Особливості регулювання трансплантації органів і тканин людини

Суб’єктами права в  теоретико-правовому викладі є «індивіди або орга-нізації, які на основі юридичних норм можуть бути учасниками правовідносин, тобто носіями суб’єктивних прав і обов’язків». Суб’єктами правовідносин при трансплантації органів і тканин є:

• реципієнт і медична установа при пересадці з використанням трупних трансплантатів;
• реципієнт, медична установа і донор у випадках трансплантації при донорстві живих людей.

Для того щоб бути суб’єктами правових відносин, необхідно володіти правоздатністю і дієздатністю, об’єднаними  під поняттям правосуб’єктності. Враховуючи положення нормативно-правових актів  із питань трансплантації органів і тканин, під правосуб’єктністю учасника правовідносин, що виникають у процесі пересадки органів і тканин, слід розуміти передбачену нормами права здатність і можливість мати і користуватись суб’єктивними правами і нести юридичні обов’язки, виконання яких відображає власні інтереси учасників відносин.

Суб’єктом правовідносин реципієнт може вважатися у випадках, коли він:

1. виявив бажання укласти договір щодо надання медичних послуг у вигляді трансплантації з медичною установою, яка здійснює подібні операції;
2. володіє повною дієздатністю (у випадках з неповнолітніми – за згодою із законними представниками);
3. за медичними показниками потребує лікування із застосуванням трансплантації органів і тканин.

Донор як учасник правовідносин  при трансплантації з використанням  живих донорських трансплантатів стає суб’єктом правовідносин, що виникли  за наявності певних умов. У трансплантації органів і тканин для того, щоб  стати учасником правовідносин, до донора мають ставитися такі вимоги:

1. добровільне укладення договору донорства з трансплантологічним стаціонаром;
2. володіння повною дієздатністю (у випадках з неповнолітніми – за згодою із законними представниками);
3. вік не менше 18 років (за винятком випадків пересадки кісткового мозку);
4. відсутність медичних протипоказань до трансплантації;
5. відсутність службової або іншої залежності від реципієнта.

Третій, обов’язковий для  всіх видів правовідносин у трансплантації ор-ганів і тканин учасник – медична установа, яка надає медичні послуги у вигляді трансплантації. Суб’єктом правовідносин медична установа стає за наявності:

1. укладення з реципієнтом і донором договорів щодо надання медич-них послуг у вигляді трансплантації, в одному випадку, і договору донорства – в іншому;
2. дозвіл міністерства охорони здоров’я на здійснення трансплантацій;
3. належної, підтвердженої документально, кваліфікації хірурга, який здійснює оперативне втручання з трансплантації органів і тканин.

Наявність наведених вище ознак буде свідчити про правосуб’єктність  учасників правовідносин при  трансплантації органів і тканин, що робить правомірним договір донорства  або договір щодо надання медичних послуг у вигляді трансплантації.

Під об’єктом правових відносин мають на увазі матеріальні духовні блага, отримання і використання яких становить інтерес уповноваженої сторони. У трансплантології інтересом для реципієнта є збереження вищих благ – життя і здоров’я, а для донора, до того ж, і допомога хворому, якому потрібна трансплантація. В медичній практиці визначено, що об’єктом правовідносин, що виникають, є «необхідні дії  (послуги) медичного характеру».

Щодо трансплантації органів і тканин об’єктом правовідносин, що виникають, є послуги трансплантологічної медичної установи, яка забезпечує надання кваліфікованої медичної допомоги хворому. Враховуючи особливий характер трансплантології щодо інших галузей медицини, об’єктом правовідносин, що виникають у випадку трансплантації з донорством живих осіб, є лікарські дії, спрямовані до майже здорової людини – донора трансплантаційного матеріалу [36; С. 51].

Таким чином, сутність правових відносин при здійсненні трансплантації органів і тканин полягає у  використанні договірних відносин між  споживачами медичних послуг – реципієнтами і донорами, з одного боку, і установами, які надають такі послуги, – трансплантологічними стаціонарами. Шляхом викорис-тання таких відносин відбувається не лише гарантування певних прав пацієнтів, але й вдосконалюються соціально-психологічні фактори лікарської діяльності, підвищуюється зацікавленість в якісному наданні медичної допомоги.

Юридичні моделі правомірності вилучення органів

Перша успішна трансплантація нирки була здійснена в 1954 році з  використанням органу від живого донора. Перші успішні трансплантації труп-них органів належать до 60-х років минулого століття. В 1963 році було виконано трансплантацію легені, в 1967 році – трансплантація печінки. В тому ж році Крістіан Бернард здійснив першу в світі пересадку серця.

Враховуючи постійний  дефіцит донорських органів, а також  той факт, що до 90 % пересадок здійснюються з використанням трупних трансплантатів, стає очевидним, що як медичним працівникам, так і юристам необхідно чітко  уявляти правові основи вилучення  органів і тканин із тіла померлої людини. При цьому існує певна  кількість невирішених у правовому  аспекті питань, що обумовлює важливість розробки зваженої позиції стосовно критеріїв правомірності посмертного  донорства [16; С. 97].

Зараз існує дві основні  юридичні моделі правомірності вилучення  орга-нів померлих людей для трансплантації:

• презумпція незгоди на вилучення органів;
• презумпція згоди на вилучення органів.

1.     Презумпція незгоди на вилучення органів і тканин померлої людини для трансплантації.

Розрізняють два варіанти цієї юридичної моделі:

1. Визначено виражена згода самої людини.
2. Запитана згода законних представників померлої людини.

При першому варіанті вилучення  органів із тіла померлої людини відбувається на підставі вираженої згоди, тобто  документально підтвердженого волевиявлення  людини, вираженого нею ще за життя. Це може бути заповіт, складений прижиттєво про надання свого тіла (частин тіла) в розпорядження вчених для проведення експериментів, або дозвіл на вилучення органів і тканин після смерті для трансплантації.

При другому варіанті юридичної  моделі презумпції незгоди, у випадку  відсутності документально підтвердженого прижиттєвого волевиявлення людини, вилучення органів із тіла померлої людини відбувається на підставі наданої  письмової згоди законних представників (родичів, опікунів та ін.) у формі  запитаної згоди.

Презумпція згоди померлої людини на використання її органів і тканин для трансплантації. Ця юридична модель правомірності вилучення органів померлих людей для  трансплантації представлена трьома варіантами:

1. Примусове вилучення органів і тканин.
2. Тотальне вилучення органів і тканин.
3. Рутинне вилучення органів і тканин.

При першому варіанті вилучення  органів і тканин для трансплантації здійснюється у певної групи громадян.

При другому варіанті вилучення  органів після смерті здійснюється у всіх громадян без винятку.

При третьому варіанті вилучення  органів померлої людини відбувається у випадку відсутності:

• документально підтвердженого прижиттєвого волевиявлення самої людини;
• документально підтвердженої відмови законних представників від вилучення органів із тіла померлого родича після смерті близької їм людини.

На початку 80-х років  минулого століття багато країн відмовились  від моделі «презумпції незгоди» і поступово перейшли до моделі «презумпції  зго-ди».

До 1987 року «презумпція згоди» існувала вже в більшості європейських країн: 21 держава – члени Ради Європи, а також Фінляндія. Винятком були Голландія, Румунія, Німеччина. В  Азії, за винятком Сінгапуру, в Північній  і Латинській Америці переважала модель «презумпція незгоди». В Африці «презумпція згоди» застосовувалась  тільки в Тунісі.

Юридична модель, заснована  на презумпції згоди померлого, існує  в Перу, Бразилії, Сінгапурі, Ізраїлі, 60 % європейських країнах і деяких штатах США. У Франції, окрім того, діє презумпція згоди батьків  на вилучення органів у померлих дітей. В Австрії органи можуть бути вилученні у будь-кого без винятку, померлого іноземного підданого. В  ряді країн, зокрема в Бельгії, Фінляндії, медичні працівники зобов’язані  отримувати згоду родичів на вилучення  органів і тканин для трансплантації навіть за наявності документально  зафіксованої прижиттєвої волі померлої людини.

Бельгію часто називають  прикладом ефективного застосування юридич-ної моделі «презумпції згоди». За період з 1985 до 1989 рік кількість вилучених органів у цій країні збільшилась більш ніж вдвічі – з 18,9 до 41,3 операцій на    1 млн. населення країни. У зв’язку з цим трансплантологи Бельгії навіть пропонували постачати органи в інші країни в рамках «Євротрансплант» [16; С. 105].

На думку головного  позаштатного трансплантолога Міністерства охоро-ни здоров’я України, директора Запорізького центру трансплантології Олександра Никоненка нормально розвиватися вітчизняній трансплантології за-важає насамперед відсутність державного фінансування – 10 % від передбачено-го та, ухвалений Верховною Радою у 1999 році, закон «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини». Через його недосконалість, пошуки донорських органів розтягуються на роки. Багато реципієнтів помирають, так і не дочекавшись «свого» серця. Згідно зі ст. 16, вилучення органів чи тканин для трансплантації у померлого забороняється, якщо він за життя висловив незгоду бути донором або якщо проти його рідні. У разі загибелі потенційного донора швидко вмовити його рідних віддати органи майже неможливо. Зазвичай, убиті горем рідні просто не переймаються зайвими клопотами, бо щоб оформити донорство треба заповнювати анкети, надавати численні підтвердження того, що вони справді родичі загиблого тощо. А по-трібний орган має бути вилучений і пересаджений за лічені години після смерті. Хірурги свідчать: потрібний орган з’являється раз-два на тиждень, а операції з пересадки виконують – лише одиниці на рік [30].

Після розпаду СРСР в Україні  законодавчо була введена в дію  юридич-на модель «презумпції незгоди», зокрема, перший її варіант – «визначено вираже-на згода», після чого трансплантологія в цій країні, з давніми традиціями в цій галузі, фактично припинила своє існування. Одиничні операції – результат категоричної відмови населення, переважно православного віросповідання, від надання згоди на вилучення органів померлих родичів. Неможна недооцінювати і вплив церкви на розвиток трансплантології. Так, в 1993 році, на одному з конгресів трансплантологів Папа Римський заявив: «Душу – Богу, органи – трансплантологу». Католицькі країни активно відгукнулись на цей заклик, перш за все консервативні Іспанія, Португалія зайняли лідерські позиції серед європейських країн в галузі трансплантології [16; С.110].

Зазвичай, укранїці не схильні за життя розмірковувати над майбутнім свого тіла. Тож пропонується законодавчо запровадити поняття «презумпція згоди». Автор останнього законопроекту про зміни до трансплантаційного закону Тетяна Бахтєєва (фракція «Регіони України», Комітет ВР з охорони здоров’я) пропонує доповнити ст. 16 такою нормою: «Вилучення органів та інших анатомічних матеріалів у померлої особи не допускається, якщо заклад охорони здоров’я, що його здійснює, на момент вилучення повідомлено про те, що ця особа, її близькі родичі, які проживали з нею до смерті, або її закон-ні представники заявили про свою незгоду на вилучення її органів після смерті для трансплантації реципієнту». Тобто в законі пропонується замінити «презумпцію незгоди» (за відсутності згоди донора чи родичів вважається, що вони проти трансплантації) на «презумпцію згоди» (родичі згодні, якщо відсут-ні їхні заперечення).

Тоді лікарям не доведеться в трагічний момент утрати близької людини звертатися до родичів по дозвіл. Кожен громадянин вирішує для  себе, чи згоден він після смерті стати донором органів. У разі відмови він інформує про це спеціальним  телефоном або надсилає повідомлення електронною поштою. Його відмову  заносять до реєстру. А якщо відмови  немає, то померлий автоматично розглядається  як донор органів. Такий закон  є в Австрії, Іспанії, Польщі [30]. 

Офіційна статистика в  Україні невтішна. Приблизна щорічна  потреба в трансплантації в Україні  становить: нирки – 2 500; печінки – 1 500; серця – 1 500 [9]. В країнах з  високим розвитком медицини кількість  донорів становить 20–40 осіб на 1 млн населення.  Кількість операцій із трансплантації нирок не перевищує 50–70 у всіх центрах трансплантації разом узятих, і з кожним роком зменшується, а серце і печінку в Україні не пересаджують зовсім. Не тому, що не уміють, немає донорського матеріалу. На штучній нирці живуть близько 1 600 людей із кожного мільйона населення [33].

У ряді країн використовуються різноманітні способи стимулювання громадян до участі в програмах трансплантації як посмертних донорів.

Наприклад, у Сінгапурі  для  тих, хто не заперечує проти вилучення органів після смерті, передбачено у випадку необхідності першочергове надання донорської нирки. В свою чергу ті, хто відмовились від своєї неучасті в програмах трансплантації, отримують доступ до банку донорських нирок через  два роки після визнання презумпції згоди.

Члени сім’ї донора органів  отримують 50 % знижки на лікування в  державних лікарнях протягом 5 років  після вилучення органів з  тіла їх померло-го родича. Слід зазначити, що прийнятий у Сінгапурі закон про трансплантацію людських органів, який затвердив юридичну модель презумпції згоди, діє виключно для немусульманського населення.