Галузеві принципи цивільного процесуального права

2.3. Принцип усності  судового розгляду 
 

     Розгляд справ проводиться усно (ч. 1 ст. 6 ЦПК). Винятки із цього правила визначаються процесуальним законом.

     Принцип усності – це закріплена в цивільному процесуальному законодавстві    засаднича ідея, суть якої полягає в тому, що всі учасники цивільного процесу виступають перед судом, дають пояснення, показання, надають висновки, висловлюють свої міркування в усній формі. Докази у справі підлягають у судовому розгляді усному обговоренню та дослідженню [2, c. 145].

     Розгляд справи в суді провадиться в усній формі. Частина 1 ст. 173 ЦПК передбачає, що розгляд справи по суті розпочинається доповіддю головуючого про зміст заявлених вимог та про визнання сторонами певних обставин під час попереднього судового засідання, після чого з’ясовується, чи підтримує позивач свої вимоги, чи визнає відповідач вимоги позивача та чи не бажають сторони укласти мирову угоду або звернутися для вирішення спору до третейського суду. Усність, як зазначає В. Тертишников, потрібна там, де є гласність процесу. Вона сприяє особистому спілкуванню суду зі сторонами, іншими особами, які беруть участь у справі, та іншими учасниками процесу, більш глибокому сприйняттю обставин справи, дозволяє сконцентрувати процесуальний матеріал у судовому засіданні, своєчасно розглянути справу й ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

     Цей принцип у цивільному судочинстві забезпечує тісне й оперативне спілкування суду з усіма учасниками процесу та інформування їх і громадян, що знаходяться в залі судового засідання, про зміст та мету певних дій суду. В умовах гласності процесу судовий розгляд справляє важливий вплив виховного характеру. Усна форма полегшує і прискорює безпосереднє сприйняття доказів судом та особами, які беруть участь у справі, прискорює сам процес розгляду справи. Усний розгляд робить можливою і полегшує постановку процесуальної діяльності суду під безпосередній контроль осіб, які беруть участь у справі, завдяки чому зростає відповідальність суду за належне виконання завдань цивільного судочинства.

     Усність не виключає здійснення багатьох процесуальних дій у письмовій формі.

     Позовна заява подається у письмовій  формі (ст. 119 ЦПК). Подаються у письмовій формі заяви про видачу судового наказу (ст. 98 ЦПК) та про відкриття провадження у справах окремого провадження. Мирова угода між сторонами укладається також у письмовій формі. Рішення суду ухвалюється у письмовій формі (ст. 209 ЦПК). У письмовій формі також подаються апеляційна та касаційна скарги (ст. 295, ст. 326 ЦПК). Рішення та ухвали суду апеляційної і касаційної інстанцій також постановлюються у письмовій формі. Згідно зі ст. 181 ЦПК свідок, даючи показання, може користуватися записами в тих випадках, якщо його показання пов’язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам’яті. Ці записи подаються судові та особам, які беруть участь у справі, і можуть бути приєднані до справи за ухвалою суду [5, c. 29].

     Таким чином, говорячи про співвідношення усної та письмової форм у цивільному процесі, можна констатувати, що письмові матеріали при розгляді справи відіграють подвійну роль. З одного боку, вони є об’єктом для усного судомовлення (вони проголошуються). Матеріали, викладені письмово, можуть мати значення для справи лише в тому випадку, якщо їх зміст буде доведено до відома суду та осіб, які беруть участь у справі, в усній формі.

     Із  іншого – вони є важливим засобом закріплення всього процесу, що проходить в усній формі.

     Матеріали усного судомовлення фіксуються в журналі  судового засідання        (ст. 198 ЦПК) і за допомогою звукозаписувального технічного засобу                       (ч. 1 ст. 197 ЦПК). Це не є винятком із принципу усності [12, c. 234].

     Таким чином, не може бути сумнівів у тому, що принципом усності краще забезпечується збирання відомостей, необхідних для  винесення правосудного рішення. На відміну від опосередкованих відомостей суд внаслідок прямого й усного обговорення дій і показань учасників процесу, свідків, експертів, а також інших осіб, які беруть участь у справі, має можливість отримати об’єктивну картину щодо фактів, які стверджуються, та обставин, які досліджуються. Тим самим принцип усності сприяє реалізації принципу об’єктивної істини. 
 

2.4. Принцип змагальності 
 

     Принцип змагальності спрямований на забезпечення сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, широкої можливості в захисті своїх прав, свобод та інтересів, а також прав, свобод та інтересів інших осіб. Цей принцип закріплено в п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції і в ст. 10 ЦПК. Як указано в п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції і принцип змагальності сторін полягає в свободі у наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості. Принцип змагальності в позовному провадженні обумовлений тим, що в ході провадження у цих справах суд розглядає спори між суб’єктами, які мають протилежні правові інтереси. Як зазначає               Н. Чечіна, судове провадження має характер спору (правильніше було б це зазначати стосовно позовного провадження), змагання перед судом у доведенні обставин, покладених у основу їх вимог і заперечень. Такий спосіб організації судочинства має назву змагального начала чи принципу змагальності [14, c. 99-103].

     Як  зазначає В. Комаров, змагальність у цивільному судочинстві ґрунтується на особистій автономії сторін у цивільному процесі. Варто додати, що правову автономію мають не лише сторони, а й інші особи, які беруть участь у справі, та інші учасники процесу. Однак обсяг правової автономії різний для різних учасників процесу [11, c. 175-177].

     Суб’єктами змагальності є особи, які беруть участь у справі. Усі вони мають рівні можливості для користування та розпоряджання процесуальними засобами, необхідними для висловлювання й обґрунтування власних правових позицій з метою захисту суб’єктивних прав та інтересів, що охороняються законом. Наділення сторін рівними процесуальними правами дозволяє їм змагатися перед судом.

     Змагальна форма цивільного процесу має  певну систему взаємопов’язаних і взаємообумовлених процесуальних повноважень, реалізація яких дозволяє, з одного боку, зацікавленим особам обґрунтувати свої вимоги й заперечення, а з іншого – суду встановити об’єктивну істину в цивільній справі [10, c. 24].

     В. Тертишпиков вважає, що принцип змагальності полягає у здійсненні в змагальній формі ініціативи й активності осіб, які беруть участь у справі, та суду при здійсненні прав та виконанні обов’язків із визначення кола обставин, які мають значення для вирішення справа, та зі збирання, оцінки та дослідження доказів, які підтверджують чи спростовують ці обставини [15, c. 160].

     Відповідно  до принципу змагальності ст. 60 ЦПК передбачає, що кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 ЦПК. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виник спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

     Таким чином, під принципом змагальності цивільного процесу треба розуміти становище, за якого на осіб, які  беруть участь у справі, покладається обов’язок з доказування обставин, на які вони посилаються для обґрунтування своїх вимог і заперечень. Суд як зазначалося, сприяє особам, які беруть участь у справі, за їх клопотанням у збиранні доказів (ч. 4 cт. 10 і ч. 1 ст. 137 ЦПК). Під час реалізації цього обов’язку діяльність осіб, які беруть участь у справі, набуває характеру змагальності, а її суттю є протистояння. Якщо розглядати цей принцип передусім як обов’язок, то природно, що невиконання його тягне для осіб, що не виконали цього обов’язку, процесуальні санкції у вигляді несприятливих наслідків. Водночас принцип змагальності включає в себе і право осіб, які беруть участь у справі, надавати докази, на які вони посилаються в обґрунтування своїх вимог та заперечень, і доказувати ці обставини. Це положення закріплено в ст. 27 ЦПК.

     Метою процесуальної доказової діяльності суду, осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників процесу (наприклад, експертів – ст. 53 ЦПК) є встановлення наявності чи відсутності обставин, що обґрунтовують вимоги й заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інших обставин, що мають значення для її вирішення. Ця діяльність має здійснюватися у певному встановленому законом порядку [16, c. 113].

     Принцип змагальності притаманний усім стадіям  позовного провадження й розгляду певних категорій справ в порядку окремого провадження. Так, згідно зі    ст. 119 ЦПК позивач у позовній заяві має викласти, зокрема, зміст позовних вимог, обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги, зазначити докази, що підтверджують кожну обставину тощо. Про відкриття провадження у справі суддя постановляє ухвалу. У цій увалі суддя повинен, зокрема, запропонувати відповідачу надати в указаний судом строк письмові заперечення проти позову, з посиланням на докази, якими вони обґрунтовуються (п. 5 ч. 4 ст. 122 ЦПК).

     Найповніше  принцип змагальності проявляється на стадії судового розгляду (ст.  ст. 173, 176, 177, 179, 193 ЦПК).

     Принцип змагальності повною мірою притаманний  і стадії перегляду судових рішень та ухвал у апеляційному порядку. Стаття 304 ЦПК встановлює, що справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції.

     Принцип змагальності застосовується і на стадії перегляду рішень і ухвал у касаційному порядку. Так, відповідно до ст. 333 ЦПК у касаційному порядку справа розглядається колегією у складі 5 суддів. Суддя-доповідач доповідає в необхідному обсязі зміст оскаржуваного рішення суду та доводи касаційної скарги. Сторони та інші особи, що беруть участь у справі, дають свої пояснения. У своїх поясненнях сторони та інші особи, які беруть участь у справі, можуть наводити тільки ті доводи, які стосуються підстав касаційного розгляду справи.

     Принцип змагальності, як зазначалося застосовується й при розгляді окремих категорій справ в порядку окремого провадження. При розгляді судом справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності особи (глава 2 розділу IV ЦПК), справ про падання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності (глава 3 розділу IV ЦПК). Принцип змагальності застосовується й при встановленні ряду юридичних фактів: факту родинних відносин між фізичними особами, перебування фізичної особи на утриманні; каліцтва; реєстрації та розірвання шлюбу, усиновлення; проживання чоловіка і жінки однією сім’єю без шлюбу тощо (ст. 256 ЦПК). У вказаних у ст. 256 ЦПК випадках суд розглядає спори не про право, а про факт. Справи, передбачені главою 2 розділу IV ЦПК, суд розглядає за участю заявника, представника органу опіки і піклування. Питання про виклик фізичної особи, стосовно якої розглядається справа про визнання її недієздатною, вирішується в кожному випадку судом із урахуванням стану її здоров’я (ст. 240 ЦПК). Справи, передбачені главою 3 розділу IV ЦПК, суд розглядає за участю заявника, одного чи обох батьків (усиновлювачів) чи піклувальника, а також представників органів опіки та піклування (ст. 244 ЦПК). При розгляді вказаних категорій справ можливий спір не про право, а про психічний чи фізичний стан особи. Тому при розгляді вказаних категорій справ також проявляється принцип змагальності. У зв’язку iз цим не можна цілковито погодитись із положенням, встановленим ч. З ст. 235 ЦПК, згідно з яким справи окремого провадження розглядаються із додержанням загальних правил, установлених ЦПК, за винятком положень про змагальність і межі судового розгляду.

     Принцип змагальності не застосовується у наказному  провадженні, адже при видачі наказу відсутній спір про право (п. 2 ч. 1 ст. 100 ЦПК).

     Отже, принцип змагальності виступає процесуальною  гарантією всебічного, повного й  об’єктивного встановлення дійсних  обставин справи, прав і обов’язків сторін.

2.5. Принцип процесуального  рівноправ’я сторін 
 

     Відтворений в ЦПК, цей принцип встановлює для сторін рівні можливості для  здійснення ними своїх процесуальних прав і виконання обов’язків, а не в тотожності прав позивача і відповідача. Зміст цього принципу обумовлюється характером матеріальних правовідносин, підвідомчих судові, і є відображенням загальноправового, закріпленого Конституцією, принципу рівності усіх громадян перед законом і судом (ст. 154). Визначивши процесуальну рівноправність сторін, цивільне процесуальне законодавство надає їм однакові процесуальні засоби для захисту і рівну можливість для їх застосування та сприяння судові. Суд однаково повинен допомогти сторонам у збиранні і залученні до справи доказів. Він зобов’язаний роз’яснити їх права і обов’язки, попередити про наслідки здійснення або невчинення процесуальних дій і подавати інше сприяння, яке забезпечувало б реалізацію даного принцип. Їм надсилаються повістки і повідомлення про час і місце судового засідання та проведення окремих процесуальних дій. При розгляді клопотань осіб, які беруть участь у справі, суд заслуховує думку сторін [18, c. 21].

    Суд не може постановити рішення, не вислухавши пояснення відповідача.

    Позивачеві  не може бути дозволено те, що не дозволяється відповідачу і навпаки.

    Таким чином, відповідно до цього принципу для сторін встановлена в ЦПК  рівність у використанні ними процесуальних  засобів у процесуальній діяльності в цивільному судочинстві. 
 

2.6. Принцип неможливості  процесуального сумісництва 
 

    Відповідно до цього принципу суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин не може в одній і тій же справі перебувати більше як в одному процесуальному становищі (позивач не може в цій же справі бути третьою особою, відповідач – свідком тощо). При дорученні співучасником ведення справи одному із співучасників (ст. 32 ЦПК) останній не змінює своєї процесуальної правосуб'єктності, а залишається стороною і діє в процесі на захист своїх прав і прав співучасника. При пред'явленні зустрічного позову відповідач не виступає одночасно і позивачем (ст. 123 ЦПК).