Роль і місце протекторату Кромвеля в історії англійської буржуазної революції

"Нова модель", що складалася головним чином з йоменів і вихідців з міських низів, дисциплінованих (одна зі статей її уставу говорила: "Злодійство або грабіж карають смертю") і охоплених прагненням швидше довести війну до перемоги, ця армія була першим в історії Європи зразком регулярної революційної армії.

10 червня Кромвель був призначений генерал-лейтенантом "Нової моделі", 13 червня він прибув у її розташування, а 14 червня 1645 р. відбулася вирішальна битва громадянської війни при Незбі. При Незбі, як і в попередніх і в наступних боях, військове мистецтво Кромвеля було продемонстровано з такою переконливістю, що навіть палата лордів повинна була визнати його в армії незамінним.

Військова перемога над королем ще не означала остаточної перемоги революції. Монархія була тільки надламана, але не повалена. Програвши війну з парламентом, роялісти поклали свої надії на розкол у таборі парламенту, тобто  на те, що король незабаром знадобиться однієї частини своїх ворогів у їхній боротьбі проти іншої. Тим часом    король, що біг у Шотландію, Карл І в надії схилити знать на свою сторону був виданий у січні 1647 року парламенту в обмін на 400 тис. ф. ст. в "покриття витрат", які шотландці понесли, беручи участь у війні на стороні парламенту.

Отже, почався новий етап в історії революції, у якому вирішувалося питання про майбутній політичний уристрій країни. І якщо врахувати споконвічно складне переплетення соціальних і політичних сил у таборі парламенту, то легко уявити, що боротьба за те або інше рішення зазначеного питання повинна була розгорнутися найгостріша [9].

Початок нової смуги в історії революції й у житті Кромвеля було для нього досить похмурим. Оскільки тепер, із завершенням громадянської війни, його меч став уже непотрібним парламенту, його колишнє положення й вплив у ньому сприймалося пресвитерианами як "невиправдане" і "зухвале". У результаті їхнього підступу Кромвель незабаром втратився своїх військових повноважень і з генерал-лейтенанта армії перетворився в приватну особу - рядового члена парламенту. Ця мета була легкодосягаємою, тому що ніщо вже не заважало поширити на нього дія "акту про самозречення". Тим часом, скориставшись відсутністю Кромвеля й падінням впливу індепендентів у парламенті, пресвітеріанська більшість провела в ньому спішно   постанову про розпуск армії, за винятком 6400 чоловік кавалерії (з 40 тис.) і 10 тис. піхоти для несення гарнізонної служби. Але при цьому було повністю обійдене питання про виплату солдатам і офіцерам задолженного парламентом платні - піхоті за 18 тижнів і кавалерії - за 43 тижні, що становило на той час чималу суму в 331 тис. ф. ст. Так само зазначеною постановою не передбачалося призначення пенсії сиротам і вдовам загиблих на службі парламенту воїнів. Нарешті, парламент у ньому ні словом не згадав і по такому питанню, як визнання невинними    солдатів, що розпускаються по будинках, і офіцерів за вчинене ними в ході громадянської війни.

Одночасно передбачався набір 12 тис. чоловік в експедиційний корпус для відправлення в Ірландію. Його командуючим був призначений Ферфакс. Крім нього, у ньому не повинне було бути з у чині старше полковника. Всі офіцери повинні були прийняти так званий ковенант, тобто  погодитися на введення пресвітеріанського церковного пристрою. І останнє, члени парламенту не могли займати в новій армії командних посад. Очевидно, що цими трьома умовами парламент явно виключив можливість участі в експедиції Кромвеля. У цілому, якщо врахувати умонастрій, що панував в "Новій моделі", бажання пресвітеріанської більшості в парламенті позбутися від цієї грізної, раз у раз готової вийти з його підпорядкування збройної сили цілком зрозуміло. Армія виявилася тепер виразницею сподівань народних низів, що принесли найбільшої жертви в ім'я перемоги, але повністю обійдених при поділі її плодів. Природно, що рядові й молодші офіцери "Нової моделі" відмовилися скласти зброю, вони вийшли з покори парламенту.

Безсумнівно, що Кромвель усвідомлював справжню мету парламенту в цьому конфлікті - одним ударом позбутися революційної армії - погрози його всевладдю - і заодно ліквідувати основну опору індепендентів, тим самим звівши їх до політичної незначності в парламенті. У дійсності все обстояло інакше: те, що було відтиснуто на задній план у Кромвеле-Генералі, у ході війни виявилося на першому плані в Кромвеле-Політику, коли громадянська війна завершилася перемогою парламенту й вирішувалося питання про післявоєнний уристрій. Повинні були неминуче виявитися його становий консерватизм і ворожі відносини до погрози, що виходила від релігійних радикалів в армії, і соціальна сторожкість стосовно   незаможного населення в цілому.

Тому він погодився з парламенту поїхати в місце розташування армії з місією переконати її підкоритися його волі. І він дотримав обіцянки: прибувши в армію, він переконував офіцерів ужити свій вплив, "щоб розташувати солдатів до тієї влади, що стоїть над ними. Якщо ця влада буде низведена на нівець, нічого за цим не піде, крім замішання". Однак місія ця успіху не мала. Солдати залишилися твердими у своєму рішенні не підкорятися наказу про розпуск армії, і, бачачи коливання одних офіцерів і зрадництво інших, вони обрали в кожному полку по двох уповноважених (так званих агітаторів) для спільних дій у захист своїх інтересів.

Цим у рядах армії був відкрито продемонстрований давно назрівавший розкол у минулому єдиної "партії" індепендентів на грандів (або "шовкових" індепендентів) і простолюдинів-радикалів - рух, що примкнув до сформованої ще в 1645- 1646 р. за межами армії партії, відомої за назвою левеллерів. З весни 1647 р. останні все більше впливали на настрій рядових і молодших чинів армії.

У зв'язку з вимогами левеллерів про розпуск існуючого парламенту, про обмеження майбутніх парламентів дворічним строком повноважень, про перерозподіл виборчих округів згідно чисельності населення, про припинення переговорів з королем, про гарантію повної віротерпимості Кромвель заявив: якими будуть наслідку всього цього? І   чи не приведе воно до замішання?   Чи не перетворить це Англію в подобу Швейцарії, у якій один кантон повстає проти іншого (маючи, зрозуміло, у виді не територіальний розподіл, а суспільні класи й у першу чергу погрозу, що виходила від тієї частини народу, що у парламенті не була представлена й інтересами якої він повністю зневажав)?   Указавши далі на величезні труднощі, що стоять на шляху до настільки корінної, тобто  республіканської форми, перебудови правління країною, Кромвель протиставив вимогам левеллерів "зобов'язання армії", тобто  те, в ім'я яких декларованих цілей парламент призвав армію на свій захист і вів війну з роялістами? Неважко переконатися в тім, що на конференції в Петн зштовхнулися, з одного боку, армійські, радикально настроєні частини армії, переконані в тім, що вони служать народу, є захисниками його волі, і, з іншого боку - грандів, що вважали, що армія перебуває на службі парламенту і є не більш ніж його знаряддям, тобто  безсловесною служницею класів, у ньому представлених.

Отже, Кромвель знову став перед нами як політик-прагматик, як герой ситуації, що вирішує в кожному випадку тільки назріле завдання, вдаючись до допомоги "друзів". Роялістська небезпека тепер зажадала консолідації сил індепендентів і насамперед  відновлення довіри до грандів рядові армії. Одним словом, підтримка левеллерів була тепер для грандів воістину життєво важливою. За неї, не замислюючись, і вхопився Кромвель. Заручившись відновленою єдністю в армії, він виступив у парламенті ініціатором прийняття постанови про припинення звертань до короля.

3 січня палата громад після дебатів нарешті проголосувала ( 114-за, 92- проти) за пропозицію "Про припинення зверненнь" до Карла І. І як повідомляють присутні, найбільш вагомим аргументом у заключній мові Кромвеля перед голосуванням був рух його руки до меча, пристебнутому до його боку. У той же день Комітет обох королівств був перетворений у Комітет безпеки. Внаслідок того що двох членів цього комітету, пресвітеріан Ессекса й Степлтона, вже не було в живих, а шотландці були тепер по цілком зрозумілих причинах з нього виключені, Комітет безпеки, пости в якому займали індепенденти на чолі із Кромвелем, перетворився у вищий виконавчий орган влади в країні. На користь цього комітету Армійська рада в січні 1648 року "склала" свої повноваження й "саморозпустилася".

3. Встановлення протекторату й поява "Знаряддя керування"

Страта Карла І означала, що індепенденти відмовилися від монархії й пішли на встановлення такого державного устрою, що прийнято називати республікою (державою загального добра - Commonwealth). Палата общин проголосила себе вищою владою в країні. Були прийняті закони про знищення палати лордів і знищенні королівського звання. Головну роль у керуванні в період індепендентської республіки (1649-1653) грала Державна рада, що володіла ознаками виконавчого органу влади. 19 травня 1649 року нова держава була проголошена офіційно.

Спочатку положення режиму не здавалося міцним. Треба був час, щоб усунути небезпеку нових роялістських повстань. Серйозні побоювання в лідерів індепендентів викликала активність левеллерів, які порахували, що нова влада не має спільного з демократичним республіканським ідеалом, проголошеним в "Народній угоді". Лільберн навіть засудив процес над королем і його страту. Як будь-який англієць людина на ім'я Карл Стюарт мав право на суд присяжних. Те ж він відносив і до роялістських командуючих, що чекали вироку в Тауері, яким послали книгу законів, щоб допомогти їм захищатися. У памфлетах Лільберн і інші левеллери покритикували   не тільки Державну раду, але й парламент. У них було сформульоване питання,  чи варто біло підкорятися режиму, який левеллери розглядали як незаконний. Не дивно, що наприкінці  березня Державна рада розпорядилася заарештувати лідерів левеллерів Лільберна, Овертона й Уолвіна, а також Томаса Принса. У Тауэре вони пишуть "Маніфест", у якому захищають свої ідеї від "наклепу", що обрушився на них.

У Лондоні почалася кампанія в їхній захист, ініціаторами якої виступили дружини Лильберна й Овертона й інші жінки, близькі до руху (дивний факт у культурі пуританізму). Арешт лідерів левеллерів викликав хвилювання в армії, пік яких довівся на кінець квітня - початок травня 1649 року. Спроба повстання була подавлена Кромвелем і Ферфаксом, за що Сіті виразило їм "серцеву подяку". Кілька сотень солдатів повсталих двох полків бігли, біля чотирьохсот були схоплені, четверо присуджені до смерті, з яких троє дійсно страчені. Нова серія хвилювань під гаслами левеллерів довелася на осінь того ж року, але й вони були швидко подавлені офіцерами. Таким чином, до 1650 року рух левеллерів втратилося своєї головної опори в армії. Більша частина його лідерів, залишаючись супротивниками індепендентів, відмовилася від насильницької боротьби й приєдналася до релігійних пуританських сект. Те ж трапилося й із самим Лильберном: восени 1649 року він став перед судом за обвинуваченням у державній зраді, але був звільнений, а потім висланий із країни. Повернувшись в Англію, він приєднався до квакерів.

Ці роки були перейняті підйомом релігійної пуританської свідомості. Складаються релігійні групи, у навчанні яких з'єдналася прагнення до знаходження щирої, "чистої" віри, з надією на соціальну перебудову й поліпшення громадського життя. Долі таких сект різні. Деяким було призначено зіграти більшу роль у релігійному й громадському житті Англії й інших країн. Особливо популярним стало навчання квакерів ("трясущихся") - так називали супротивники цього вчення "Суспільство друзів", створене проповідником Дж. Фоксом. Між квакерами, рантерами, баптистами й представниками інших релігійних груп були відмінності (наприклад, у тлумаченні писання або у відношенні до церковного шлюбу), але їх поєднувало різко негативне відношення до церковної влади й дисципліни. Вони відкидали кальвіністську доктрину божественного приречення як несумісну з ідеєю божественної любові, що доступна кожному, що щиро відкрився Богові [8].

У вітчизняній історіографії особливе значення надавалося ідеям Дж. Уінстенлі, що создали релігійну групу, члени якої називали себе "щирими левеллерами", а їхні критики диггерами, або копальниками. Уважається, що в поглядах Уінстенлі. більше, ніж в інших проповідників, виражений соціальний аспект, яскравіше виявилася критика сучасного ладу, заснованого на майновій і соціальній нерівності. Це знайшло відбиття в численних памфлетах цього автора, самі знамениті з яких - "Світло, що було засвічене у Бекінгемширі", "Новий закон справедливості". Диггерів часто розглядали як представників утопічного соціалізму, що бажали досягти своїх цілей суспільної перебудови мирним ненасильницьким шляхом. Рух був локальним; його центром став пагорб Св. Георгія в графстві Сэррей. Диггери почали спробу обробки  земель, що пустують, та натрапили на опір місцевих землевласників. Втім, Т. Ферфакс, що прибув із солдатами, щоб розібратися в тому що відбувається, вирішив, що небезпеки копальники не представляли. Рух остаточно зійшов на нівець в початку 1651 року.

Характерно, що Лільберн і інші левеллери підкреслювали, що їхня позиція принципово відрізняється від диггерів, що на відміну від останніх реалісти. Дійсно, найбільш радикальна політична вимога левеллерів, що зводилася до введення загального виборчого права для чоловіків (не католиків), було не таким уже неможливим: у деяких містах правом обирати користувалися практично всі домовласники. Деякі положення програми левеллерів мали продовження, тоді як ідеї диггерів залишилися тільки в історії соціалістичних навчань.

Як страта Карла І викликала потік роялістських публікацій, так новий режим Кромвеля знайшов ідеологічну підтримку в тих, хто вважав, що саме він здатний забезпечити політичну стабільність. Зі схваленням страти короля виступив Дж. Мільтон. Особливе значення мала публікація в 1651 році Т. Гоббса "Левіафан", у якому обґрунтовувалася ідея наступності державної влади. Вона тим більше викликала шок у роялістських колах, що автор був колись близький до кавалерів і був прямо пов'язаний із двором Карла ІІ у еміграції.