Вищі органи Європейського Союзу

Отже, Комісія, Рада та Парламент утворюють «інституційний трикутник», що відіграє ключову роль у прийнятті фінансових рішень у ЄС. Процес прийняття рішень у ЄС на перший погляд здається занадто ускладненим, проте закладений у ньому механізм перевірок і противаг є суттєвим для демократичного процесу, котрий має ґрунтуватися на відкритій дискусії, консультаціях і консенсусі.

Розроблення законопроектів починає Європейська Комісія з власної ініціативи або на прохання Європарламенту чи Європейської Ради міністрів, яка не може прийняти рішення без офіційної пропозиції з боку Комісії ЄС. Пропозиції надходять до Ради міністрів, а далі передаються до відповідних комітетів Європарламенту. У комітетах Європарламенту до проектів вносяться поправки і вони проходять попереднє обговорення перед тим, як про них буде повідомлено на черговому засіданні Парламенту. Водночас проекти передаються до економічного та соціального комітету, або комітету регіонів. Позиції парламенту та названих вище комітетів повідомляються Комісії ЄС, яка на їх основі вносить поправки до законопроекту. Далі проект рішення знову потрапляє до Європейської Ради міністрів і Європарламенту для другого читання, але попередньо розглядається на рівні комітетів, голосується на щомісячній пленарній сесії парламенту і повертається до Ради міністрів, яка і приймає остаточне рішення. У ході цього процесу Комісія ЄС може внести зміни або поправки до своєї пропозиції. Після прийняття рішення саме Європейська Комісія організовує контроль за виконанням.[5]

«Інституційний трикутник» доповнюється ще двома важливими інституціями — Судом Європейського Союзу та Палатою аудиторів.

Суд Європейського Союзу — орган, створений у 1952 р. Договором про заснування Європейського об'єднання вугілля та сталі, який забезпечує дотримання права в ЄС. Оскільки Суд ЄС має надзвичайно великий обсяг обов'язків, Єдиний європейський акт (1987 р.) передбачив створення Суду першої інстанції — додаткового судового органу, покликаного «розвантажити» і максимально допомогти Суду ЄС виконувати його основну функцію. Отже, Суд ЄС та Суд першої інстанції втілюють судову гілку влади Євросоюзу. Тепер, коли в ЄС об’єднані 27 держав, до складу Суду ЄС  входять 27 суддів та 8 Генеральних адвокатів.

Суд розглядає суперечки між державами-членами, між Союзом і країнами ЄС, між інститутами, фізичними особами або спільними органами і Союзом; готує експертні висновки і відповідає за попередні рішення (за клопотанням національного суду); висловлює свою думку щодо міжнародних угод. Хоча суд не наділений примусовими повноваженнями, в переважній більшості випадків сторони виконують рішення суду, спираючись на концепцію дотримання спільних інтересів.

Рахункова палата (Палата аудиторів) — колегіальний орган, заснований 1975 р., який забезпечує зовнішній контроль спільних європейських фінансів і консультативний розгляд бюджетних проектів ЄС.

Вищі інституції ЄС доповнюють інші важливі органи: дорадчі — Європейський соціально-економічний комітет (виражає позицію організованого громадянського суспільства з соціальних та економічних питань) і Комітет регіонів (виражає позицію регіональних та місцевих органів влади); фінансові — Європейський центральний банк (відповідає за монетарну політику та євро) та Європейський інвестиційний банк (фінансовий інструмент досягнення цілей Союзу) і з захисту прав людини — європейський омбудсмен (опікується скаргами громадян на інституції та органи ЄС). Є також чимало інших органів і установ, наприклад «Агентства Європейського Союзу», які допомагають досягненню цілей ЄС.[6]

Отже, ЄС поступово трансформується з міжнародної організації, з економічного та політичного союзу західноєвропейських країн в об'єднання держав з єдиною валютою, громадянством, кордонами, єдиною зовнішньою і внутрішньою політикою.

2. Основні функції органів Європейського Союзу.

Функції органів ЄС мають характер наднаціонального, наддержавного регулювання. Вони ведуть переговори за торговими, митним та інших питань з третіми, тобто не входять з ЄС, країнами, встановлюють регламент ринкових цін на продукти сільського господарства, забезпечують проведення політики протекціонізму шляхом визначення так званих компенсаційних тарифів, розподілу субсидій та ін.

З метою поглиблення інтеграції в 1992 р. в Маастрихті (Нідерланди) 12 країн-учасниць Європейських співтовариств підписали договір про створення Європейського союзу (набрав чинності з 1 листопада 1993 р.), що передбачає підвищення ролі наднаціональних органів - Європейської ради, Європейського Парламенту, Ради міністрів Європейського союзу, Європейської комісії і Суду ЄС. При цьому поряд з національним вводилося європейське громадянство.

При створенні ЄЕС ставилося за мету формування спільного ринку товарів, капіталів і робочої сили. Проте з самого початку передбачалося освіта не тільки митного, а й економічного, а в перспективі і політичного союзу. У 1962 р. у ЄЕС були зняті кількісні обмеження, а з 1968 р. повністю скасовані мита у взаємній торгівлі, введено єдиний митний тариф по відношенню до третіх країн.

У 1993 р. остаточно склався «єдиний внутрішній ринок», що представляє собою господарське простір без внутрішніх кордонів, в рамках якого забезпечено вільне переміщення товарів, робочої сили, послуг і капіталів.

У травні 1999 р. набув чинності підписаний в жовтні 1996 р. новий Амстердамський договір, який вносить суттєві зміни та доповнення до договорів, на яких ґрунтується ЄС. У сферу його діяльності включається політика в галузі цивільних прав та зайнятості, знімаються останні перешкоди на шляху пересування громадян. У Амстердамському договорі приділяється особлива увага малим і середнім підприємствам, охорону навколишнього середовища. Намічається проведення спільної зовнішньої політики і в галузі безпеки з метою зміцнення позицій ЄС на світовій політичній арені. Важливою зміною у правовому статусі ЄС, включеним в Амстердамський договір, є посилення ролі Європейського парламенту.[7]

Європейська Рада (англ. European Council, EC) — цей термін означає регулярні зустрічі глав держав та урядів країн Європейського Союзу.

Започаткована згідно з комюніке, прийнятому в грудні 1974 р. на закритті Паризького саміту; перше засідання відбулося 10-11 березня 1975 р. в Дубліні. Раніше, від 1961 до 1974 рр., практикувалися європейські конференції на найвищому рівні. Існування Європейської Ради було юридично визнане в Єдиному Європейському Акті, а офіційний статус підтверджено в Договорі про Європейський Союз.

Відповідно до ст. 4 [D] Договору про створення Європейського Союзу до складу Європейської Ради входять глави держав (стосується Франції й Фінляндії) чи глави урядів країн-членів і Голова Європейської Комісії. Їх супроводжують міністри закордонних справ та один член Комісії. Відповідно до декларації N 4, доданої до Заключного Акту Конференції в Маастрихті, Голова Європейської Ради запросив міністрів економіки та фінансів брати участь у засіданнях, на яких розглядаються питання, пов'язані з Валютно-Економічним Союзом. Європейська Рада збирається щонайменше два рази на рік, під керівництвом глави країни чи уряду країни-члена, яка зараз головує в Раді Європейського Союзу.

Європейська Рада збирається щонайменше двічі на рік, її очолює глава держави чи уряду країни, яка головує у Раді Міністрів.

Стосовно повноважень Європейської Ради, то перший раз її повноваження були визначені в Лондонській Декларації, яку прийнято 29-30.06.1977р. у Лондоні. Пізніше статус ЄР був розширений і доопрацьований у Урочистій Декларації про Європейський Союз, прийнятій на саміті в Штутгарті 19.06.1983р. Першим Договором, у якому сформульовано повноваження Європейської Ради є Договір про створення Європейського Союзу, при чому слід зазначити, що у цьому договорі повноваження ЄР окреслені значно скромніше, аніж у раніше згаданих деклараціях. Відповідно до ст. 4 [D] Договору: «Європейська Рада надає Союзу необхідний імпульс для розвитку і визначає узагальнені вектори його політики. Європейська Рада звітує Європейському Парламенту про кожне своє засідання, а також подає річний, письмовий звіт про поступ, досягнутий Союзом».

Європейська Рада займається справами, які зважаючи на свою важливість не можуть бути вирішені на нижчому щаблі. Рішення прийняті нею переважно не мають юридичної сили, але їх політичне значення є дуже велике, і це знаходить відображення в правових актах, прийнятих іншими, уповноваженими до цього інституціями Європейського Союзу. Але це не означає, що Європейська Рада не може приймати юридично зобов'язальних рішень. Добрим прикладом може бути    ст. 7 [F.1] Договору про створення Європейського Союзу, яка передбачає право застосовувати санкції до країн, які в тривалий час грубо порушують основні свободи, демократичні принципи та права людини. Відповідно до ст. 121 [109 j] Договору про Європейське Співтовариство Рада «збирається в складі голів держав чи урядів», приймає деякі рішення в рамках Валютно-Економічного Союзу, наприклад, про початок третього етапу валютної інтеграції.

З правової точки зору, Європейська Рада є інституцією Європейського Союзу, але не є органом Європейського Співтовариства. Однак, особливий статус цієї інституції і специфіка взаємної залежності між Співтовариствами і Європейським Союзом призводять до того, що її рішення мають також ключове значення в рамках Співтовариства.[8]

Європейський Парламент (англ. European Parliament) — одна з п'яти інституцій Європейського Союзу, асамблея представників його майже 500-мільйонного населення.

Починаючи з 1979 року Європейський Парламент обирають прямим загальним голосуванням; місця в ньому розподілені між країнами-членами відповідно до чисельності населення, наразі депутатів 736 осіб.

Європейський Парламент виконує в інституційній системі Європейського Союзу декілька важливих функцій. Найосновніші з них функції - це законодавча, контролююча, формувальна і бюджетна.

Законодавча функція.

Європейський Парламент, на відміну від національних парламентів, не може самостійно приймати правові акти. Відповідно до положень Договорів, він лише може брати участь у законодавчому процесі, співпрацюючи з Радою та Комісією, згідно з визначеними процедурами. Парламент не має також права законодавчої ініціативи, це належить до повноважень Європейської Комісії. Однак, він може вимагати подання Європейською Комісією відповідного законопроекту, якщо він є необхідним для досягнення цілей Договорів.

Законодавчі повноваження Європейського Парламенту спочатку були дуже скромними. Він мав право висловлювати думки щодо законопроектів, але думки ці не обов'язково повинні були братися до уваги тогочасною Радою Міністрів. Істотним розширенням повноважень Парламенту було запровадження Єдиним Європейським Актом процедури співпраці, а згодом - Договором про створення Європейського Союзу - процедури спільного вирішення питань та погоджуваної думки. Кожна з цих процедур застосовується при прийнятті правових актів у певних, визначених сферах діяльності Європейського Союзу.

У процедурі консультації повноваження ЄП зводяться до видання думки, яка не є юридично зобов'язальною для Комісії чи Радою. Однак, ці органи не можуть знехтувати думкою Парламенту.

Набагато більше повноважень ЄП має в процедурі співпраці. Процедура співпраці передбачає два читання. Перше читання полягає у висловленні ЄП думки, як і в процедурі консультації. У другому читанні Парламент може запропонувати поправки, які, щоправда, можуть бути відхилені Радою, але тільки тоді, коли рішення Ради буде одноголосним.

Найширші повноваження Парламенту дає процедура спільного рішення, яка спершу передбачала аж три читання. Якщо "спільна позиція" Ради є незадовільною, то Парламент може відхилити законопроект. Це означає, що в цій процедурі Парламент практично володіє право вето, оскільки Рада, відповідно до цієї процедури, не може діяти всупереч волі Парламенту, навіть якщо в Раді є одноголосність з цього питання. Важливим елементом цієї процедури є можливість скликання т.зв. Арбітражного Комітету, який у суперечливих ситуаціях може довести до згоди між Радою та Парламентом (т.зв. консиліумний розгляд). Ця надскладна процедура була значно спрощена Амстердамським Договором. Найважливіші зміни полягають у скороченні процедури до двох читань і введенні можливості відхилення проекту Парламентом уже в першому читанні. Також, варто звернути увагу, що Амстердамський Договір значно розширив перелік справ, які розглядаються за процедурою спільного рішення, одночасно обмеживши сферу дії процедури співпраці.              

До деяких питань (наприклад. прийняття нових членів, підписання асоційованої угоди) застосовується процедура позитивної оцінки(згоди, погоджувальної оцінки, ратифікації). У цій доволі простій процедурі неможливим є прийняття актів без згоди Парламенту.

Контролююча функція.              

Європейський Парламент володіє великими повноваженнями контролю, насамперед, за іншими органами Європейського Союзу.              

Найпростішим інструментом контролю є можливість надання Європейським Парламентом запиту до Ради чи Комісії. Вони можуть надаватися кількома способами. Запити з вимогою усної відповіді має право скеровувати комісія ЄП, політична група, а також група щонайменше з 32 депутатів. Запити з вимогою письмової відповіді надаються подібним чином, але сам запит, як і відповідь на нього публікуються в Урядовому Щоденнику Європейського Співтовариства. Окремий депутат ЄП має право ставити запитання під час т.зв. часу на запитань (з англ. question time). Це період, передбачений на запитання до конкретних Комісарів під час під-сесії ЄП. Згідно зі статутом Європейського Парламенту, кожен депутат має право поставити тільки одне запитання.