Кирило-Мефодиевское братство

Просвітництво широких народних мас визнавалось головним засобом  досягнення мети, яке ставили перед  собою члени Кирило-Мефодіївського товариства. Ця, здавалось би далека від політики, культурно-просвітницька діяльність викликала значні підозри у царських слідчих. Вони ретельно підшивали до справ заарештованих братчиків проекти облаштування народних шкіл, нарівні з революційними прокламаціями та патріотичними художніми творами.

Будучи у своїй масі ревними християнами, автори Статуту  Кирило-Мефодіївського товариства особливо наголошували на моральності своїх  дій та дотримання духу християнського віровчення. У дев’ятому пункті “Головних правил” спеціально зазначалось  про те, що “Як все товариство в цілому, так і кожен його член повинні свої дії узгоджувати  з євангельськими правилами любові, покірливості і терпіння; правило  ж “Мета освячує засіб” товариство визнає безбожним”.

У своїй «Автобіографії»  Костомаров більш доцільно розкрив  питання стосовно устрою задуманого федеративного слов’янського союзу. Він писав: “Ми почали уявляти собі всі славянські народи з’єднаними між собою у федерації подібно до давніх грецьких республік або з’єднаних держав у Північній Америці з тим, щоб усі находилися у тіснім зв’язку з собою, але щоб кожна зберігала свято свою окрему автономію. Федерація тільки по одним народностям не видавалася нам зовсім придатною з багатьох причин, а зокрема з огляду на чисельну нерівність мас, що належали до народностей. Яке союзництво могло існувати в дійсности на підставі взаїмної рівности між незначними щодо кількости Лужичанами й великою масою російського народу з незмірними просторами його батьківщини? Ми прийшли до думки, що з збереженням права народностей потрібний конче інший поділ частин будучої славянської держави для її федеративного ладу. Таким робом поставала думка про адміністративний поділ земель заселених славянським племенем, незалежно від того, до якої з народностей належить це плем’я в тій чи іншій полосі заселення простору. Ми не могли вияснити собі подрібно картини в якій мала з’явитися наша уявна федеративна держава; утворити цю картину ми полишили будучій історії. В усіх частинах федерації пропонувалися однакові основні закони та права, рівність ваги, мір і монети, скасування мита і свобода торгівлі, загальне скасування кріпосного права й невольництва, в якій ні було б формі, єдина центральна влада, що завідувала б зовнішніми справами союзу, військом і флотою, зате повна автономія кожної частини у відношенні до внутрішніх уладжень, внутрішньої управи, судівництва і народної освіти".

Крім статуту та «Правил» написав Костомаров відозву «Брати українці» (Див. Додаток 2), у якій більш точно подано трактування основоположних ідей діяльності братства, а також невелику за обсягом відозву “Брати великоросіяни і поляки” (Див. Додаток 3).

Відозва «Брати українці» чітко наголошує на тому, що це утворення повинно мати міждержавний характер, не позбавляючи жоден з народів, що до нього ввійдуть, статусу державно-самостійного: “… кожен народ зкомпонував свою Реч Посполиту і управлявся несмісимо з другими, так, щоб кожен народ мав свій язик, свою літературу і свою справу общественну”. Союзним органам делегувались права вирішувати виключно ті справи, які мали загальне для всіх членів об’єднання значення: “Щоб був один сейм або рада слов’янська, де б сходились депутати оду всіх Речей Посполитих і там розважали б і порішали такі діла, котрі б належали до цілого союза слов’янського”. На чолі союзу мав стояти керівник обраний на певний і цілком визначений термін: “Щоб в кожній Речі Посполитій був свій правитель, вибраний на года, і над цілим союзом був правитель вибраний на года” і влада, таким чином, не могла б перетворитись у спадкову.

Особлива увага у цій  відозві зверталась на необхідність ліквідації станів та станових привілеїв, забезпеченні громадянської рівності та свобод. Реальним проявом цієї рівності повинен був стати доступ до всіх державних посад в слов’янськім союзі та республіках, що ввійдуть до нього не за “родом і достатком”, а “по розуму і просвіченості народними виборами”.

Невелика за обсягом відозва  “Брати великоросіяни і поляки” проникнута закликом до двох слов’янських народів, з якими історія найбільш тісно пов’язала долю української нації, подолати історичну ненависть та суперечності в ім’я майбутнього об’єднання всієї Слов’янщини на засадах свободи та рівності громадян і народів.

У цілому програмні документи  Кирило-Мефодіївського товариства носили революційний і визвольний, як в  національному, так і в соціальному  відношенні, характер з наголосом  на використанні просвітницьких, ненасильницьких  методів реалізації: "Політична  програма Кирило-Мефодіївського товариства, висловлена в ряді документів і творів, була прогресивною і в основному  революційною. Найголовніші вимоги її зводилися до ліквідації кріпосництва і самодержавства, визволення і об’єднання слов’янських народів у республіканську  демократію, запровадження загальної  народної освіти. Однак здійснення програми ліберальна більшість кирило-мефодіївців намічала мирним шляхом. Лише найрадикальніша частина членів товариства (Шевченко, Гулак та ін.) дотримувалась революційних методів боротьби".

Книга буття українського народу

«Закон Божий (Книга буття  українського народу)» — ідеологічна програма Кирило-Мефодіївського братства, написана у формі біблійного оповідання. Більшість дослідників вважає її автором М. І. Костомарова.  Це унікальний за змістом і долею твір, який викладає програмні положення Українсько-Слов'янського товариства святих Кирила й Мефодія, чи більш відомого нам під назвою Кирило-Мефодіївське братство.

«Любов до України, до її історії в «Законі Божому», як і в інших програмних документах братства, стала центром усього ідейного навантаження цього твору. Автор подає уроки історії України на тлі загальної історії людства, в біблійно-епічному стилі викладає трагічну минувшину нашого народу. Трактат можна умовно поділити на три логічні частини: 1. Про Бога, всесвітню історію, віру Христову. 2. Про слов'ян, Литву, Польщу, Росію та віру Христову. 3. Про Україну, козацтво та віру Христову. Віруюча людина, за схемою твору,— то серцевина історичного процесу. Віра Христова веде її до свободи. Тільки свобода забезпечує рівність, а отже, й щастя країн, народів, кожної людини зокрема. Визнаючи, що людське життя та існування всякого суспільства підкоряється законам Божим, Костомаров тим самим високо піднімав планку розуміння духовності й у житті, й у пізнанні історичного процесу. За схемою молодого історика, повного осмислення, визнання та розуміння Бога не осягнув жоден народ, але найближче підійшла до цього мила йому Україна»

Вже на початку твору М. Костомаров показує своє бачення всесвітньої історії. Народи, пише він, забувши справжнього Бога, « ...повидумували собі богів і стали за тих богів биться, і почала земля поливатися кров'ю і усіватися попелом і костями, а на всім світі сталось горе, і біднота, і хвороба, і несчастя, і незгода...». Людство від давна потрапляє у безкінечні біди, бо видумує панів, які роблять других людей невільниками.

Кілька разів у «Законі  Божому» наголошується біблійне: «Всяка власть од Бога». Але автор підкреслює, що влада повинна підлягати закону і сонмищу, тобто народному зібранню. А представники законної влади, такі ненависні за царату як урядник і правитель, насправді мають бути слугами, «жити просто і працювати для общества пильно, бо власть од Бога, а самі вони грішні люди і самі послідніші, бо усім слуги».

М. Костомаров був істориком  народних рухів, вивчав і розумів народну душу. Минувшина України відкривалась йому, як забута історія його народу. Як і всі інші народи й держави, пише він, «не любила Україна ні царя, ні пана, а зкомпоновала собі козацтво, єсть то істеє братство... і були козака між собою всі рівні...». Козацький приклад у визвольних змаганнях за часів Хмельниччини — ось та героїчна, повчальна сторінка історії, яку так боялися відкривати українському народові його поневолювачі. Костомаров і його однодумці внесли до «Закону Божого» цілу розповідь про козацтво, чим переступили цензорське табу, накладене на цю тему. Від параграфа 76 й до кінця (всього 109 параграфів) трактат розкриває роль козацтва і його вільного духу в історії України. Стрижневим є параграф 86, в якому говориться, що «козацтво піднялось, а за їм увесь простий народ, вибили і прогнали панів, і стала Україна, земля козацька вольна, бо всі були рівні і вільні, але не надовго». Справді, недовго мали ми свою державність. Автор торкається й інших сторін історії: відносин України з Литвою, Польщею, Росією. По-різному складалися ці відносини, але історик відзначає спільне: сусіди не хотіли жити з Україною «по-братерськи — нерозділимо і несмісимо». М. Костомаров прямо й однозначно заявляє: «Але цього не второпали ні ляхи, ні москалі», тому вони вчинили «найпоганіше діло» — розділили Україну між собою.

«Книгу буття українського народу» знайдено під час обшуку в М. І. Костомарова у 1847. Відтоді  твір знаходився в архівах Третього відділення у Санкт-Петербурзі, пізніше  — у рукописному відділі Санкт-Петербурзької  Академії Наук, де був виявлений  у 1917 році. Вперше опублікований 1921 року у журналі «Наше минуле».

Роль Тараса Шевченка в діяльності товариства

Серед провідників братства визначною постаттю був Тарас Шевченко. У 1840 р. він видав свою відому збірку поезій «Кобзар». Матеріали про членство Шевченка в братстві не збереглися. Проте його вплив на товариство був незаперечним. Він вніс в коло вчених та дрібних службовців, що більше опікувались збереженням минулого ніж створенням нового, животворний струмінь споконвічного народного прагнення до свободи та протесту проти всіх форм гноблення.

Микола Костомаров писав: «Тарасова муза розбила якийсь підземний  льох, що протягом кількох віків  був замкнений на багато замків, запечатаний багатьма печатями. Вона відкрила шлях і сонячному промінню, і свіжому повітрю, і людській цікавості».

Твори Т. Шевченка «Кавказ», «Сон», «Великий льох», «І мертвим, і  живим...», «Заповіт» найрадикальніше  відображали засади братства. Вони категорично заперечували самодержавство й закликали до негайного скасування кріпацтва.

Поет відкинув ідеологію  «малоросійства», основою якої були ідеї нероздільності Малої та Великої Русі, визнання та схиляння перед владою імператора. Найбільшу вину за поневолення України Т. Шевченко покладав на Росію та російських імператорів. Йому, зрештою, належить визначення національної ідеї, зміст якої актуальний і нині: одночасне національне та соціальне визволення українського народу.

Великий Кобзар зумів визначити  українську національну ідею як потребу  одночасного і національного, і  соціального визволення. Саме в такому вигляді вона стала дороговказом для українства другої половини XIX-XX ст.

Оцінка політичних поглядів Т. Шевченка в різних наукових школах досить часто є відмінною і, навіть, суперечливою. Багатогранність його творчості та роль яку вона відіграла  в становленні сучасної української  нації зумовили прагнення прихильників різних політичних доктрин "прихилити" його авторитет "на свій бік". В  суспільній думці поет часто перетворювався в "міф", який було зручно використовувати  для маніпуляції масовою свідомістю та виправдання тих чи інших дій. Для представників радикально-націоналістичного  напрямку української політичної думки  Т. Шевченко був "Пророком", "батьком  нації", "затятим ворогом Росії  та москалів". Для різного роду соціалістів, "бездержавників" — у першу чергу "Кобзар", "захисник прав кріпаків", "борець за соціальне визволення та дружбу народів".

Гостро критикуючи представників  української еліти Т. Шевченко все  ж не втрачає надії на те, що націю  вдасться об’єднати в ім’я її визволення, визволення України і кожного українця. У цьому проявляється його глибока мудрість та послідовна державницька позиція.

Т. Шевченко був противником  абсолютної монархії. Державний устрій тогочасної України він уважав продовженням необмеженої влади монарха Росії, яка реалізувалася за допомогою  гетьманів, а потім панів. Т. Шевченко писав, що українські пани хіба що базікають  про неньку Україну, про волю, а  в житті укладають вигідні  для себе соціально-політичні угоди, прагнуть мундирів дворянських, а з селян деруть шкуру.

Поет схилявся до ідеї буржуазної республіки, оскільки там не було одновладдя, функціонував представницький орган, громадяни мали рівні права. Гарантом від сваволі, вважав він, повинен бути "праведний закон", що розглядається як синонім правди і справедливості. Але закон, який діє в державі, де існує нерівність, не може бути праведним.

Взагалі Т. Шевченко прагнув  утворення незалежної демократичної  Української держави з колегіальною формою реалізації політичної влади  на засадах участі в управлінні державою широких верств населення. Однією з  важливих умов побудови такої держави  була правова реформа після насильницької  зміни форми державного устрою.

Україна, її минуле і майбутнє стоїть в центрі політичних поглядів. Шевченка. Поряд з цим значне місце в них займають і ряд інших проблем, зокрема доля всіх поневолених народів і слов’янських, зокрема. У багатьох поезіях він з теплотою згадує чеських і словацьких "будителів", що поклали початок демократичного слов’янофільства. Для поета близькою є ідея того, що в майбутньому "зіллються слов’янські ріки" в одне море, але при цьому він твердо стоїть на позиції тог, що "в своїй хаті своя правда, і сила, і воля". Цей принцип був центральним в ідеї слов’янофільства, викладеній у програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства і саме його послідовно дотримується Т. Шевченко.

Значення Кирило-Мефодіївського братства у розвитку політичної думки XVIII-XIX ст.

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства викликала значний резонанс в тогочасній Україні по обидва боки російсько-австрійського кордону. Політичні  ідеї та культурницька праця його учасників стали етапною віхою  у становленні української політичної думки, своєрідним каталізатором процесів, що дозволили нації вийти з  духовної кризи, пов’язаної з крахом Гетьманщини, та ознаменували новий  етап у боротьбі за самостійне державно-політичне  існування.