Контрольная по конституционному праву иностранніх государств. Формы управления

1. Сутність, зміст і форми сучасної зарубіжної державви.

       Сутність  сучасної зарубіжної держави – це внутрішній зміст її діяльності, який виражає єдність загально соціальних і вузько класових (групових) інтересів  громадян. Будь-яка держава, разом  із вирішенням суто класових завдань, виконує й загально соціальні завдання (”спільні справи”), без яких не може функціонувати жодне суспільство. Це – засоби транспорту і зв’язку, будівництво шляхів, іригаційних споруд, боротьба з епідеміями, злочинністю, заходи щодо забезпечення миру та інші.

            Два аспекти сутності держави  визначилися з моменту її виникнення:

  • класовий аспект –  захист інтересів економічно пануючого класу, здійснення організованого примусу;

  • загальносоціальний аспект – захист інтересів усього суспільства, забезпечення громадського блага, підтримання порядку, виконання інших загальносоціальних справ. 3агальносоціальний аспект сутності держави особливо яскраво проявляється в її зіставленні з громадянським суспільством.

  Співвідношення  вузькокласових (групових) інтересів пануючої верхівки (еліти) і інтересів усього суспільства за різних історичних часів не однаково. Як правило, посилення однієї з них призводить до послаблення іншої. До середини ХІХ ст. у більшості країн перевага була на боці організованого примусу, захисту інтересів економічно пануючого класу. Поступово у ряді цивілізованих держав Заходу в зв’язку із розвитком громадянського суспільства усе більшого значення набувають загальносоціальний аспект державної діяльності, завдання забезпечення суспільного блага. У наші дні цей аспект відіграє істотну роль у неокапіталістичних і неосоціалістичних державах.

  Перевага  загальносоціального аспекту сутності держави відбулася завдяки зниженню частки його класового змісту як певного результату розвитку громадянського суспільства, твердження прав і свобод особи. У сучасних цивілізованих зарубіжних державах не стало чітко виражених класів, соціальні суперечності втратили антагоністичний характер, зріс загальний життєвий рівень населення.

      Зміст діяльності держави набув нових якостей:

  – держава стала на шлях подолання  суспільних суперечностей не шляхом насильства і придушення, а за допомогою досягнення громадського компромісу, толерантності, створення умов для розвитку громадянського суспільства;

  – держава у своїй діяльності широко використовує такі загальнодемократичні ідеї та інститути, як поділ влади, плюралізм думок, висока роль суду, гласність та ін.;

  – держава застосовує засоби захисту  людини праці, соціальної захищеності всіх громадян;

  – на міжнародній арені держава  проводить політику, що потребує взаємних поступок, компромісів, домовленостей  з іншими державами.

        Така держава в  сучасних західних теоріях трактується  як надкласова, що представляє інтереси всіх верств суспільства. Вона називається соціальною правовою державою, державою соціальної демократії. Сутність й цієї держави не позбавлена класового аспекту, проте він не настільки виражений, як в експлуататорських державах – рабовласницьких, феодальних, буржуазних.

        Більш того, у сучасних державах (внаслідок втрати антагоністичного характеру класових суперечностей) ці аспекти аж ніяк не обов’язково протилежні один одному. Соціальна правова держава припускає наявність громадянського суспільства, де громадянин – суб’єкт права – є вільною, автономною особою.

        У правовій доктрині форма держави є однією із найдавніших концепцій, що досліджували феномен держави взагалі, організацію та діяльність держави, зокрема. Тривалий час під терміном "форма держави" розумілося сукупність найбільш загальних ознак держави й у зв’язку з цим в юридичній літературі нерідко стверджувалося, що форма держави не є предметом вивчення конституційного права, що це поняття є категорією загальної теорії держави і права.

     У зарубіжній конституційній доктрині форма держави аналізується у трьох аспектах: форма правління; форма державного устрою; політичний режим.

   Уявляється  важливим підкреслити, що форма держави  у зарубіжному конституціоналізмі, як правило, не розглядається як інтегрована концепція, що об’єднує у синтезованому понятті названі три аспекти. Таким чином, форма держави може бути виражена у трьох обличчях залежно від установлених критеріїв. Цими трьома критеріями є: орган, наділений прерогативами глави держави; спосіб організації та здійснення суверенної влади на території держави; методи правління. В залежності від цих трьох критеріїв, держава отримує певну форму: монархії або республіки; унітарна держава або федеративна держава; може мати демократичний, монократичний (самодержавний) або авторитарний політичний режим.

   Незважаючи  на величину, економічний або військовий потенціал та інших факторів подібного  порядку будь-яка держава, як суверенне  творіння володіє  прерогативою у  силу свого суверенітету вирішувати вільно і згідно із конституційними передбаченнями, яку форму правління, державний устрій або політичний режим прийняти.

   Право вибору певної форми держави є  у першу чергу політичним вибором. Але не власне держави, представленої  парламентом, главою держави, урядом. Вибір  будь-якої форми держави не може бути нічим іншим, як результатом усенародного референдуму. Реальний характер такого вибору залежить від ступеня участі громадян у референдумі, щирості голосування і не в останній інстанції від факту як населення із правом голосу, тобто виборці, має точне уявлення про зміст форми держави стосовно якої висловилась громадська думка.

     Хоча  країни і мають різні форми  держави, вони репрезентують ті ж  головні характеристики які визначають державний феномен. Так, Австрія, Великобританія, Іран, КНР, Лівія, США мають різні форми державного правління державного устрою і навіть політичного режиму, але найсуттєвіші їх характеристики – ті, що визначають державні риси – залишаються ті ж: відповідні держави є суб’єктами права у конституційно-правових відносинах, міжнародного публічного права і т. ін., рівними між собою, з юридичної точки зору тощо.

      Щодо причин різноманітності  форм держави у сучасному світі, то вони багаточисельні. У літературі з-поміж них головними називають такі:

    1. Історичні традиції розвитку національної державності. Зокрема, стійкість монархічних форм правління у таких країнах, як Великобританія, Данія, Швеція, Японія, пояснюється поряд з іншими тим, що монархія у цих державах існувала протягом багатьох століть.

   2. Історичні особливості становлення національної державності. Наприклад, прийняття федеративної форми державного устрою такими країнами, як Мексиканські Сполучені Штати, США, ФРН, Швейцарія пояснюється історичними умовами виникнення самої держави, а не національними моментами.

   3. Національний склад населення  даної країни. Саме ця обставина  зумовила встановлення федерації  у таких багатонаціональних державах як, наприклад, Індія.

   4. Обрання тієї чи іншої державної  форми у країнах, що звільнилися  від колоніальної залежності, у значній мірі залежало від впливу метрополії. Так, у багатьох колишніх колоніях монархічної Великобританії (наприклад, Трінідад і Тобаго, Ямайка) після проголошення незалежності була встановлена монархічна форма правління, водночас як колишні колонії республіканської Франції у переважній більшості своїй стали республіками (Бенін, Буркіна-Фало, Габон, Кот д’Івуар, Ісламська Республіка Маврітанія).

   5. Домінуюча у суспільстві система  морально-релігійних цінностей (наприклад,  теократична республіка в Ірані).

   У спеціальній літературі проблематика форми держави тривалий час розглядалась в основному з теоретичних  позицій, і зовсім мало уваги приділялось  аналізу конкретних конституційних норм. Для цього існували об’єктивні причини: термін ”форма держави” в основних законах не вживався, а згодом використовувався дуже рідко й обмежено при характеристиці форми правління. Практично тільки у другій половині ХХ ст. форма держави стала об’єктом конституційного регулювання.

   Найчастіше  у конституційному праві під формою правління розуміють спосіб організації та функціонування вищих органів, який зумовлюється становищем глави держави та його відносинами із законодавчою владою.

   Іншими  словами, форма правління – це тип панування у даній державі. Порядок заміщення посади глави держави – у порядку успадкування або шляхом виборів визначає дві основні форми правління – монархію та республіку, але типологія форм правління у державах сучасного світу не обмежується названими, кожна з них має свої різновиди. Останні ж визначаються співвідношенням законодавчої та виконавчої влади, розподілених між главою держави, парламентом й урядом у конкретній державі та порядком їх формування, що випливає звідси.

. Поняття форм державного управління

   Форма управління — це зовнішній вияв конкретних дій, які здійснюються органами виконавчої влади для реалізації поставлених перед ними завдань

   Термін  «форма» означає вид, будь-який зовнішній  вияв певного змісту Якщо функції управління розкривають основні напрями цілеспрямованого впливу суб'єктів управління на об'єкти управління то форми управління — це шляхи здійснення такого цілеспрямованого впливу, тобто форми управління показують, як практично здійснюється управлінська діяльність.

   Процес  реалізації завдань і функцій  знаходить свій юридичний вияв у відповідних формах. Форми управлінської діяльності визначаються характером відносин у сфері управління. Вони складаються в процесі здійснення виконавчої та розпорядчої діяльності. Управлінська діяльність викликає різні наслідки: одні дії призводять до

юридичних наслідків, інші — ні.

   Форми управлінської діяльності прямо  чи опосередковано обумовлені тими юридичними приписами, за допомогою яких держава регулює діяльність виконавчої влади. Вони (форми) закріплюються в Конституції України (ст. 117), законах, положеннях, стандартах. Органи виконавчої влади обирають ті форми, які видаються за даних конкретних умов найбільш виправданими та ефективними. Це означає що в процесі управлінської діяльності відповідні органи виконавчої влади (посадові особи) на основі чинного законодавства самостійно встановлюють обов'язкові правила поведінки (норми права) з питань, що віднесені до їх компетенції. Під час практичного виконання завдань, покладених на апарат управління, вони реалізують розпорядчі повноваження, змістом яких є виконання вимог закону і організація застосування правових норм, а у передбачених законом випадках здійснюють адміністративну юрисдикцію. Ця діяльність органів управління пов'язана з виданням правових актів, які тягнуть за собою певні юридичні наслідки, тобто ведуть до виконання, зміни або припинення адміністративних правовідносин між суб'єктом і об'єктом управління, іє правовими формами.

   Здійснення  виконавчої влади у правовій формі  є виразом того, що повноваження, якими наділені управлінські органи, носять державно-владний характер з точно визначеним способом їх втілення в життя шляхом видання юридичних актів.

   Але значна частина діяльності виконавчої влади не втілюється в правову  форму, не пов'язана з виданням правових актів та здійсненням юридичне значущих дій, тобто не породжує, не змінює та не припиняє адміністративних правовідносин. Ця частина діяльності виконавчої влади є не правовою, а організаційною формою, яка безпосередньо не викликає юридичних наслідків (проведення нарад, інструктування, контроль, добір кадрів тощо). Неправові форми, як правило, є підставою для наступного здійснення виконавчою владою дій юридичного характеру.

   Неправові форми здійснення виконавчої влади  також можуть виникати після правових форм. Неправові форми управлінської діяльності пов'язані з правом, але в загальному вигляді є опосередкованими. Їх здійснення базується на правовій основі шляхом встановлення загальної процедури, в них також визначаються повноваження суб'єктів управління на їх здійснення. Неправові форми, як і правові, пов'язані з компетенцією органу виконавчої влади та його державно-владними повноваженнями. Відповідний орган виконавчої влади реалізує свою компетенцію шляхом не тільки видання юридичних актів, а й проведення різного роду організаційних заходів та здійснення матеріально-технічних дій.

   Дії органів виконавчої влади (їх посадових  осіб) здійснюються в межах їх компетенції  і є формами управління. Ці форми  управлінської діяльності також поділяються на правові та неправові.

      1.1 Понятие и сущность монархии

     Мона́рхия (лат. monarcha от греч. μοναρχία — «единовластие»: греч. μόνος — «одиночный, единый»  и греч. ἀρχων — «властитель, правитель») — форма правления, при которой верховная государственная власть принадлежит одному лицу — монарху (королю, царю, императору, герцогу, эрцгерцогу, султану, эмиру, хану…) и в первую очередь обусловлена традициями передачи власти.¹

     Монархия  наряду с республикой является одной  из двух форм правления, известных теории государства и права. Власть  монарха, как правило, является пожизненной и передается в порядке престолонаследия.

     Центральной фигурой для монархической формы  правления является монарх – единоличный  глава государства, осуществляющий власть по собственному праву, а не в порядке делегации. За редким исключением власть монарха является пожизненной и передается по наследству. Во всех монархических странах монарх является по закону неприкосновенной особой и никакой ответственности не подлежит. В разных странах монарх носит различные названия: король - в Великобритании, Испании, Дании, Швеции, Бельгии, султан - в Малайзии, Брунее, Омане, эмир - в Кувейте, ОАЭ, великий герцог - в Люксембурге, князь - в Лихтенштейне.