засад.

У сьогоднішніх умовах державна служба має будуватись на наукових основах, враховуючи цілий ряд суб’єктивних та об’єктивних факторів. У першу  чергу це пов’язано зі становленням української державності. З одного боку, сила держави визначається її спроможністю вирішувати зовнішні і  внутрішні проблеми, а з іншої  – вона повинна бути правовою, демократичною, соціально орієнтованою, підконтрольною народові України. На практиці реально  втілити два основних завдання державності  покликана державна служба. Вона повинна бути ефективною, правовою, чітко організованою, міцно поєднувати державу і громадянське суспільство. Майбутнє країни повною мірою залежить від якості державної служби – головного правового інституту сучасної держави.

Досвід проведення величезних соціально-економічних перетворень  у розвинених країнах світу (реформи  Шарля де Голля у Франції, Л. Ерхарда  у Німеччині, М. Тетчер у Великобританії) починався зі зміцнення державної  служби. При цьому простежувалася загальна тенденція до посилення  статусу державного службовця як суб’єкта виконання повноважень державних органів влади, створення державним службовцям умов для творчої, ініціативної праці, підвищення відповідальності за авторитет держави. В Україні сьогодні спостерігається зниження ролі, недооцінка можливостей адміністративно-управлінського персоналу, тоді як саме державні службовці є високоосвіченим прошарком суспільства.

Нормативно-правова база, яка регулює сьогодні діяльність державної служби України, багато в  чому вичерпала свій потенціал і  стримує розвиток інституту державної  служби України, системи державного управління.

Питанню удосконалення і  реформування державної служби України  приділяли увагу у своїх працях такі фахівці, як В. Б. Авер’янов, Т. Л. Желюк, О. П. Якубовський, А. О. Леонова та ін.

Метою роботи є дослідження аспектів реформування і підвищення ефективності державної служби України в процесі адаптації до євро стандартів.

Відповідно до мети були поставлені наступні завдання:

1. Дослідити поняття та сутність державної служби;
2. Проаналізувати нормативно-правове забезпечення функціонування інституту державної служби в України;
3. Розглянути особливості регулювання інституту державної служби в країнах ЄС, зокрема приділити увагу досвіду Австрії та ФРН.

Предметом роботи виступає інститут державної служби.

Об’єктом роботи виступає нормативно-правова база, що регулює функціонування інституту державної служби в Україні та країнах ЄС.

Методи роботи: формально-логічний, порівняльний, аналізу та синтезу, дедуктивний методи.

 

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТТЯ ДЕРЖАВНОЇ  СЛУЖБИ ТА ОСНОВИ ЇЇ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ  В УКРАЇНІ

1.1. Поняття та сутність державної служби

 

Стаття 1 Конституції України  проголошує Україну суверенною і  незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою [1].

Згідно з принципом  народного суверенітету, зазначає В. Є. Чиркін, єдиним суб’єктом влади й управління є народ, об’єднаний в державу, як політично-правову асоціацію, а окремі її елементи – держава як апарат управління і влади, окремі її органи та посадові особи, громадяни, які беруть участь в управлінні, є лише частиною цієї системи, уповноваженими на здійснення управлінських функцій і діючими в межах своєї компетенції [21, с.3]. Характерною особливістю будь-якої державно-організаційної структури, на думку В. Б. Авер’янова, є те, що вона не являє собою структуру людей, а виступає як структура «соціальних позицій», тому що люди, як безпосередні носії цієї структури, змінюються, а соціальні позиції залишаються [5, с.28].

Як соціальний інститут державна служба, роблять висновок  
Є. В. Охотський та В. Г. Ігнатов, є історично установленою формою організації суспільної діяльності осіб, які знаходяться на службі держави. В демократичному суспільстві в умовах правової, соціальної держави функціонування державної служби за своїм характером є процесом служіння вітчизні, народу, тій політичній системі, яка створена народом. Важливо лише, щоб політична система, насамперед, в особі держави мала дійсно народний характер, жила інтересами і потребами народу. В нових історичних умовах, продовжують вчені, докорінним чином змінюється уявлення про силу держави. Вона полягає в дійсно демократичних порядках. Держава є сильною тоді, коли виражає інтереси народу, коли здійснюється координація діяльності державних органів з інститутами державного суспільства. «У свою чергу, державна служба, поєднуючи зусилля соціуму і держави, сприяє його процвітанню, зміцненню міжнародних та внутрішніх позицій» [17, с.83-87].

Інші вчені зазначають, що державна служба, як соціальна категорія – це професійне здійснення за дорученням держави суспільно корисної діяльності особами, як і обіймають посади в державних організаціях. Аналізуючи соціальну сутність державної служби наголошується, що сучасне суспільство поєднує багато різних соціальних структур – державних і насамперед недержавних, і кожна з цих структур займає своє місце в системі соціальних відносин, виконує відведену їй самою або іншою владною структурою роль у вирішенні різнорідних соціальних завдань.

Головною рисою сучасної державної служби є пріоритет  прав, свобод та інтересів особи зі зміною співвідношення державного і приватного інтересів на користь останнього.

Таким чином, «державна служба забезпечує виконання місії сучасної держави – служінню суспільству. Політика, законотворчість, правоохоронна та інші головні компоненти держави – все це інструменти служіння держави суспільству. Державна ж служба об’єднує їх» [15, с.126]. В соціальному плані інститут державної служби являє собою орган взаємодії суспільства і держави, держапарату та громадських структур, держслужбовця й громадянина. У цьому сенсі система держслужби забезпечує виконання функцій регулятора поведінки людей в різних соціальних відносинах, породжуваних проблемами, інтересами, нахилами та звичками. Саме на державну службу покладається вирішення завдань щодо забезпечення соціальних гарантій та прав громадян, визначених законодавством.

Будь-яка сучасна держава  характеризується багатоманітністю цілей, завдань і функцій, від професійного і чіткого виконання яких залежить ефективність функціонування того чи іншого державно-організаційного суспільства. Демократичний соціально-правовий характер державної служби в різних країнах виявляється у тому, вона вступає в контакт з громадянськими суспільствами і представляє державу у її діях щодо захисту суспільних інтересів в цілому і людини, як окремої особистості.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про державну службу» від 16.12.1993 року № 3723-XII, державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів [2]. У той же час, державна воля, яка реалізується через державну службу, має різний характер і формується різними суб’єктами: в демократичній державі – народом і тоді держава знаходиться під контролем соціуму; в тоталітарній – однією особою, яка діє поза суспільним контролем. Тобто соціальна природа державної служби полягає в тому, що вона є «однією з найважливіших сфер державного управління». Установи державної служби – це те місце, де відбувається безпосереднє зіткнення держави і громадянина, налагоджується їх взаємодія. Через канал державної служби вивчається громадська думка, відношення громадян до найрізноманітніших державних актів.

Таким чином, державна служба, будучи соціальним інститутом, покликана бути зв’язуючою ланкою між державою та окремим громадянином, її призначення в сучасному суспільстві полягає в реалізації завдань та функцій демократичної і правової держави. В ході реалізації повноважень державної служби пріоритет, в першу чергу, повинен надаватися правам і інтересам громадян, як осіб, що належить на правовій основі до демократичної, розвиненої держави. Зазначене положення повинне відбиватися, в подальшому, в ході реалізації політики щодо реформування державної служби, поліпшення її якості та ефективності [18, c.148].

 

 

1.2. Основи правового регулювання державної служби в Україні

 

Відносини між державними службовцями та державними органами, установами, організаціями з приводу застосування здібностей перших до продуктивної праці, тобто службово-трудові відносини, складають об’єктивну основу правового регулювання державної служби як певного виду трудової діяльності.

Правове регулювання охоплює  наступні стадії:

1) прийняття норми права  та її загальний вплив;

2) виникнення суб’єктивних прав і суб’єктивних юридичних обов’язків;

3) реалізація суб’єктивних  прав і суб’єктивних юридичних  обов’язків, втілення їх у конкретній практичній поведінці учасників суспільних відносин;

4) застосування права [20, c.125].

Під час здійснення правового  регулювання крізь призму державної  служби, дієвість його механізму реалізується з певним набором специфічних ознак.

1. Тісний зв’язок правового регулювання службово-трудових відносин з державою. Саме держава в особі її уповноважених органів відповідно до закономірностей розвитку і потреб суспільного життя встановлює загальні засади (принципи, цілі, завдання, межі) і розробляє основні засоби даного виду правового регулювання. Це робиться передусім шляхом формування системи законодавчих та інших нормативних правових актів з відповідних питань. Держава засновує юридичні установи правозастосовчого, правоохоронного та іншого профілю, що беруть безпосередню участь в організації і здійсненні правового регулювання службово-трудових відносин, координує їх діяльність, застосовує в разі необхідності державний примус до їх порушників. Важливе значення мають державні заходи, спрямовані на ознайомлення суб’єктів службово-трудових відносин з положеннями чинного законодавства, юридичними механізмами задоволення та захисту їх інтересів. Завдяки цьому правове регулювання означених відносин набуває таких рис, як всезагальність, обов’язковість, конкретність, державна примусовість, стабільність, прогнозованість та гарантованість.

2. Системна природа правового регулювання службово-трудових відносин та його механізму. Правове регулювання здійснюється за допомогою різноманітних, системно узгоджених юридичних засобів: норм права, правових відносин, актів тлумачення і застосування правових норм та ін. Наприклад, реалізація юридичних приписів, що встановлюють покарання за правопорушення, відбувається не інакше як через охоронні правовідносини, що виникають на підставі зазначених приписів при наявності фактів правопорушень між суб’єктами, що їх вчинили, та компетентними органами. У свою чергу, ці правовідносини обумовлюють прийняття різних правозастосовчих актів, які покладають на правопорушників обов’язок понести передбачену законом міру юридичної відповідальності.

3. Серед інших форм  соціальної регуляції, які виявляються в орієнтації правового регулювання на досягнення чітко позначеного у нормах права суспільно-державного результату, саме правове регулювання службово-трудових відносин вирізняється своєю цілеспрямованістю і результативністю, а також широким діапазоном існуючих для цього способів дії (починаючи зі стимулювання бажаної поведінки суб’єктів через надання певних рекомендацій, встановлення пільг, заохочень і закінчуючи можливістю застосування до них заходів державного примусу), що дозволяють ефективно вирішувати поставлені перед певним державним органом завдання.

4. Цікаво, що правове регулювання  службово-трудових відносин охоплює  і саме правове регулювання,  й ті прояви впливу права, які безпосередньо не пов’язані з виконанням його прямого призначення – визначенням вираженої ззовні поведінки суб’єктів службово-трудових відносин. Поряд з правовим регулюванням, право здійснює також виховний, ціннісно-орієнтаційний, інформаційний вплив на свідомість людей.

5. Правове регулювання службово-трудових відносин є тривалим у часі процесом, який розподіляється на кілька відносно самостійних етапів. У змістовому плані слід розмежовувати стадії правової регламентації цих відносин і впливу права, у функціональному аспекті – стадію формування нормативної основи правового регулювання, стадію встановлення правових відносин, а також стадії застосування та реалізації правових норм.

6. Правове регулювання службово-трудових відносин здійснюється не тільки через державу (централізований порядок), але й у відповідних межах та в певних сферах службово-трудових відносин, у його забезпеченні також беруть участь безпосередньо їх учасники.

Механізм правового регулювання  службово-трудових відносин також має  специфічні властивості, до найсуттєвіших  з них можливо віднести наступні. По-перше, механізм правового регулювання – це система юридичних засобів. По-друге, це така система юридичних засобів, яка покликана у найоптимальніший спосіб впорядковувати ті чи інші питання виникнення, розвитку чи припинення службово-трудових відносин.