Роль і місце протекторату Кромвеля в історії англійської буржуазної революції

2. Довгий парламент і початок революції

Звістка про повстання в Ірландії круто змінило політичну ситуацію в Лондоні. Небезпека вторгнення армії католиків-заколотників в Англію ще більше загострила антикатолицькі настрої. У той же час збір засобів на спорядження військової експедиції для придушення заколоту поставив на порядок денний питання: хто буде здійснювати контроль над нею? Якщо доручити її королю, то не виключене, що це військо буде використано для втихомирення не Ірландії, а  парламенту, що збунтувався, у Лондоні.

Із цих страхів у парламенті народився історично важливий документ, відомий за назвою "Велика ремонстрація". У ній, як ми вже знаємо, утримувалися всеосяжний перелік зловживань королівської влади в роки так званого беспарламентского правління (1629-1640) і вимоги, що зводилися в остаточному підсумку до того, щоб король позбувся від "порочних радників" і замінив їх тими, кого схвалить парламент.

Після найгостріших дебатів, що тривали безупинно 15 годин, у ніч із 22 на 23 листопада "Велика ремонстрація" була прийнята більшістю всього лише в 11 голосів (159- "за", 148- "проти"). Під час голосування був момент, коли члени палати общин узялися за шпаги. Уже на світанку, розходячись по будинках, Кромвель нібито  сказав своєму сусідові знамениту фразу: "Якби  "Ремонстрация" була відкинута, я на наступний же ранок продав би все, чим володію, і більше ніколи не побачив би Англії", тобто  назавжди покинув би її.

У цю ніч із колишньою єдністю в палаті було покінчено. Споконвічно помірковано настроєні реформатори поступово, у міру радикалізації  намірів, переходили на сторону короля. Прикладом подібної еволюції може служити Едуард Гайд, у майбутньому граф Кларендон. "Ніяка Реформація не вартатягот громадянської війни", - писав він згодом. Йому вторив поет Ендрю Марвелл: "...справа (парламенту) було надмірно благою, щоб із-за неї знадобилося боротися". Такі члени парламенту, як Едмунд Ледлоу або Ричард Бакстер, були вражені тим, що перебували люди, "готові боротися проти короля".

В обстановці усе більше глибокого розмежування сил у парламенті й у країні Карл І покинув столицю й відправився на північ країни, де сподівався знайти підтримку усе ще впливових феодальних лордів і шотландців. Слідом за ним Лондон покинули 4/5 складу палати лордів і біля половини членів палати общин.

Англія виявилася на порозі громадянської війни. Її близькість налякала одних, остудила запал інших. І в цей критичний момент серед деяких найбільш стійких захисників завоювань конституційного періоду революції Кромвель виявився найбільш діяльним, причому не тільки в парламенті, але й за його стінами - у графствах, де відбувалося розмежування сил. І це не тому, що він прагнув скоріше пустити в хід своє мистецтво меча, а в силу того, що ясніше інших розумів неминучість громадянської війни й робив усе від нього залежне, щоб парламент не був захоплений подіямизненацька. Активність Кромвеля після від'їзду короля на північ було б точніше назвати вже військово-політичною. У ці місяці весни й літа 1642 р. Кромвель виявив завидну енергію. Як  член численних парламентських комітетів він розглядав масу справ, виконуючи багаторазові доручення палати общин - передати лордам послання, - місії, що вимагали крім усього іншого й таланта переконання слухачів [3].

Напередодні  відкритого військового зіткнення обидва табори - король і парламент - збирали сили й засоби, состязались у залученні на свою сторону територіальної міліції окремих графств, міст, фортець, арсеналів і флоту. Кромвеля тривожили ступінь вірності парламенту лорда - мера Лондона, готовність гарнізону Тауера. У січні 1642 р., також за його пропозицією, був створений комітет, у завдання якого входив розгляд питання про готовність країни до оборони. 12 липня була прийнята постанова про створення армії "для безпеки особистості короля й захисту королівств". Командуючим її призначався граф Ессекс.

З ініціативи Кромвеля громади зажадали від корпорації збройових справ майстрів щотижневих відомостей про те, скільки мушкетів і іншої зброї, а також сідел ними було зроблено й ким вони були куплені. Як член парламенту від Кембриджу, Кромвель за власною ініціативою ужив заходів з метою перешкодити королю заволодіти столовим сріблом, що зберігалося в коледжах міста. Озброївши на власні засоби два загони волонтерів і розташувавши їх у місті, він став чекати розвитку подій. Коли ж стало відомо, що ці коштовності підготовлені для відправлення королю, Кромвель цьому перешкодив і взяв їх під свою охорону. У результаті король втратив коштовностей на суму в 20 тис. ф. ст.

Одержати подання про те, яке місце займав Кромвель у справах Довгого парламенту ще задовго до початку громадянської війни, нам допоможе одне свідчення: коли в парламент надійшла петиція з Монмаута, що містила скаргу на його небезпечну близькість до ірландського заколоту й на погрозу, що у цих умовах представляють католики-рекюзанти, у прикладеному до неї меморандумі значилося: "Послати містерові Кромвелю". Про те, як гостро реагував Кромвель на подібну ситуацію, було гарно відомо в колі лідерів парламенту.

І проте   сільський сквайр Оливер Кромвель став історичним Кромвелем насамперед  не на ниві парламентського красномовства й не в хитруваннях дипломатії, а на полях військових боїв у ході громадянської війни. Кромвель-Генерал спершу затьмарив у ньому талант політика начебто  тільки для того, щоб потім, коли шпага вже була вкладена в послушників, він виявив такі грані політичного мистецтва, які повалили в здивування сучасних йому й спокушеним політикам усередині й поза Англією.

Отже, 22 серпня 1642 р. Карл І підняв свій штандарт у Ноттінгемі, що означало офіційне оголошення війни парламенту в Лондоні, а 29 серпня Оливер Кромвель приступився до формування загону кавалерії на ринковій площі Гентингдону. При всій очевидній непорівнянності й несумірності цих двох подій - державного акту ім'ям суверена - короля й зовсім незначного й провінційного сквайра в маленькому Гентингдоні - вони проте   символізували характер суспільних сил, які незабаром мали зіштовхнутися у відкритому бою.

Чесноти Кромвеля вражали уяву сучасників і пізніших істориків: адже вони належали людині, повністю позбавленому військового досвіду не те що командуючого, а рядового солдата. Тим часом мова повинна йти про успіхи в справі ведення не звичайної, а революційної війни, канони якої формуються насамперед  у сфері переконань. І тут Кромвель, як ми бачили, пройшов ґрунтовну школу першого, конституційного етапу революції. Саме цю обставину випустять із уваги військові історики революції середини XVІІ століття. Хоча роль Кромвеля в першій великій битві громадянської війни при Еджхілі (23 жовтня 1642 р.), що закінчилася, як відомо, упущеною парламентським генералом Эссексом перемогою, зате немає сумнівів у тім, що саме він витяг з невдач парламенту в початковий період громадянської війни найбільш глибокі військові й політичні уроки. Якщо у військовому відношенні ці невдачі переконали Кромвеля в тім, що без сильної кавалерії парламент ніколи не здобуде перемоги над роялістами, сила яких полягала насамперед  у кавалерії, те, найімовірніше, більше важливими за своїм характером були витягнуті їм політичні уроки. Парламенту потрібні не солдати-найманці, байдужі до справи, за яку боролися, що виходили з підпорядкування й перетворювалися в банди грабіжників, а солдати, що билися по переконанню, що надає їм сміливість і стійкість [1].

Разом з тим було б помилково думати, що Кромвель, як це навіч розкрилося на іншому етапі революції, не усвідомлював погрозу, що виходила від народних низів, що узялися за зброю, і насамперед непорушності того "розподілу власності й волі", на якому ґрунтувалося панування його класу. Але як людина, що послідовно вирішувала кожне завдання тільки в міру її назрівання, він й у цьому випадку ставив на перше місце погрозу військової перемоги короля й тому доти, доки саме ця погроза існувала як пряма й безпосередня, він повністю зневажав погрозою більше віддаленою. Саме тому він широко відкрив доступ у свою кавалерію тим, від кого вона потенційно виходила, якщо тільки вони в цей момент по переконанню прагнули до військової перемоги над "кавалерами", причому доступ не тільки в рядовий склад, але й на офіцерські пости.

Погодимося, Кромвель досяг широти поглядів, просто немислимих для ординарних представників його соціального прошарку в ординарний час того століття. І хоча, це була широта лише тактичними, тимчасовими, обумовленими вимогами моменту й в остаточному підсумку, що відображала військові інтереси все того ж буржуазно-дворянського блоку, проте   погодимося, що навіть для цього був потрібний і розум незвичайний, і воля незламна. Що ж дивного в тім, що за рік з невеликим відкритих воєнних дій між королем і парламентом Кромвель, що не мав до цього поняття про мистецтво ведення регулярної війни, проробив шлях від капітана кавалерійського загону до генерал-лейтенанта армії Східної асоціації, що формально воювала під початком графа Манчестера. Швидкість, з якої він відкривав для себе й опановував законами ведення революційної війни, вражала уяву сучасників саме тому, що вони не врахували вирішального факту - Кромвель майже із самого початку розгадав її найглибшу таємницю: переможної ця війна могла стати, тільки перетворившись у війну народну.

Однак політика Кромвеля, що в ході громадянської війни стала ідеологією індепендентського крила в таборі парламенту й намагавшаяся швидко й переконливо перемогти короля у війні, зустрічала активний опір з боку пресвітеріан, тобто  "помірних", головним чином титулованих дворян і великого купецтва, які не тільки не прагнули до військової перемоги, але й відверто страшилися подібного результату громадянської війни. Цю тенденцію в армії яскраво втілювала й воєнна тактика графа Ессекса, неодноразово відклонявшогося від можливої перемоги над силами короля, так само як і навмисній пасивності, що проявляв головнокомандуючий армією Східної асоціації граф Манчестер; у самому ж парламенті її виражала "партія" пресвітеріан (якої належало більшість у палаті общин), що із самого початку громадянської війни надавал перевагу переговорам з королем ніж боям з ним.

Конфлікт, що давно назрівав між пресвітеріанами й індепендентами - головними виразниками зазначених  військово-політичних тенденцій, що протиборствували, в армії й парламенті - прорвався назовні після битви під Марстон-Муре (2 липня 1644 р.). Однак ця перемога на півночі Англії була майже зведена на нівець поразкою парламенту в інших боях. Карл І ледь не знищив армію Уоллера на півдні й погнався за Ессексом, що йщов на захід. Це була тактика "війни без перемоги!", за якої ховався задум, що далеко йде й украй небезпечний для справи парламенту. Нескінченне затягування громадянської війни й пов'язаних з нею нещасть (важкі податки, солдатські постої, реквізиції й грабежі) повинне було настроїти проти парламенту його опору - народні низи. Це добре розумів Кромвель [9].

Однак крім зіткнення двох принципово відмінних тактик на війні в конфлікті Кромвеля з Манчестером важливу роль грали питання церковного устрою Англії. Справа в тому, що в червні 1643 р. парламентським ордонансом були скликані Збори богословів - синод, на який запрошена була делегація шотландських кліриків. На ньому було вирішено, що керування церквою за допомогою єпископів і архієпископів повинне бути скасоване. Замість його більшість відмінювалася до введення пресвітеріанського керування (за зразком шотландського), що вимагало у свою чергу строгої однаковості. Однак остаточне рішення було на вимогу індепендентів передано парламенту. Перемога Кромвеля при Марстон-Муре, з одного боку, і поразка Ессекса - з інший, різко підсилили вплив індепендентів у парламенті й в армії. У результаті Комітет обох палат парламенту розпорядився, "беручи до уваги розходження думок членів збори (богословів) по питанню про церковне керування... необхідно намагатися знайти спосіб, яким образом ті, хто не може у всіх речах підкоритися загальному правилу, що буде встановлено, можуть бути терпимі у своїх відхиленнях згідно слову (божому)".

У цьому зіткненні між прихильниками строгої церковної однаковості й прихильниками, що визнають за віруючим право на відхилення від нього (за ним удалечині маячила легалізація принципу волі совісті), виявилася таки не тільки релігійна, але й соціально-політична проблема:  чи терпіти в армії в ім'я її єдності й революційного ентузіазму відомих супротивників однаковості в справах віри, так званих "сектантів", тобто  головним чином представників тих низів, саме володіння зброєю якими приводило в здригання лордів мажоров у селі й у місті.

Кромвель же був готовий не тільки закривати очі на релігійні переконання своїх солдатів, якщо тільки вони не щадили себе на війні з королем, більше того, він волів, як ми бачили відданого справі "сектанта" бездарному джентльменові. Від супротивників-пресвітеріан його в дійсності відрізняли не тільки більш гнучкий розум, але й далекоглядність, він чітко усвідомлював, що в ході громадянської війни саме з метою збереження  мирського порядку варто одержати над королем рішучу військову перемогу, інакше його абсолютистські домагання не зломити.

Засіб же для досягнення цієї мети він доглянув у тім, щоб будувати армію не на станових принципах, а на принципах відсутності станів, на самовідданості й обдарованості воїнів. Характерним прикладом цієї політики може служити вторинне втручання Кромвеля в долю Джона Лільберна, хоча й    джентльмена, що був молодшим сином, але занимавшего радикальні позиції в питаннях церковного й державного устрою. Довідавшись, що граф Манчестер загрожує йому повішенням за те, що в порушення наказу він "самовільно" зайняв роялістський замок, Кромвель виступив у його захист так само, як він захищав вигнаного з армії генералом Крауфордом підполковника тільки за те, що той відмовлявся визнати примусовий характер пресвітеріанської ортодоксії. Саме цю політику розв'язання ініціативи "простолюду" йому не могли простити пресвітеріане.

Отже, до кінця 1644 р. у генерала Кромвеля - переможця при Марстон- Муре - нагромадилося багато фактів, що свідчили про те, що  командні пости, що займали, в армії пресвітеріане, і зокрема граф Манчестер, принципово не бажають довести війну до перемоги, тому що вважають для себе "невигідним" "надмірно принизити короля".

І як можна було очікувати, бойові заслуги Кромвеля були вже настільки загальновизнаними, а воєнний стан парламенту настільки складним, якщо не критичним, що останній продовжував давати йому спочатку "тимчасові" військові повноваження, практично зробивши єдино для нього виключення із загального правила. Втім, тимчасові повноваження незабаром перетворилися в постійну посаду. 15 лютого палата общин прийняла постанову створити замість колишнього територіального ополчення, що збирається по графствах і нерідко що не бажало воювати за межами рідного графства, нову регулярну армію, фінансовану із загальнодержавних засобів. Це й була армія "нового зразка" (або "нової моделі"), що згодом включила й інші парламентські формування. Її головнокомандуючим був призначений Томас Ферфакс, що вирізнився у війні з роялістами на півночі країни. Місце його заступника, тобто  генерал-лейтенанта, залишили не без наміру вакантним. Ядром кавалерії цієї армії стали кавалерійські полки Кромвеля, давно вже за мужність заслужившие славу железнобоких.