1.3. Організаційна структура та контроль діяльності.

      Організаційна структура і штатна чисельність міліції визначаються в порядку, встановлюваному Кабінетом Міністрів України.

      У своїй діяльності міліція підпорядковується  МВС України.

      Міністр внутрішніх справ України здійснює керівництво всією міліцією України.

      Взаємовідносини у сфері діяльності міліції між МВС України і відповідними органами інших держав та міжнародними організаціями поліції будуються на підставі міждержавних чи міжурядових угод, а також угод між МВС України та цими органами і організаціями.

      Особовий  склад міліції формується з працівників, що проходять державну службу в підрозділах міліції, яким відповідно до чинного законодавства присвоєно спеціальні звання міліції.

      На  службу до міліції приймаються на контрактній основі громадяни, здатні за своїми особистими, діловими й моральними якостями, освітнім рівнем, фізичною підготовкою і станом здоров'я виконувати покладені на міліцію завдання. З прийняттям на службу може бути встановлено іспитовий строк до одного року.

      Працівники  міліції приносять присягу, текст  якої затверджується Кабінетом Міністрів України.

      Не  можуть бути прийняті на службу до міліції  особи, які раніше засуджувалися за вчинення злочину.

      Порядок та умови проходження служби в  міліції регламентуються Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, що його затверджує Кабінет Міністрів України.

Контроль  за діяльністю міліції

      Контроль  за діяльністю міліції здійснюють Кабінет  Міністрів України, міністр внутрішніх справ України і в межах  їхньої компетенції — ради народних депутатів.

      Ради  народних депутатів, здійснюючи контроль за роботою міліції, не втручаються  в її оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та адміністративну діяльність.

      Нагляд  за додержанням законності в діяльності міліції здійснюють Генеральний прокурор України і підлеглі йому прокурори. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Права громадян та їх дотримання на практиці 

1. Основні засади дотримання прав і свобод людини та громадянина

 

      Стосунки  людей між собою у процесі  життєдіяльності, а також взаємозв'язок між державою та індивідом знаходять своє закріплення у формі прав, свобод та обов'язків, що в своїй сукупності утворюють правовий статус особи.

      Правовий  статус людини і громадянина може бути охарактеризований як система  прав та обов'язків, що закріплені державою у встановленому порядку в Конституції та інших нормативно-правових актах.

      У правах та обов'язках зафіксовані  певні стандарти поведінки, що визнаються державою як корисні та обов'язкові для всіх, а також розкриваються  основні принципи взаємовідносин держави  і особи.

      Права та обов'язки у правовій державі фіксують складну систему взаємозв'язків держави і особи, що будується на демократичних принципах.

      Обсяг прав, що складають єдиний правовий статус, значною мірою залежать від  того, виступає особа як людина чи як громадянин.

      Права людини і права громадянина тісно пов'язані, однак не є тотожними поняттями. Розбіжності випливають із розмежування громадянського суспільства і держави. Права людини допомагають визначити автономне поле діяльності особи, де основною рушійною силою стають індивідуальні інтереси особи. Реалізація таких інтересів здійснюється у громадянському суспільстві, що ґрунтується на приватній власності, сфері особистого життя людини та спирається на природні права, що належать людині від народження. Держава повинна не тільки сама не втручатися в ці відносини, а й захищати їх від будь-яких інших посягань. Природні (невід'ємні) права людини стали точним та конкретизованим втіленням самої суті природного права - свободи окремої, автономної особистості. Після утвердження у світовій суспільній думці невід'ємних прав людини як прав особистості, а саме: життя, свобода, власність, безпека особи, прагнення до щастя - розуміння цієї гуманітарної категорії отримало закріплення в міжнародних документах та внутрішньодержавному законодавстві окремих країн. Природні (невід'ємні) права стали символом та адекватним юридичним аналогом індивідуальної свободи людини, її твердої захищеності від свавілля влади. Більш того, вперше за всю історію людства право отримало реальну можливість за допомогою розробки ідей невід'ємних прав людини піднятися над владою та спробувати вирішити проблему стримування та приборкання політичної державної влади.

      Отже, у громадянському суспільстві на основі прав людини створюються умови  для самовизначення, самореалізації особистості, забезпечення її автономії та незалежності від будь-якого незаконного втручання.

      Права громадянина охоплюють сферу  відносин індивіда з державою, у  якій він розраховує не тільки на охорону  своїх прав від незаконного втручання, а й на активне втручання держави в їх реалізацію. Громадянин-особа, яка за законом визнається юридично належною до певної держави. Права людини закріпленні в міжнародно-правових актах, а права громадянина - у конституції певної держави.

      У статті розділу II Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» послідовно розрізняють права і свободи за зазначеним принципом. Особливо це знаходить вияв у формулюваннях статей. Там, де мова іде про права людини, Конституція застосовує формулювання: «кожен має право», «кожен може», «кожному гарантується». Таке текстове закріплення підкреслює можливість реалізації відповідних положень будь-якою особою на території України. Поряд з цим сформульовано і права, що належать лише громадянам України: свобода об'єднань (ст. 36), участь в управлінні державними справами (ст. 38), мирні збори, мітинги, походи та демонстрації (ст. 39) тощо. Це переважно політичні права. Таке законодавче закріплення прав людини і прав громадянина відповідає міжнародним документам, зокрема Міжнародному пакту про громадянські та політичні права.

     Розвиваючись  в суспільстві, людина повинна підкорятися  певним правилам для того, щоб при  використанні своїх прав і свобод не завдавати шкоди іншим, не зробити  неможливим нормальне співіснування. Тому держава, беручи на себе зобов'язання по дотриманню та забезпеченню прав людини, має право вимагати певної поведінки людини, що зафіксована в юридичних нормах.                                                                                              Такі вимоги сформульовані в системі обов'язків. І якщо обов'язки дотримуватися Конституції України та законів України (ст. 67), не завдавати шкоди природі, культурній спадщині (ст. 66) поширюються на всіх, хто перебуває на території України, то обов'язки захисту Вітчизни, шанування її державних символів (ст. 65) є обов'язком лише громадян України.

     Розглянемо  основні права громадян, що наведені в Конституції України.

Право на життя

(Стаття 2 ЄКПЛ, ст.6 Міжнародного пакту про  громадянські та політичні права,  статті 12 і 13 Декларації про поліцію, Кодекс поведінки посадових осіб з дотримання правопорядку, Основні принципи застосування сили і вогнепальної зброї посадовими особами з підтримання правопорядку)

Запобігання катуванню і нелюдському поводженню

(Стаття 5 Загальної декларації прав людини, ст.3 і 15 ЄКПЛ, ст.17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ст.1 Європейської Конвенції про запобігання катуванням і нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, Декларація про поліцію, п.35,36 Європейського кодексу поліцейської етики (рекомендація Rес 10(2001) від 19 вересня 2001, ст.28,62 Конституції України, ст.5, 12 Закону України ”Про міліцію”, ст.121-126, 129, 373 Кримінального кодексу України, ст.22 Кримінально-процесуального кодексу України, ст. 23, 277, 297 Цивільного кодексу України)

Право на свободу та особисту недоторканість

( Статті 3, 9 Загальної декларації прав  людини, ст.5 ЄКПЛ, ст.1 Протоколу №4  до ЄКПЛ, ст.9 Міжнародного пакту  про громадянські та політичні  права, ст.8 Декларації про поліцію, п.34 Європейського кодексу поліцейської етики, принципів 2, 4 Зводу принципів захисту всіх осіб, що підлягають затриманню чи ув’язненню в будь-якій формі, ст.29 Конституції України, ст.5, Закону України ”Про міліцію”, ст.121-126, 129, 373 Кримінального кодексу України, ст.32 Кодексу України про адміністративні правопорушення)

Право на справедливий судовий  розгляд

(Статті 10, 11, 12 Загальної декларації прав  людини, ст.6, 8 ЄКПЛ, ст.26 Міжнародного  пакту про громадянські та  політичні права, принципів 8, 9, 11, 17, 18, 21, 23, 27, 36 Зводу принципів захисту всіх осіб, що підлягають затриманню чи ув’язненню в будь-якій формі, ст.8, 55 Конституції України)

Право на повагу до приватного життя

(Стаття 8 ЄКПЛ, стаття 15 Декларації про поліцію, статті 38, 43 Європейського кодексу поліцейської етики (рекомендація Rес 10(2001) від 19 вересня 2001, ст.32 Конституції України, ст.23 Закону України ”Про інформацію”, ст.163, 168, 182, 359 Кримінального кодексу України, ст.3, 16, 277, 278, 1166-1168 Цивільного кодексу України)

Право на свободу думки, віросповідання та вираження  поглядів

(Статті 18, 19 Загальної декларації прав  людини, ст.8, 9, 10 ЄКПЛ, ст.2 Додаткового  протоколу №1 до ЕКПЛ, ст.18, 19 Міжнародного  пакту про громадянські та  політичні права, ст.8 Декларації про поліцію, п.43 Європейського кодексу поліцейської етики (рекомендація Rес 10(2001) від 19 вересня 2001, ст.32, 35 Конституції України, ст.3, 5 Закону України ”Про свободу совісті та релігійні організації”)

Право на свободу мирних зібрань та право на свободу об’єднань

(Стаття 20 Загальної декларації прав людини, ст.11 ЄКПЛ, ст.21, 22 Міжнародного пакту  про громадянські та політичні  права, принципи 12, 13, 14 Основних принципів  застосування сили та вогнепальної  зброї посадовими особами з підтримання правопорядку, ст.28, 36, 39, 62 Конституції України, ст.14,15 Закону України ”Про міліцію”, ст. 315 Цивільного кодексу України)

Право на володіння майном

(Стаття 17 Загальної декларації прав людини, ст.1 Додаткового протоколу №1  до ЄКПЛ, ст.1, 2, 5 Декларації про поліцію, ст.41 Конституції України, ст.5, Закону України ”Про власність”)

Право на свободу пересування  і свободу вибору місця проживання

(Стаття 13 Загальної декларації прав людини, ст.2 Додаткового протоколу №4  до ЄКПЛ, ст.33 Конституції України)

Право кожного на ефективні  засоби правового  захисту

(Статті 13 і 14 ЄКПЛ, п.3 ст.2 Міжнародного пакту  про громадянські та політичні  права, ст.59 Конституції України,  ч.1,3 ст.365,ч.2 ст.397, ст.398 Кримінального  кодексу України)

    Правоохоронні (спеціальні) органи (прокуратура, органи внутрішніх справ, Служба безпеки України та ін.) покликані відповідно до Конституції у специфічних формах здійснювати охорону, захист і гарантування функціонування всієї системи національного права України. Їх діяльність повинна будуватися на засадах моральності та справедливості, що дозволяє повною мірою гарантувати права і свободи людини.

    Найбільш  важливим напрямом вдосконалення діяльності правоохоронних органів за сучасних умов є зосередження їх зусиль на безумовному забезпеченні захисту прав та свобод людини і громадянина в Україні. Тому найкращим індикатором визначення стабільності й рівня організації належного реагування на факти порушень прав і свобод людини з боку органів державної влади, місцевого самоврядування та правоохоронних органів як в окремих регіонах на місцях, так і загалом в державі, порівняно з окремими напрямами правозахисної діяльності, є звернення з цього приводу громадян до Президента та його Адміністрації. Всебічний, незалежний, об’єктивний та справедливий розгляд звернень громадян з цих питань зазначеними органами в регіонах автоматично унеможливлює подальші звернення. У той самий час його відсутність свідчить про неспроможність вжиття невідкладних і системних заходів до своєчасного та якісного розгляду на місцях і організації необхідної роботи щодо забезпечення захисту конституційних прав і свобод громадян.