Латинская Америка в 20 веке

1.1 Перша світова війна 1914-1918 рр.. і Латинська Америка. З початком першої світової війни (1 серпня 1914 р.) держави Латинської Америки, як і США, заявили про свій нейтралітет. Вступ США у війну на боці Антанти в квітні 1917 р.., А також нападу німецьких підводних човнів на морські торговельні комунікації між Латинською Америкою і країнами Антанти спричинили за собою оголошення війни Німеччині країнами Центральної Америки і Бразилією. Відразу після США, в квітні 1917 р., війну Німеччині оголосили найбільш тісно пов'язані зі Сполученими Штатами Панама і Куба. У жовтні 1917 р. до них приєдналася Бразилія, а навесні і влітку 1918 р., вже в кінці війни, Гаїті, Гватемала, Гондурас, Нікарагуа і Коста-Ріка. Решта країн регіону зберегли нейтралітет до кінця війни (листопад 1918 р.).

Участь цих  держав у війні обмежилося постачанням  союзників, особливо США, стратегічною сировиною і продовольством, охороною свого узбережжя. Бразилія брала  участь в патрулюванні союзників  у водах Південної Атлантики  і в деяких військово-морських операціях  англійців.

Війна внесла ускладнення  в традиційні зв'язки Латинської Америки  із Західною Європою. Різко скоротився приплив європейських капіталів  і товарів, що створило труднощі для  нормального функціонування економіки  в регіоні. Але одночасно на світовому  ринку підвищилися ціни на сировинну  продукцію латиноамериканських  країн. На кубинський цукор, наприклад, за 5 років ціни збільшилися в 11 разів. Це призвело до накопичення капіталів, зростанню місцевого виробництва, у тому числі на внутрішній ринок. За роки війни в Бразилії виникло  близько 6 тис. нових промислових  підприємств - більше, ніж за попередні 25 років. В Аргентині вдвічі зросли золоті запаси, стала швидко рости  нафтовидобуток. Збільшився видобуток  селітри і міді в Чилі, олова-в  Болівії, почалася нафтова лихоманка  в Венесуелі.

Проте істотних змін в сформованих соціально-економічних  структурах не відбулося. Розвивалися  або традиційні галузі Агроекспорту та добувної промисловості, поглиблюючи  диспропорції в господарстві, або  галузі легкої промисловості. Поряд  зі зростанням великих фабрик множилося  дрібне кустарне виробництво. До того ж світова економічна криза 1920-1921 рр.. привів до падіння попиту на продукцію  латиноамериканських країн і  завдав удар по їхній економіці. Багато підприємств розорилися. Надалі знову  посилився приплив європейських товарів і капіталів, що не сприяло  зростанню місцевого виробництва  на внутрішній ринок.

У роки першої світової війни посилили свою експансію в  регіоні США, які скористалися тимчасовим ослабленням уваги європейських держав до Латинської Америки. Зросли капіталовкладення США в економіку  латиноамериканських країн і  питома вага в їх зовнішній торгівлі. У Центральній Америці гегемонія  Вашингтона стала практично необмеженій. У 1914 р. був відкритий Панамський канал в зоні колоніального анклаву  США на території Республіки Панама. У 1915 р. США в результаті збройної інтервенції встановили окупаційний  режим в Гаїті, а в 1916 р.-в Домініканській Республіці. У 1916-1917 рр.. сталася чергова  збройна інтервенція США в  Мексиці, в І917 р. - на Кубі, де контингент американської морської піхоти залишався  до 1922 р. В економіці ряду країн  Південної Америки США також  серйозно потіснили Великобританію, хоча вона ще утримувала тут переважні  позиції.

Інтервенціоністська політика США загострювала антиімперіалістичні настрої в регіоні. Економічний розвиток Латинської Америки вело до посилення позицій місцевої буржуазії та зростання її протиріч з агроекспортной олігархією та іноземним капіталом. Загострювалися також протиріччя між набрали чинності пролетаріатом і пануючими класами.

Підйом  боротьби трудящих і  народних мас. З 1917р. в Латинській Америці відбувається підйом робітничого руху. Причини його коренилися у важких умовах праці та життя латиноамериканських трудящих. Народні маси піддавалися експлуатації з боку іноземних компаній, а також власних підприємців та великих землевласників. Свавілля капіталістів фактично не був обмежений, трудове законодавство практично відсутнє (за винятком Уругваю). Поміщицьке-буржуазні уряду, як правило, воліли репресії

 поступок  робочим, В роки війни становище  трудящих ще більше погіршилося  внаслідок зростання дорожнечі.  На настрої робітників і революційної  частини інтелігенції вплинули  події 1917 г. в далекій Росії,  які сприймалися ними як звільнення  трудящих від влади експлуататорських  класів. Найбільш значні масштаби  страйкова боротьба набула в  країнах, де капіталізм досяг  більшою мірою зрілості і де  пролетаріат уже склався як  клас і мав досвід страйкових  виступів (Аргентина, Чилі, Уругвай,  Бразилія).

Підйом страйкового  руху почався в 1917 р. і тривав до 1920 - 1921 рр... охопивши одночасно ряд  країн. Трудящі вимагали скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці. Поряд з найближчими  економічними вимогами були висунуті і вимоги законодавчого оформлення 8-годинного робочого дня, прав профспілок, соціального забезпечення. Нерідко  проголошувалися гасла повалення  існуючого ладу та ліквідації експлуатації. В Аргентині вже в 1917 р. тільки в столичному окрузі (без передмість) страйкували 136 тис. чоловік, а в 1919 р.-понад 300 тис. (в 1916 р.-24 тис.). Масові страйки  охопили Росаріо, Кордову, інші міста. Найвищою точкою руху стала загальний  страйк в Буенос-Айресі 9 - 15 січня 1919р., Під час якої вуличні заворушення  і зіткнення робітників з рушити на їх утихомирення військами тривали  цілий тиждень. Сотні людей були вбиті, багато поранено. Проте економічні вимоги страйкуючих були задоволені, а заарештовані робочі звільнені-Ці події залишилися в пам'яті аргентинців  як «трагічна тиждень».

У 1920-1921 рр.. страйковий рух в Аргентині залишалося активним. Боротьба перекинулася в сільську місцевість. Особливо наполегливим і тривалим був  рух орендарів і батраків Санта-Фе і Патагонії в 1919-1921 рр.. У Патагонії  боротьба батраків у 1921 р. переросла  у повстання проти латифундистів  та іноземних скотарських компаній, жорстоко придушене військами.

У Бразилії хвиля  страйків охопила в червні-липні 1917 р.. найбільший промисловий центр  Сан-Паулу. Вони переросли у загальний  страйк 80 тис. трудящих Сан-Паулу, супроводжувалася барикадних сутичками з військами. У результаті страйкуючі домоглися  задоволення своїх вимог. 18 листопада 1918. в столиці Бразилії Ріо-де-Жанейро  відбулося підготовлене «революційними синдикалістам» (ліві анархо-синдикалісти) повстання робітників, які намагалися захопити збройові склади і урядові  установи. Після декількох годин  вуличних боїв повстання було придушене. Хвиля страйків в країні не спадала до кінця 1920 р.

У Чилі підйом робітничого  руху почався в 1918 р. Завзята страйкова  боротьба, що супроводжувалася вуличними  сутичками з військами, охопила  цього року місто Ікіке на півночі  країни. У січні 1919 р. страйкуючі робочі г. Магальянес на півдні республіки на кілька днів виявилися фактичними господарями  міста, поки прислані війська не придушили  виступ. В! 920 р. 83 дні тривала страйк 15 тис. вугільників в районі Консепсьйон, що зробили опір військам і домоглися  задоволення своїх вимог. У лютому 1921 р. було жорстоко придушене виступ 30 тис., шахтарів селітряні копалень у районі Сан-Грегоріо (провінція  Антофагаста). У 1918-1919 рр.. міста Чилі були охоплені багатолюдними демонстраціями і мітингами населення проти  дорожнечі, голоду і безробіття. У  серпневій маніфестації 1919 р. в Сантьяго брали участь 100 тис. чоловік. У 1918-1920 рр.. в ряді районів відбувалися  заворушення селян і сільськогосподарських  робітників.

Великого розмаху  досягла страйкова боротьба трудящих в 1917-1920 рр.. в Уругваї. Столиця Уругваю  Монтевідео в серпні 1918 р. була паралізована тритижневої загальним страйком, сутичками з військами.

На Кубі в 1917 р. також почався підйом робітничого  руху. З червня до грудня 1917 страйкували  робочі цукрової промисловості. У страйкову  боротьбу включилися портові робітники, вантажники, залізничники. У 1918-1919 рр.. в Гавані відбулися 4 загальні страйки, в ході яких відбувалися барикадні  зіткнення з поліцією і армійськими  підрозділами. Страйки не вщухали  і в 1920 г.

У Мексиці боротьба робітників у ці роки велася в умовах щойно перемогла революції 1910-1917 рр.. Конституція 5 лютого 1917 проголошувала  основні демократичні свободи, право  робітників на організацію, обіцяла  здійснення трудового законодавства, аграрної реформи, заходів з ліквідації засилля іноземних монополій. Це породжувало певні очікування у  трудящих. Участь у революції мексиканської  національної буржуазії, гнучка соціальна  політика правлячих кіл, їх співпрацю  з реформістськими лідерами основного  профцентру країни - Мексиканської  регіональної робочої конфедерації (КРОМ), створеної в 1918 г., Сприяли  посиленню реформістських, лояльних післяреволюційному режиму настроїв у  масах. І тим не менш і в Мексиці  в 1917-1923 рр.. розвивалася страйкова  боротьба робітників ряду галузей за поліпшення умов праці і здійснення декларованого конституцією прогресивного  трудового законодавства, хоча вона не досягла таких масштабів і  гостроти, як в Аргентині, Бразилії та інших країнах.

 Підйом масового  руху трудящих з 1918р. спостерігався  також у Перу, де в цей час  стали створюватися профспілки. У травні-червні 1919 р, основні  міста країни охопив загальний  страйк, пригнічена армією. У 1923 р.  страйк на цукрових плантаціях  переросла в стихійне повстання,  під час якого сільськогосподарські  робітники захопили і протягом  тижня утримували місто Трухильо. При придушенні повстання сотні  людей були розстріляні. У 1922 - 1924 рр.. в гірських районах повстали  селяни-індіанці,

Зростання страйків у ці роки відбувався в Колумбії та Еквадорі. У Гватемалі в 1920 р. в  результаті народного повстання  була скинута диктатура реакційна  Кабрери, що проіснувала більше 20 років.

У 1919-1920 рр.. в  багатьох країнах Латинської Америки  пройшли мітинги, маніфестації та страйки  з вимогою припинити інтервенцію  проти Радянської Росії. На демонстрацію і мітинг солідарності з Радянською Росією в Ріо-де-Жанейро 1 травня 1919 вийшли 60 тис. чоловік.

Серед учасників  страйків 1917-1921 рр.. переважали руйнівні, бунтарські анархістські і анархо-синдикалистские  настрою. Нерідко підсумком таких  виступів, що супроводжувалися жертвами і репресіями, було розчарування трудящих в страйкової боротьби. Але підйом руху змусив правлячі кола країн, охоплених  заворушеннями, зайнятися вирішенням соціальних проблем. Робітники і  службовці Аргентини, Мексики, Бразилії, Чилі, Уругваю добилися скорочення робочого дня (в деяких випадках до 8 годин), підвищення заробітної плати, визнання профспілок, введення пенсій для деяких категорій працівників. Це стало важливим завоюванням робочого класу. Страйковий рух пішов на спад. Вплив анархізму і анархо-синдикалізму серед трудящих помітно зменшилася. Поширилися помірні, реформістські  настрою.

Деякі активісти  робочого і соціалістичного руху перейшли на позиції революційного  марксизму і сприйняли ідеї Жовтневої  революції 1917 р. в Росії. На цьому  грунті в 1918 - 1922 рр.. виникли комуністичні партії в Аргентині, Мексиці, Бразилії, Чилі та Уругваї, а пізніше і в  інших країнах.

В Аргентині  створення компартії стало результатом  розколу впливової в країні Соціалістичної партії, в якій взяли гору прихильники  соціал-реформістської тенденції на чолі з лідером партії Хуаном Б. Хусто. Ліві соціалісти вийшли з партії і  б січня 1918 заснували Інтернаціональну соціалістичну партію, висловившись за революційний марксизм і солідарність з Жовтневою революцією і більшовиками. У 1919 г. ця партія приєдналася до Комінтерну, а в кінці 1920 р, відповідно до рішенням II конгресу Комінтерну була перейменована  в Комуністичну партію Аргентини.

У 1919 р. на базі невеликих  груп революційно налаштованих робітників і інтелігентів була створена компартія  в Мексиці. В Уругваї в Соціалістичній партії і в основному профцентр  країни революційне протягом виявилося  в більшості. У вересні 1920 р. з'їзд  соціалістів висловився за вступ  до Комінтерну і незабаром партія була перейменована в Комуністичну. Невелика група поміркованих соціалістів  не визнала цих рішень і створила свою партію під колишньою назвою - Соціалістична.

У Чилі в кінці 1920 р. Соціалістична робоча партія. Створена під керівництвом Л. Е. Рекабаррена  ще в 1912 р., заявила про приєднання до Комінтерну, а в січні 1922 р. прийняла рішення про * своєму перетворенні в  Комуністичну партію Чилі. Перебуваючи  в 1917-1918 рр.. в Аргентині, Рекабаррен взяв діяльну участь у створенні  партії аргентинських комуністів і  навіть був обраний її першим керівником. Очоливши Робочу федерацію Чилі, Рекабаррен домігся в 1919р. її затвердження на позиціях класової боротьби і перетворення на провідний профцентр країни. У 1921 р. Рекабаррен був обраний депутатом  Національного конгресу Чилі.

У Бразилії освіта компартії відбулося в процесі  поступової еволюції лівих анархо-синдикалістська  активістів. робітничого руху в бік  революційного марксизму. Створені, ними в 1918-1919 рр.. невеликі групи і  гуртки в березні 1922 р. на своєму з'їзді заснували Комуністичну партію Бразилії. Пізніше, в серпні 1925 р., виникла компартія  на Кубі і тоді ж з'явилася керована комуністами Національна конфедерація трудящих Куби - перший національний профцентр  країни.

Латиноамериканські  компартії вступили в Комуністичний  Інтернаціонал (Комінтерн), створений  в 1919 р. в Москві, і підпорядковувалися його директивам і керівництву. Підтримуючи  вимоги робітників, комуністи активно  брали участь в їхніх виступах, намагаючись надати їм революційний, антиурядовий характер. Вони часто  піддавалися переслідуванням. За компартіями  пішла частина профспілок, революційної молоді та інтелігенції. Але в цілому їх вплив було невелике. Їм, як і взагалі  Комінтерну, були властиві догматичні, левосектантскіе позиції. Комуністи  абсолютизували класову боротьбу, закликали  до негайної «соціалістичної революції» і «диктатуру пролетаріату» за зразком  Росії, ігноруючи реальності. Вони не розуміли важливості боротьби за загальнодемократичні і загальнонаціональні вимоги, різко  критично ставилися до реформістським профспілкам і партіям. Ті, зі свого  боку, відповідали комуністам неприязню  і ворожістю.

 Одночасно  з підйомом робітничого руху  в Латинській Америці розгорнулося  широке студентський рух за  університетську реформу. Його  почали в березні 1918 р. студенти  Кордовського університету Аргентини.  Вони зажадали введення демократичного  самоврядування і повної автономії  університету від державної влади,  вигнання консервативних професорів. оновлення програм і навчального  процесу відповідно и нагальними  потребами суспільства, забезпечення  доступу до університетської  освіти народних мас. У червні 1918 р.. студенти - учасники боротьби  звернулися з «Кордовським маніфестом»  до всіх студентів, громадськості  та народам Південної Америки.  закликаючи до спільної боротьби  проти імперіалізму, за оновлення  суспільства і ліквідацію соціальної  несправедливості, до союзу студентства  і демократичної інтелігенції  з трудящими. Рух вилилося в  бойкот, захоплення університетських  приміщень, вуличні маніфестації  та мітинги. Воно охопило всю  країну і була підтримана передовою  інтелігенцією і робітниками  організаціями. У жовтні 1918 р.. уряд  Аргентини декретованих університетську  реформу, задовольнити вимоги студентів про автономію і демократизації університетів. З Аргентини рух за університетську реформу перекинулося в Чилі, Перу, на Кубу і в інші країни, де воно також добилося ряду важливих успіхів.