Галузеві принципи цивільного процесуального права

     Найбільш  прийнятною і практично значущою є систематизація принципів цивільного процесуального права за їх змістом і сферою поширення:

     – загально правові принципи – характерні для всіх галузей національного права, в тому числі і цивільно-процесуального;

     – міжгалузеві принципи – закріплені в нормах кількох галузей права, як правило, близьких за змістом, наприклад, для кримінально-процесуального та цивільно-процесуального, господарсько-процесуального;

     – галузеві принципи – закріплені нормами лише цивільного процесуального права.

     Також існує декілька підходів до систематизації принципів цивільного процесуального права:

1. за формою нормативного закріплення:

– закріплені Конституцією України;

– закріплені у законодавстві про цивільне судочинство;

2. за роллю в регулюванні процесуально-правового становища суб’єктів правовідносин:

– які визначають процесуально-правову діяльність суду;

           – які визначають процесуальну діяльність осіб, які беруть участь у справі, й інших учасників процесу;

3. за предметом регулювання:

– організації правосуддя (судоустрою і судочинства);

– функціональні – принципи процесуальної діяльності (судочинства);

           – які визначають зміст процесуальної діяльності (диспозитивність) і такі, що визначають процесуальну форму виконання процесуальних дій (усність, безпосередність, безперервність);

4. за значимістю:

     – фундаментальні (абсолютні) – диспозитивність, рівноправність сторін, процесуальний формалізм;

     – конструктивні (відносні) – всі інші принципи [17, c. 22].

     Класифікацію  принципів можна проводити на основі змішаних критеріїв, наприклад, за дією в системі права і за формою нормативного закріплення або за предметом правового регулювання, але найбільш прийнятною та практичною вбачається класифікація принципів за формою нормативного закріплення.

     До  принципів цивільного процесуального права, закріплених Конституцією України, належать:

     – здійснення правосуддя виключно судами;

     – територіальність і спеціалізація побудови системи судів загальної юрисдикції;

     – здійснення правосуддя суддею одноособово, колегією суддів, а також за участю народних засідателів;

     – незалежність і недоторканність суддів та підкорення їх тільки законові;

     – законність;

     – рівність усіх учасників процесу перед законом і судом;

     – змагальність сторін та свобода в наданні ними судові своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості;

     – гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

     – державна мова судочинства тощо.

     До  принципів цивільного процесуального права, закріплених законодавствам про цивільне судочинство, належать принципи:

     – диспозитивність;

     – процесуальна рівноправність сторін;

     – раціональна процесуальна форма;

     – усність;

     – безпосередність;

     – оперативність. 
 

 

     РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА ГАЛУЗЕВИХ  ПРИНЦИПІВ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

     2.1. Принцип диспозитивності 
 

    Галузеві  принципи – це принципи, які характерні тільки для цивільного процесуального права і в його нормах регулюють  суспільні відносини, які виникають  при розгляді і розв’язанні цивільних  справ, перегляді судових рішень, а також при виконанні судових  та інших постанов у виконавчому  провадженні.

    Диспозитивність (від лат. dispono — розпоряджаюся) полягає в наданій заінтересованим особам, які беруть участь у справі (ст. 5, 98 ЦПК), можливості вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на порушення, розвиток і припинення справи в суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб’єктивних майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів, державних і громадських інтересів. Зміст диспозитивності розкривається в літературі неоднозначне [1, c. 45].

    Принцип диспозитивності є основоположним в системі принципів цивільного процесуального права і полягає у наданні сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі, можливості вільно здійснювати і розпоряджатись матеріальними правами щодо предмета спору та процесуальними засобами їх захисту.

    Складовими  положеннями змісту принципу диспозитивності є шість груп прав:

    – права, що характеризують повноваження на порушення провадження по справі;

    – права, спрямовані на зміну позовних вимог;

    – права, пов'язані із забезпеченням законного складу суду, об'єктивного розгляду справи та виконання судових рішень;

    – права, пов'язані із залученням до справи заінтересованих осіб;

    – права щодо здійснення окремих процесуальних дій;

    – і інші права, що забезпечують захист у процесі по справі [18, c. 22]. 

    Право громадян на звернення до суду за захистом і на судовий захист закріплене в  статтях 35, 55, 56 Конституції України, отже, принцип диспозитивності спирається на конституційну основу [9, c. 8].

    Диспозитивний характер мають права сторін, визначені ст. 31 ЦПК, за якою позивач може протягом усього часу розгляду справи по суті змінити підставу чи предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю чи частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою в усякій стадії процесу, вимагати виконання рішення, ухвали, постанови суду [8, c. 456].

    Отже, принцип диспозитивності характеризується такими положеннями:

    1) хто хоче здійснити своє право,  повинен сам потурбуватися про це;

    2) особа, якій належить право, може від нього відмовитись;

    3) нікого не можна примушувати пред’явити позов проти своєї волі;

    4) суд не повинен виходити за межі вимоги сторін, за винятками, встановленими законом.

    Диспозитивністю визначаються також права інших  осіб, які беруть участь у справі. Треті особи, котрі заявляють  самостійні вимоги на предмет спору, користуються усіма правами позивача (ст. 34 ЦПК). Прокурор може відмовитись від заявленої ним вимоги або змінити її (ст. 46 ЦПК).

    Зміст принципу диспозитивності закріплений  в інших правах осіб, які беруть участь у справі, та визначаються системою цивільних процесуальних правовідносин  в наступних стадіях розвитку цивільного судочинства у справі. Особи, які беруть участь у справі, повинні користуватися належними  процесуальними правами сумлінно, не спрямовувати їх на шкоду інших осіб, державних і громадських інтересів [17, c. 55]. 
 
 
 

2.2. Принцип безпосередності  судового розгляду 
 

    Принцип безпосередності судового розгляду. Принцип безпосередності судового розгляду визначає порядок дослідження та сприйняття матеріалів цивільної справи судом. Відповідно до ч. 1 і ч. 2 ст. 159 ЦПК суд першої інстанції зобов’язаний безпосередньо дослідити докази у справі. Справа розглядається одним і тим самим складом суду. У разі заміни одного із суддів під час рудового розгляду справа розглядається спочатку [19, c. 67].

    Порушення вимог принципу безпосередності  тягне скасування рішення суду і  передачу справи на новий розгляд. Згідно з ч. 1 і ч. 2ст. 311 ЦПК суд апеляційної інстанції скасовує рішення у справі з направленням її на новий розгляд якщо, зокрема:

    1) справу розглянуто неповноважним суддею або складом суду;

    2) рішення ухвалено чи підписано не тим суддею, який розглядав справу.

    Аналогічні  підстави для скасування рішення суду й передачі справ на новий розгляд касаційною інстанцією передбачені в ч. ч. 1, 2 ст. 338 ЦПК. Принцип безпосередності, як зазначає Треушников, визначає засоби і методи сприйняття судом доказів у справі.

    Цей принцип стосується й доказової діяльності, спрямованої на встановлення істинності фактів, необхідних для вирішення справи. Він включає наступні вимоги:

    а) суд зобов’язаний обґрунтувати рішення лише тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, адже лише в такому разі рішення може бути обґрунтованим;

    б) при дослідженні обставин справи суд має отримати відомості з безпосереднього джерела. Суд першої інстанції, при розгляд справи зобов’язаний безпосередньо дослідити докази: заслухати пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, висновки експертів, ознайомитись із письмовими та оглянути речові докази. Саме за такої умови безпосереднього сприйняття необхідних суду відомостей може бути забезпечена істинність рішення;

    в) суд має прагнути застосування так  званих, первинних доказів, які утворились під безпосередньою дією певних фактів (наприклад, свідок особисто бачив певні  події). Принцип безпосередності  вимагає використання первинних  доказів, але це не означає, що вони завжди «кращі» доказів похідних. Подібна точка зору призвела б  до відновлення теорії формальних доказів, що була притаманна феодалізму. Водночас слід мати на увазі, що інколи безпосереднє сприйняття фактичних даних судом, що розглядає справу, неможливе або ж недоцільне. Принцип безпосередності не забороняє використання похідних доказів, якщо немає первинних або їх отримання ускладнене. Для подібних випадків цивільний процесуальний закон передбачає певні винятки з принципу безпосередності. Так, суд, що розглядає справу, у разі необхідності збирання доказів за межами його територіальної підсудності доручає відповідному суду провести певні процесуальні дії. Протоколи і  всі зібрані при виконанні доручення матеріали негайно пересилаються до суду, який розглядає справу (ч. ч. 1, 4 ст. 132 ЦПК). Свідок може бути допитаний судом у місці його перебування, якщо внаслідок хвороби, віку, інвалідності чи з інших поважних причин не може з’явитися за викликом суду, який розглядає цивільну справу. У таких випадках суд отримує відомості про факти не з першоджерела, а з відповідних протоколів, оголошених у судовому засіданні. Винятком із цього принципу є й різного роду випадки забезпечення доказів: допит свідків, призначення експертизи, витребування і огляд письмових та речових доказів до пред’явлення позову (ч. З ст. 133 ЦПК) чи до розгляду справи по суті. У цьому випадку суб’єктом безпосереднього сприйняття є суддя, навіть якщо справу буде розглянуто колегіально судом;

    г) вимога до складу суду, полягає в тому, що в разі колегіального розгляду справи склад суду від початку й до закінчення розгляду справи має бути незмінним. При одноособовому розгляді справи вона має бути розглянута від початку й до кінця одним суддею. Лише судді, які брали участь у дослідженні обставин справи, можуть брати участь в ухваленні підсумкового процесуального документа – рішення чи ухвали. Якщо клопотання про відвід судді (суддів) задоволено або суддя (чи один із суддів) вибуває з процесу з іншої причини (хвороба, відрядження тощо), розгляд справи треба починати спочатку [20, c. 38].

    Таким чином, у силу принципу безпосередності  рішення суду має ґрунтуватись на доказах, отриманих безпосередньо  із джерел, що володіють відомостями, перевіреними в судовому засіданні.