Літопису попа Дуклянина

В ІХ главі «Літопис» розповідає нам про короля Светопелека який «охрестився з усім своїм королівство»[39] під час перебування в його королівстві «Костянтина-вчителя»[40], також він визначив кордони своєї землі за «давніми грамотами» та поділив її на області та округи і поставив в кожній банів, жупанів та сотників. Закінчується глава розповіддю про те, що король «Установив численні закони та добрі звичаї, що їх, якщо б хтось хотів знати, нехай прочитає слов’янську книжку, що зветься «Методіус». У ній знайде, які то добрі речі завів предобрий король»[41].

Повідомлення цієї глави вказують нам на одразу три джерела, що міг використовувати автор.

По-перше, це джерело або навіть джерела про життя та діяльність солунських братів. На використання «Паннонських легенд»[42] у «Літописі», на думку Мошина, вказують повідомлення про походження Кирила, хазарську місію, створення слов’янської абетки[43]. Шишич також вказує на використання «Паннонських легенд», хоча і вважає глосами повідомлення про Кирила. Деякі дослідники вказують на, можливе, існування у ХІІ ст. джерела про місію Костянтина в Болгарію.[44]

По-друге, акти, земельні кадастри[45]. Вони згадуються у зв’язку з встановлення Светопелеком кордонів по «давнім грамотам» які він «прохав і добивався» у «всечесного й апостольського папи Степана» та «царя Царгорода Михайла»[46]. Вчені вважають, що під «давніми грамотами» потрібно розуміти договори слов’янських князів з Візантією.

По-третє, джерелом може бути «Методіус». Питання «Методіуса» - одне з найважливіших в проблематиці джерел, що були використані при написані «Літопису», адже в ньому, за свідченням автора, записані державно-правові та церковні постанови короля Светопелека[47].

Дослідники по різному ставляться до повідомлення про «Методіус». Деякі, ототожнюють його з «Номоканоном» св. Мефодія і пояснюють - автор «Літопису» не мав чіткого уявлення, що таке Мефодіїв «Номоканоном» і вважав його законодавчим збірником Светопелека. Мошин вважає, що «Методіус» може бути, чимось на зразок Мефодієва «Номоканона» з додаванням якихось постанов та договорів[48].

Найбільш важливою частиною «Літопису» є ХХХVI глава, бо містить «Житіє Володимира Зетського». У кінці глави автор пише: «Хто бажає знати, скільки та якої сили й чудес зволив Господь учинити через блаженного Владіміра, слугу свого, нехай прочитає книжку про його діла, де його вчинки за порядком описанні, то знатиме, що ця свята людина була справді одним духом з Господом і Бог був з ним, якому честь і т. д.». Це дає підстави вважати, що автор користувався цією книжкою.

Шишич вважає це повідомлення глосою, і стверджує, що «Житіє Володимира Зетського» було написано лише у ХІV ст. Тому Дуклянин використовував усний переказ, що існував в дукляно-барській церкві у ХІІ ст., та якийсь короткий запис про смерть Володимира.

Мошин вказує на те, що «Житіє Володимира Зетського» за жанром та стилем стоїть окремо в «Літописі», є цілісним завершеним твором і має спільні стилістичні риси з більш ранніми, ніж «Літопис», агіографічними текстами[49].

Л. Йованович виділяє два джерела «Літопису» - «Зетський літопис», що був створений між серединою ХІІІ ст. і початком ХVІ ст., та невідомий хорватський літопис[50].

Хорватський філолог М. Медіні[51] на основі філологічного аналізу виділяє у «Літописі» три частини, які є окремими творами і написані різними авторами – глави І-ХХХV «Требінська хроніка» (легендарна частина), глави ХХХVІ-ХХХVІІ «Житіє Володимира Зетського», глави ХХХVІІІ-ХLVІІ «Дуклянський літопис». Метод Медіні зазнав критики, адже його дослідження ґрунтувалось на відшукуванні слів, що використовуються у різному сенсі на протязі твору. На не досконалість такого методу вказав Н. Радойчич[52], а К. В. Хворостова[53] провела аналіз соціально-економічної термінології «Літопису» і дійшла висновку, що немає підстав його розділу на частини. Тим більше вона вказує на цілісність твору, що говорить про належність її одному автору.

С. Міюшкович вважає, що при написані «Літопису» його автор використовував різні писемні і усні джерела, в тому числі і слов’янського походження[54].

Використання народних переказів не раз засвідчувалось дослідниками, вони зазначають, що у «Літописі» відбулось об’єднання усних переказів Дуклі, Рашки, Хорватії та доповнення їх далматинськими, поруч з писемними джерелами.

Н. Банашевич у своїй монографії «Летопис попа Дукљанина и народна предања»[55], детально дослідив питання про співвідношення писемної та усної історичної традиції у «Літописі». Він зробив висновки, що наявність фантастичних елементів та плутаної хронології пов’язане з використанням автором фольклору.

Проблема джерел «Літопису» стоїть гостро, адже вчені використовують різні методи їх вилучення. Найбільше використовують філологічний аналіз.

Питання джерел не є вирішеним, а що до складових частин «Літопису», то в науці закріпився, хоч, і дещо умовний, поділ на три частини:

1.      Легендарна (в том числі «Книга Готська» (Libellus Gothorum) та Легенда про Костянтина).

2.      «Житіє Володимира Зетського»

3.      Історія дуклянських князів ХІ-ХІІ ст.

1.4. Історична цінність «Літопису попа Дуклянина»

Найбільш дискусійним є питання достовірності повідомлень «Літопису». Вирішення цього питання дає можливість використовувати його як історичне джерело.

Важливим є і з’ясування мотивів якими слугувався автор при написанні пам’ятки. Майже всі вчені сходяться на думці, що «Літопис» був потрібний як доказовий матеріал для Риму в боротьбі дукляно-барської Церкви за свою втрачену архієпископію. А повідомлення автора про переклад свого твору зі слов’янської мови, це лише форма, якою було надано «Літопису» стародавності.

Ряд дослідників зазначають, що «Літопис» був написаний для возвеличення правлячої династії і закріплення за ними верховної влади. Цим і пояснюється тотожність у «Літописі» слов’ян і готів, тобто давність заселення та безперервність роду.

Перевірка достовірності повідомлень викликає деякі труднощі.

По-перше «Літопис» написаний у жанрі родоводу і тому спирається лише на поколінний рахунок, не звертаючи увагу на дати. Тут в єдиний рід було поставлено представників Дуклянського, Рашського, Хорватського князівств. Не на користь «Літопису» свідчить відсутність деяких історичних осіб, відомих з інших джерел, та наявність вигаданих, не де більше не згадуваних. Що до імен, то вони також викликають проблеми, адже латинська редакція, текст Орбіні, «Хорватська редакція» та її переклад на латинь мають розбіжності.

По-друге, спроби автора синхронізувати свої оповіді з «всесвітньою історією»,за визначенням багатьох вчених, виглядають невпевнено, а іноді навіть шкодять.

Перший видавець «Літопису» Мавро Орбіні, що переклав його італійською мовою і надрукував у своїй роботі Il regno degli Slavi oggi corrotamente detti Slavon,i визнавав всі свідчення достовірними.

І. Лучич сумнівався у достовірності «Літопису» і тим самим заклав основи критичного ставлення до цього джерела, яке домінує і досьогодні.

Ф. Шишич оцінював історичну цінність «Літопису» двояко. З одного боку, він визнавав легендарний характер багатьох свідчень та погоджувався, що в основі «Літопису» лежать народні перекази. Також, Шишич звертає увагу на неуважність автора до категорій часу, умовність та надуманість наявної хронології та спроб синхронізації з «всесвітньою історією».

З позитивних рис «Літопису» він зазначав: важливість для дослідження (особливо історичної географії) навіть, легендарної першої частини ( «Книга Готська», легенда про Костянтина); більшу історичну інформативність другої («Житія Володимира Зетського») та третьої (Історія дуклянських князів ХІ-ХІІ ст.) частин, навіть, визнаючи їх народний характер.

В цілому Шишич позиціонує «Літопис» більше як літературний твір, аніж історичну працю.

В. Мошин вказує на можливість використання всіх частин «Літопису» як історико-географічний джерел, а як історичне джерело використовувати лише третю частину (Історія дуклянських князів ХІ-ХІІ ст.). Саме вона на його думку відповідає історичним реаліям.

С. Міюшковіч вказує на «ненадійність і фантастичність змісту «Літопису», велику кількість вигадок та хронологічних помилок» і стверджує, що «Літопис» не має жодної історичної цінності, і являє собою лише літературний твір. Такі висновки він робить на основі, проведених ним, філологічних студій ватиканського списку.

Російський славіст А. Ф. Гільфердінг у роботі «История сербов и болгар»[56] широко використовує свідчення «Літопису». Він ідентифікує його, як джерело для Сербської історії і вказує, що «  летопись до такой степени наполненная именами небывалых королей Сербских и Хорватских, что с первого раза нелегко решиться пользоваться ею»[57]. Далі він зазначає, що «Літопису» починаючи з ХІ ст. «..носит явную печать исторического сказания, не во всем достоверного, но основаного на подлином предании и согласного в главных чертах с современными свидетельствами византийскими»[58]. Тож, Гільфердінг вказує на недоліки «Літопису», та все ж таки, визнає його історичну цінність.

Важливим для перевірки достовірності свідчень «Літопису» є зіставлення його з іншими джерелами.

РОЗДІЛ 2

ХАРАКТЕРИСТИКА СИНХРОНИХ «ЛІТОПИСУ ПОПА ДУКЛЯНИНА» ПІВДЕННОСЛОВЯНСЬКИХ ТА ВІЗАНТІЙСЬКИХ ДЖЕРЕЛ

2.1. Загальна характеристика південнослов’янських писемних джерел ІX - ХІІ ст.

Для вивчення буд-якого періоду історії важливі всі групи джерел: писемні, археологічні та лінгвістичні. Що стосується писемних джерел, то найбільш цінними є ті, що були створені у досліджуваному регіоні та у зазначених хронологічних рамках. Хоча, як показує практика, іноді іноземні джерела є більш інформативні. Також важливим є те, що більшість джерел дійшли до нас у пізніх копіях або взагалі фрагментарно.

Південнослов’янські джерела ІХ-ХІІ ст. представлені «Хронікою сербських князів», «Літописом попа Дуклянина», «Лакрумськими грамотами», листами Римських пап.

«Хроніка сербських королів» - цінна пам’ятка, що містить повідомлення про поселення сербів на Балканах та давніх сербських князів. Вона відома у перекладі Костянтина Багрянородного – у творі «Про управління імперією» (середина Х ст.).

«Локрумські грамоти» - грамоти різних правителів Сербії, Боснії та Захум’я про жалування Бенедиктинському монастирю на острові Локрум (біля Дубровника) земель, залежних людей і імунітетних прав. Вони написані латинською мовою і більша частина не має точних дат, що викликає труднощі при їх датуванні. «Локрумські грамоти» включають в себе : грамота захумського правителя Храмко; грамота дуклянського короля Георгія (серпень 1115 р.); грамота боснійського бана Борича ( середина ХІІ ст.).

Листи Римських пап – складають особливу групу джерел, вони висвітлюють взаємовідносини Далмації і Хорватії з Римською церквою. Серед них листи пап Миколая І, Іоанна VІІІ, Стефана V (VІ), Іоанна Х, Льва VІ, Бенедикта VІІІ, Олександра ІІ та Григорія VІІ. Листи вважаються достовірними, хоча лише послання Григорія VІІ збереглося у складеному в його час регістрі. Важливу інформацію містить лист Миколая І про заснування в середині ІХ ст. єпископії у місті Нін. Послання Іоанна VІІІ торкаються різних питань далматино-хорватської історії кінця ІХ ст. В листі , адресованому хорватським правителям та далматинському кліру, Іоанн Х закликає їх викорінити «вчення Мефодія», під яким розуміється богослужіння слов’янською мовою, навчати дітей латинській мові й основам християнства. Унікальним є документ, що зберігся в архівах Римської церкви - клятва вірності хорватського князя Дмитра Звоніміра папі Григорію VІІ під час своєї коронації у 1075 р.

Південнослов’янські джерела ІХ-ХІІ ст. не дивлячись, на незначну кількість та деяку однобічність у висвітлені подій, мають важливі свідчення. Хоч, більшість джерел стосуються церковних справ вони фіксують соціальну структуру суспільства, економічні, внутрішньополітичні та зовнішньополітичні відносин.

2.2. Візантійські джерела Х-ХІІ ст. з історії південних слов’ян

Серед джерел з історії південних слов’ян чільне місце займають візантійські твори. Вони широко використовуються вченими через свою змістовність та широкий кругозір, адже до складу імперії у різні часи входили різні народи. І для вдалого керування ними, потрібні були знання їх особливостей.

Найбільш відомим візантійським джерелом є твір «Про управління імперією», що належить візантійському імператору Костянтину Багрянородному. Також вчені використовують роботу Георгій Кедрина - «Огляд історії», що є компіляцією творів Іоанна Скіліци, Георгія Сінкелла, Феофана та інших письменників яких зазначено у вступі. Починається вона від створення світу до вступу на престол Ісаака Комніна (1057 р.). «Історії» Микити Хоніата, що охоплюють період 1180—1206 рр. «Поради та розповіді» Кекавмена у якому поєднано історію та повчальні настанови. «Олексіаду» Анни Комніної, що є основним джерелом для вивчення багатьох народів. «Хроніка» Іоанна Зонара та ін.

Для визначення історичної цінності «Літопису», шляхом порівняння його свідчень з візантійськими джерелами, нам стануть у нагоді роботи Костянтина Багрянородного, Анни Комніної та Кекавмека.

Костянтина Багрянородного «Про управління імперією»

Робота Костянтина Багрянородного «Про управління імперією» широко використовується вченими для висвітлення ранньої середньовічної історії слов’янських народів. Дослідниками зазначається: широкий авторський задум, багатство сюжетів, різноманітність жанрів. При написані своєї робот, на думку більшості дослідників, Костянтин користувався так званою «Хронікою сербських князів»[59], також окрім писемних джерел він використовував народні перекази.

Серед великої кількості літератури присвяченій твору Багрянородного чільне місце, у зазначеній нами темі, займають роботи К. Я Грота «Известия Константина Багрянородного о сербах и хорватах и их расселении на Балканском полуострове»[60] та Острогорски Г. Порфирогенитова хроника српских владара и ньени хронолошки подаци[61]

Південнослов’янським народам у роботі Костянтина відведене не останнє місце, їхній історії зокрема присвячені вісім глав.

Свідчення цих глав широко використовується у коментарях до «Літопису попа Дуклянина». Особливо важливу роль робота Костянтина відіграє у встановлені імен та національної приналежності князів зазначених у «Літописі». Адже у «Літописі» в єдиний генеалогічний ряд поставлені князі Дуклі, Рашки, Хорватії, тим більше існує плутанина в іменах у різних редакціях.