Літопису попа Дуклянина

ЛІТОПИС ПОПА ДУКЛЯНИНА ЯК ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО

ЗМІСТ

Вступ ………………….…………………………………………………….....3

Розділ 1. Атрибуція «Літопису попа Дуклянина»

1.1.           Списки «Літопису попа Дуклянина» та їх характеристика………6

1.2.           Авторство та датування «Літопису попа Дуклянина» …………...8

1.3.           Джерела «Літопису попа Дуклянина»……….................................12

1.4.           Історична цінність «Літопису попа Дуклянина»………………...16

Розділ 2. Характеристика синхронних «Літопису попа Дуклянина» південнослов’янських та візантійських джерел.

2.1.           Загальна характеристика південнослов’янських писемних джерел ІX - ХІІ ст…………………………………………………………...19

2.2.           Візантійські джерела Х-ХІІ ст. з історії південних слов’ян…….21

Висновки……………………………………………………………………....26

Список використаних джерел і літератури……………………………….....27

ВСТУП

«Літопис попа Дуклянина»[1] або «Барський родовід»[2] найдавніша південнослов’янська пам’ятка, що розповідає історію південнослов’янських та далматинських земель. Твір написаний латинською мовою та за свідченнями автора є перекладом зі слов’янської мови «запису про готів (Libellus Gothorum), що по-латинському називається Regnum Sclavorum» [3].

З часу першої появи у 1601 р. в роботі Мавро Орбіні «Il regno degli Slavi oggi corrotamente detti Slavoni[4]» під заголовком «Історія королів Далмації» «Літопис» неодноразово привертал до себе увагу істориків та піддавався делальному вивченю. Досліджувались важливі питання стосовно авторства, датування, джерел (особливо стосовно слов’янського оригіналу), структура та головне достовірність повідомлень.

Видання «Летопис попа Дукљанина» Ф. Шишича має велике значення, бо у своїх дослідженнях він спирався на велику джерельну базу, як слов’янського так іноземного походження. Головний недолік його роботи полягає у зміні ним деяких місць джерела на підставі власних здогадів,хоч і з ґрунтовним поясненням.

Цінним є і видання С. Міюшковича «Љетопис попа Дукљанина» у ній, окрім, підсумовувань старих гіпотез та вісування нових міститься факсиміле ватиканського списку. Міюшкович перший, серед, дослідників «Літопису» хто не обмежився виданням І. Лучіча.

«Літопису» присвячена достатня кількість літератури та значна її частина розглядає лише певні аспекти. Багато уваги приділено усній традиції[5], що знайшла відбиток у «Літописі». Не має окремої роботи щодо достовірності свідчень, їх перевірка, в основному робиться видавцями і зазначається у коментарях.

Хоч «Літопис» і введений у науковий обіг він рідко використовуються вченими, як історичне джерело до вивчення давньої та середньовічної історії південних слов’ян. Для дослідження цього періоду частіше використовують іноземні (особливо візантійські) джерела. Якщо повідомлення «Літопису» і використовуються, то вони завжди порівнюються з іноземними.

Вирішення важливого питання – достовірності подій, зазначених у «Літописі» – дає можливість використовувати його як історичне джерело. Серед видавців та дослідників не має єдиної думки, навіть більше, вони діаметрально протилежні – від повного заперечення будь-якої історичної цінності до прийняття всіх відомостей як історичного факту.

Перевірка достовірності свідчень ускладнюється тим, що ніде в тексті не зазначено жодної дати, а спроби автора синхронізувати свої оповіді з «всесвітньою історією» виглядають невпевнено. Також наявні деякі відмінності між списками «Літопису».

Беручи до уваги всі проблеми та недоліки, перевірити достовірність свідчень «Літопису» можливо з залученням візантійських та інших синхронних та більш ранніх джерел. Адже з часу приходу на Балкани південні слов’яни не раз привертали до себе увагу хроністів, хоча інтерпретація їх повідомлень є складною. Особливою проблемою є назвами народів та соціально-економічна термінологія. Адже для «цивілізованого» світу усі інші були «варварами» і вони намагались насадити їм свої державні та соціальні інститути. Та не дивлячись на свою тенденційність вони здатні пролити світло на повідомлення «Літопису».

«Літопис попа Дуклянина»» на даний момент знаходиться на периферії історичної науки. Він містить важливу інформацію, щодо внутрішньої будови Дуклянського князівства, висвітлює події Хорватської та Болгарської історії, відносини з Візантійською імперією. Проведені раніше дослідження вказали на головні проблеми джерела та зазначили хибність та однобічність методів, що використовувались. Видання нових та перевидання застарілих візантійських та південнослов’янських джерел дає можливість більш детально дослідити повідомлення «Літопису» та виправити помилки попередників. Пошук тотожних чи подібних подій у різних джерелах і їх узагальнення є однобічним та не може достеменно підтвердити достовірність самого повідомлення. Та у купі з джерелознавчими методами він може стати у нагоді для вирішення поставленого питання.

Об'єкт дослідження  - Літопис попа Дуклянина.

Предмет дослідження – описані в «Літописі» події і їх історичність.

Хронологічні рамки дослідження – час подій, про які повідомляється у літопису, від приходу слов’ян на Балкани (VII-VIII ст.) і до умовної кінцевої дати літопису (1149 року).

Географічні рамки – територія приморських сербських (сучасна Чорногорія) і хорватських земель.

Мета – перевірити історичну цінність «Літопису».

Завдання:

•          критично дослідити наявні джерела;

•          звірити події «Літопису» з іноземними джерелами;

•          проаналізувати зміст «Літопису».

РОЗДІЛ 1.

АТРИБУЦІЯ «ЛІТОПИСУ ПОПА ДУКЛЯНИНА»

1.1. Списки «Літопису попа Дуклянина» та їх характеристика.

На початку зазначимо, що слов’янський оригінал, з якого було зроблено переклад, не знайдений і повідомлення Дуклянина - це єдина згадка про нього. Відношення «Хорватської хроніки», що написана хорватською мовою, до «Літопису» та можливість тотожності її зі слов’янським оригіналом питання дискусійні[6]. Ватиканський список[7] та хорватська редакція є копіями.

На даний момент «Літопис попа Дуклянина» існує в чотирьох списках:

1. Ватиканський список або латинська редакціє – є основним текстом. Вона була переписана на замовлення І. Лучіча[8], можливо не одним писцем та з кількох списків пам’ятки, що могли відрізнялися в транскрипції власних імен та географічних назв[9]. Лучічу належить і перше критичне видання «Літопис» в 1668 р. у роботі «De regno Dalmatiae et Croatiae de libri seх[10]» під заголовком «Presbyteri Diocletis Regnum Slavorum».

2. Італійський переклад виконаний бенедиктинцем Мавро Орбіні[11] і виданий ним в 1601 р. у своїй роботі Il regno degli Slavi oggi corrotamente detti Slavoni під заголовком «Історія королів Далмації». Деякі дослідники зазначають, що при перекладі Орбіні використовував інший список, дещо кращій, ніж Лучіч. Чорногорський філолог С. Міюшкович зазначає, що італійський переклад не має самостійного значення і використовується для реконструкції тексту латинської редакції [12].. Твір Орбіні був перекладений російською мовою і видана у 1772 р. у роботі «Книга историография початия имене, славы и разширения народа славянского[13]».

3. Хорватська редакція - була знайдена сплітським патрицієм Дмінє Папаліч на початку ХVІ ст. в домі князя Юрія Качіча-Марковіча в Краіні[14] та переписана «слово в слово»[15], була написана слов’янською (хорватською) мовою, в 1546 р. її переписав Єролім Калетіч. Хорватська редакція має відмінності від латинської: не має вступу «Автор до читача», а починається словами «В ім’я Бога всемогутнього творця неба та землі»[16]; закінчується ХХVІІІ-ю главою; з ХХІV-ї глави йде зовсім інший текст; назва «слов’яни» замінена на «хорвати».

4. Латинський переклад хорватської редакції - зробив родич Д. Папаліча хорватським письменником Марко Маруліч[17] в 1510 р. для тих хто не знав хорватської мови. Дослідження перекладу виявили великі розбіжності між обома текстами. Тому вважається, що переклад цей є доволі вільним, Маруліч покращив його не тільки стилістично, але й подіями відповідно до свого знання історії[18].

1.2. Авторство та датування «Літопису папа Дуклянина»

У великій кількості літератури «Літопис попа Дуклянина» характеризується як анонімне джерело, що виникло в другій половині ХІІ ст. у Дуклі[19].

У самому джерелі не зазначено ні автора ні часу написання, тому це викликає багато дискусій і гіпотез. Також повідомлення автора, про те, що дана робота є перекладом зі слов’янської мови ставить питання: чи автор и перекладач це одна людина? Ще одне важливе питання - існування слов’янського оригіналу з якого було зроблено переклад, адже це єдина згадка про нього. Доволі складним є питання щодо «Хорватської хроніки», яку деякі дослідники вважають оригіналом, бо вона написана слов’янською (хорватською) мовою[20].

Більшість дослідників при вирішені цих питань посилаються на сам текст, головне його вступу «Автор до читача».

Зі вступу «Літопису»:«Попросили ви, у Христі улюблені браття та чесні отці святої архієпископської столиці Дуклянської Церкви ..»[21] можна зробити висновок, що його автор був римо-католицьким священиком з міста Бар, це твердження підтримує більшість дослідників, лише з деякими уточненнями.

А от стосовно дати створення твору, то з тексту можна стверджувати лише одне, що він був написаний не раніше ХІІ ст. На це дає підстави закінчення «Літопису» розповіддю про зустріч князя Радослава з царем Еммануїлом та бунт Рашського жупана Деси[22]. Візантійський цар Мануїл Комнін правив з 1143 по 1180 рр., а бунт дослідники датують 1148/49 рр., ці дати і є першою межею створення твору.

І. Лучіч, що заклав основи критичного ставлення до джерела, датував «Літопису» серединою ХІІ ст., і це твердження підтримують ряд послідовників.

Сумніви щодо дати створення «Літопису» виказав Л. Йованович. Він зазначає, що ні латинська редакція, ні її слов’янський оригінал (слов’янське джерело) не могли бути створеними у ХІІ ст., він вважає, що у теперішньому вигляді «Літопис» було створено у ХVI ст. [23]

У 1928 р. за редакцією видатного хорватського історика та історіографа Ф. Шишич видав «Летопис попа Дукљанина»[24] до якого було включено всі редакції та переклади. Це видання, не дивлячись на критику, є найбільш авторитетним. Найбільшої критики видання Шишича зазнало через значну зміну у тексті «Літопису» на підставі його досліджень. Саме на ці самовільні виправлення вказав С. Міюшкович[25], що у своїй роботі «Љетопис попа Дукљанина», перший видав факсиміле ватиканського списку.

На підставі своїх досліджень Шишич твердо датує «Літопис» ХІІ ст. Це твердження він мотивує використанням «Літопису» у різних далматинських творах ХІІІ-ХІV ст. Зокрема він вказує на використання «Літопису» (вже у латинській редакції) в підроблених громах дуклянських князів, що були складені латинським духовенством Далмації на початку ХІІІ ст.[26] Ці твердження приймаються більшістю вчених, а от використання «Літопису» у «Історії архієпископів Салони та Спліта» Фоми Сплітського виглядає сумнівним.

Автора «Літопису»,на думку Шишича, був слов’янський (сербський) священик з Дуклі латинського сповідання[27].

Спираючись на повідомлення вступу «Літопису» він зазначає, що слов’янський оригінал та латинська редакція були створені одним автором. Мова йде про один твір, що у молодості був написаний слов’янською мовою, а на старості було здійснено його переклад.

У 1950 р. В.Мошини[28] видав «Ljetopis popa Dukljanina»[29] на основі роботи Шишича. В основному Мошин підтримував концепції попередника, хоча здійснив ряд важливих корекцій. Стосовно дати створення «Літопису» Мошин підтримував твердження Шишича, а от стосовно тотожності автора слов’янського оригіналу та латинської редакції виказував сумніви. Він вказував на можливі відмінності між оригіналом та перекладом, адже в тогочасній техніці історіографічної роботи переклад міг бути і переробкою, причому доволі вільною розширеною[30].

Д. Мандич[31] заперечує твердження Шишича, що автор був сербським священиком, оскільки в Дуклі на кінець ХІІ ст. не було сербів, «аж поки Немані не здобули Дуклі». Так як це був римо-католицький священик, то перекладач міг бути або хорват або дуклянський латинянин. Проте «дух цілого Літопису, а зокрема деякі його вислови вказують, що поп Дуклянин не був хорват». Він також «не серб, а двомовний романський латинянин з Бару»[32].

Важливою віхою в досліджені джерела було його нове видання «Љетопис попа Дукљанина» , що здійснив чорногорського філолога С. Міюшкович[33]. Вперше у видання було включено факсиміле ватиканського списку[34], що дало можливість виправити помилки та самовільні виправлення у попередніх виданнях. Міюшкович вважає, що «Літопис» було створено у другій половині ХІV або першій половині ХV ст. романським автором. Він пояснює це «ненадійністю і фантастичністю змісту «Літопису», багатьма вигадками та хронологічними помилками»[35].

Підсумовуючи усі зазначені гіпотези можна зробити узагальнення, щодо авторства та датування пам’ятки. З тим, що автор був римо-католицьким священиком погоджуються майже всі; етнічна приналежність - слов'янин або ромей (далматинець); тотожність автора слов’янського та латинського твору доволі дискусійна[36].

Стосовно датування все дещо простіше, можна визначити основні хронологічні рамки створення «Літопису» – середина ХІІ - перша половина ХV ст.

1.3. Джерела «Літопису попа Дуклянина»

Питання про джерела якими автор користувався при написанні свого твору є важливими і дискусійними. У вступі автор повідомляє нам, що він «…..переклав зі слов’янської мови латиною запис (книжечку) про готів (Libellus Gothorum)»[37], це дає підстави вважати «Книгу готську» першим джерелом. Далі автор каже: «Та нехай ні хто з читачів не подумає , що я щось інше написав, аніж те, що я (читав) і чув, як наші батьки та літні люди розказували як чисту правду.»[38],це дає підставу стверджувати, що при перекладі «Книги готської» автор використовував інші писемні джерела, розповіді сучасників та народні перекази.