Кирило-Мефодиевское братство

Вступ

 

 

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Україні розгорнувся процес національно-культурного відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу після їхнього занепаду. Відродження пов'язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ та процесів, які є національно значимими, але у попередні часи свідомо чи несвідомо гальмувалися або замовчувалися. У добу відродження посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах життя — від культури до політики. У цей час активно збиралися та вивчалися історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ятки. Поступово відроджується мова, розширюється сфера її вжитку. Кардинальні зрушення, які відбулися наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови, стали своєрідним підґрунтям пробудження в народу національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності, зростанню бажання відстоювати свої права.

На цьому ґрунті у грудні 1945 року виникло українське політичне об’єднання Кирило-Мефодіївське товариство (братство), яке проіснувало до березня 1947 року. Його засновниками  були М. Костомаров, В. Білозерський та М. Гулак. Пізніше до його складу ввійшли інші представники української еліти, а в кінці свого існування воно налічувало близько ста представників різночинної інтелігенції. Слід зазначити, що це об’єднання було першою політичною організацією на теренах України, а його характерною рисою була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість.

Фактично у працях кожного  історика чи політолога, що вивчає становище  української політичної думки у  даному періоді, відводиться одне з  головних місць політико-правовим ідеям  Кирило-Мефодіївського товариства. Оминути  дане утворення у контексті становлення  української політичної думки неможливо. Діяльність братства достовірно висвітлена у різних публікаціях самих кирило-мефодіївців, а також у працях Олександра Кониського, Сергія Єфремова, Дмитра Багалія, Михайла Грушевського, Михайла Возняка та ін.

Перша офіційна згадка про  Кирило-Мефодіївське товариство пов’язана  з доносом від 3 (16) березня 1947 студента Київського університету Олексій Петрова про таємне товариство. Поліція зразу ж арештувала провідних членів цієї групи й доставила їх у Петербург. Незабаром стало очевидним, що побоювання властей відносно наявності широкого підпільного руху були перебільшеними. Братство було малочисельним та обмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його існування “браття” збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії (під час однієї з них якраз і був присутній донощик Петров) та підготували ряд положень своєї програми.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Заснування Кирило-Мефодіївського братства, його члени та ліквідація

 

На початку 40-х років XIX ст. центром українського національно-визвольного  руху стає Київ. Студенти і молоді викладачі університету організували тут Київський гурток молодих ідеалістів, поставивши за мету сприяти розвитку духовних сил української нації та звільненню селян із кріпацтва.

На своїх засіданнях гуртківці  обговорювали майбутнє України, вивчали  праці французьких філософів-утопістів, цікавилися процесами відродження сусідніх народів: поляків, чехів, хорватів, сербів, болгарів, словаків, словенців і мріяли “щоб усі слов’яни стали добрими братами” і “брат з братом обнялися і поговорили слово тихої любові во віки і віки”.

Цей гурток став ідейним  та організаційним попередником найбільш відомого українського політичного  товариства кінця 40-х років XIX ст. –  Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія, більш відомого як Кирило-Мефодіївське товариство (братство).

Товариство виникло в  кінці 1845 — на початку 1846 року і проіснувало, за оцінками істориків, не більше п’ятнадцяти  місяців. Його засновниками були, як прийнято вважати, чиновник канцелярії генерал-губернатора  М. Гулак, ад’юнкт Київського університету М. Костомаров та студент цього ж  університету М. Білозерський. До товариства також приєдналися поет Т. Шевченко, вчителі П. Куліш і Д. Пильчиков, студенти університету О. Навроцький, О. Маркович, І. Посяда, Г. Андрузький і О. Тулуб, поміщик М. Савич. За винятком Т.Шевченка, М.Костомарова і М.Савича, всі вони були молодими людьми віком від 19 до 25років. За оцінками дослідників близько 100 осіб підтримували зв’язки і дружні відносини з членами товариства. Серед членів товариства, на відміну від масонів чи декабристів, не було представників великої родової аристократії, його основу складали вчені, письменники, діти середніх чи дрібних землевласників.

Братство сформувалося як таємне. Своїм символом воно обрало імена святих Кирила та Мефодія —  перших слов'янських релігійних просвітителів. До організації приймали представників  слов'янства незалежно від станового  походження. Кожний член складав присягу. Усі кирило-мефодіївці визнавалися рівноправними. За ескізами засновників були виготовлені символи братства: персні з вигравіюваними на них іменами Кирила і Мефодія свідчили про належність їхніх власників до таємної організації. Першими власниками таких перснів стали М. Костомаров і М. Гулак. Організація мала й свою печатку з євангельським висловом: «І пізнаєте істину, і істина визволить вас». її зберігав у себе М. Костомаров.

Центральними фігурами братства стали М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко. Вони мали тверді переконання і кожний із них по-своєму уявляв першочергові завдання національного відродження. Пантелеймон Куліш на перше місце  ставив захист національної самобутності, М. Костомаров наголошував на загальнолюдських цінностях, а Т. Шевченко вважав першочерговими завданнями одночасне національне  й соціальне визволення українського народу. Поєднання їхніх поглядів стало основою ідеології братства.

Можна зауважити, що все ж таки кирило-мефодіївці були спадкоємцями ідей декабристів і, у першу чергу, Товариства об’єднаних слов’ян. Це яскраво підтверджує програмний документ кирило-мефодіївців “Книга буття українського народу”, де прямо вказується на Товариство об’єднаних слов’ян як на свого ідейного попередника, бо воно теж мало на меті повалення самодержавства, ліквідувати кріпосництво й об’єднати всі слов’янські народи в одну федерацію.

Усю його роботу можна поділити по таких напрямках:

1. Учасники проводили  пропагандистську діяльність:

а) Писали прокламації, звернення  до народу:

- Звернення до “братів  українців”;

- Звернення до “братів  великоросіян і поляків”;

б) Пропагували свої ідеї в університеті, інших навчальних закладах Києва;

в) Поширювали твори Т.Г.Шевченка.

2. Створювали в селах  школи для народу.

3. Розробляли проекти  запровадження в Україні мережі  початкових навчальних закладів, складали шкільні підручники.

4. Видавали книги та  журнали.

5. Збирали кошти на  культурні потреби, на видання  популярних книжок.

 

Характерно, що, навіть виробивши компромісну концепцію суспільних перетворень, члени братства суттєво розходилися у питанні про шляхи її реалізації.

Розбіжності у поглядах про  само відродження головних членів товариства призвели до утворення всередині  об’єднання двох течій:

1. Помірковано-ліберальна (М.Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, П. Маркович). Вони схилялися до реформ і «м’яких» еволюційних методів розвитку.
2. Радикальна (Т. Шевченко, О. Навроцький, М. Гулак, І. Посяда, Г. Андрузький). Виступали за революційний переворот і встановлення республіки, знищення царської родини, за соціальне й національне звільнення українського народу.

Навесні 1847 р. після доносу студента О. Петрова Кирило-Мефодіївське товариство було викрите і розгромлене. Петров був сусідом Гулака і тому досить часто чув розмови у його квартирі про справи, що відносилися до держави, пройняті наскрізь ідеєю свободи. Розмови відзначалися оригінальністю думок про різні галузі державного управління, тому зацікавили Петрова так, що він почав щораз більше звертати увагу на подібні збори. Але так я к такі сходини відбувалися досить часто та предмети суперечок були всі одні й ті самі, Петров зробив висновок, що вони мають якусь конкретну мету. Одного вечора Петров почув суперечку про республіканський лад в Росії. Далі він познайомився з Гулаком та зробив вигляд, що розділяє  його думки. Таким чином Петров отримав доступ до справ та документів товариства, та скориставшись від’їздом деяких його членів із Києва, доніс опікуну Київського учбового округу - генералу Траскіну про існування товариства.

Кирило-Мефодіївське товариство фактично не встигло розпочати активної роботи, було підготовлено лише ряд програмних документів і визначено основні цілі і завдання його діяльності.

Малочисельність організації, вузька сфера її впливу, переважно культурницький та пропагандистський характер діяльності створили ілюзію в офіційної влади на початку слідства, що Кирило- Мефодіївське товариство не є серйозною загрозою для самодержавства. Зокрема, шеф жандармів граф Орлов зазначав у своєму листі до Миколи І: «Общество бьіло не более как ученьїй бред трех молодьіх людей». Проте глибше вивчення творів Т. Шевченка та документів братства діаметрально змінили думку властей, які врешті-решт побачили в них чітку антимонархічну спрямованість, прагнення радикальним шляхом досягти соціального визволення, обґрунтування права українського народу на власну державність, демократію. Через це усі члени організації були заарештовані. При цьому суворість покарання була неоднаковою. Костомаров, Куліш та інші помірковані дістали порівняно легкі вироки, що передбачали заслання вглиб Росії на рік і менше. Після чого їм дозволялося продовжити попередні заняття. Гулака засудили до трьох років ув’язнення у Шліссельбурзькій в’язниці, потім вислано у Перм. Та найсуворіше було ув’язнено Шевченка, в якому цар та його чиновництво вбачали найнебезпечнішого учасника товариства. Хоча у записах поета не знайшли жодних доказів його участі у таємному братстві, але чиновники Третього Відділення звернули увагу на зміст віршів Шевченка, особливо на «Сон». Губернатор Київської губернії І.І.Фундуклей писав: «між його (Шевченка) паперами знайшлися рукописна книжка з українськими віршами, його власні твори, багато з котрих будівничого та злочинного змісту». Поета віддали у солдати на десять років сам Микола I дописав до вироку таке: « …под строжайшим наблюдением и запретом писать и рисовать». Інших членів братства царський режим вислав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції, заборонивши повертатися в Україну.

Розгром товариства викликав значний резонанс в тогочасній пресі Європи. "Паризькі газети "Jornal des debat" i "Democratic pasifiqe" вмістили повідомлення про арешт кирило-мефодіївців і заслання Т. Г. Шевченка в солдати" .Відгукнулась на ці події і віденська преса, сповіщаючи про арешт Костомарова, Куліша та інших.

Справа кирило-мефодіївців мала відгук у Галичині, що перебувала під владою Австрії. У газеті "Дневник руський" (виходила у Львові в серпні-жовтні 1848 р. під редакцією учасника гуртка "Руська трійця" І. М. Вагилевича, вміщено вірш, присвячений кирило-мефодіївцям, польського поета Г. Яблонського — Мученикам вольності з року 1847"). В іншому номері Кирило-Мефодіївське товариство названо "змовою малоросіян", а Шевченка — "мучеником справи руської вольності". У статті "Слово о Русі і її становищі політіческом" містися заклик підтримувати традиції визвольного руху: "Чую голос народа, борющегося в путах деспотизму, чую воззваніє мучеників народної справи Шевченка, Костомарова, Куліша і інших".

 

Ідеологія Кирило-Мефодіївців

 

Основні політичні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства було викладено в його програмних документах, до яких належать “Статут Слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія”, відозви “Брати українці” та “Братья великороссияне и поляки”, “Книгa буття українського народу”, а також у ряді робіт, що мали своєрідний підготовчий щодо програмних документів характер, у наукових розвідках та літературних творах учасників організації.

Вихідні положення ідеології та основні цілі діяльності були чітко викладені в першій частині «Статуту  Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія» - «Головних ідеях». Статут був укладений Костомаровим і переписаний Білозерським. До його змісту входять шість пунктів:

1. « Духовне і політичне поєднання слов’ян є їх призначенням, до якого вони повинні прагнути».
2. «При з’єднанні кожне слов’янське плем’я  повинно мати свою самостійність».
3. “Кожне слов’янське плем’я повинно мати правління народне і дотримуватись повної рівності співгромадян по їх народженню, християнським віросповіданням і стану”.
4. “Уряд, законодавство, право власності і просвітництво у всіх слов’ян повинні основуватись на християнській релігії”.
5. «При такій рівності освіта і чиста моральність повинні служити умовою участі в уряді».
6. «Повинен існувати спільний слов’янський конгрес із представників усіх племен».

Дещо в ідеологію вносять  і «Головні правила товариства» (Див. Додаток 1) - друга частина статуту. Тут розкриваються головні принципи організації братства, а також тактичні цілі на шляху утворення майбутнього союзу слов’янських народів. Так у сьомому пункті зазначалось, що оскільки “в теперішній час слов’янські племена сповідують різні віросповідання і мають упередження одне до одного, то товариство буде старатись про знищення всякої письмової та релігійної ворожості між ними і розповсюджувати ідею про можливість примирення розбіжностей в християнських церквах”. Це, на думку його авторів, повинно було сприяти зближенню слов’ян та встановлення між ними справді братерських, дружніх і рівноправних відносин.

У сфері суспільних відносин Статут особливу увагу звертав на необхідність ліквідації соціальної нерівності та її особливо потворного прояву –  кріпацтва. Восьмий пункт “Головних  правил” відзначав, як одну з цілей  братства те, що “Товариство буде старатись  заздалегідь про викорінення  рабства і всякого приниження нижчих класів, рівним чином і про  повсюдне розповсюдження грамотності”.