Проголошення і розбудова незалежної демократичної держави України

 

Міністерство освіти і науки України

Національний  університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»

Кримський юридичний інститут

 
 
   Кафедра загальнотеоретичних  правових дисциплін

 
 
 
 
 
 
 
КУРСОВА РОБОТА

 

Дисципліна: «Історія держави і права України»

  Тема: «Проголошення і розбудова

незалежної демократичної  держави України »

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
                                                                                                                  Виконав:  
                                                                                                ст. 1 курсу,11 групи                            
                                                                                          Асатрян Мері Жораївна 
                                                                                     
                                                                                                Науковий керівник :

                                                                               к.і. н., доцент Балагура О.В. 
 
 
 

                   Проголошення і розбудова

              незалежної демократичної держави  України                     
 
Зміст

    
  Вступ  
   
  Проголошення незалежності в 1991 р........................................

  Створення власного державного апарату.................................

  Становлення Українського права.............................................

  Закінчення...........................................................................................

  Використані джерела........................................................................

 

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Вступ

 
  За всю історію існування, Українська держава не була повністю 
самостійною і незалежною. Завжди існували сусідні держави, які претендували на її територію, її ресурси. Проте український народ завжди намагався відстоювати свої інтереси. 
Дана робота присвячена розгляду питання про проголошення і розбудову демократичної держави Украини. . Тема роботи не викликає сумнівів в її актуальності. На сучасному етапі актуальність цієї теми є очевидною, оскільки це обумовлено складними державнотворчими процесами незалежної Української держави, створенням її розгалуженої правової системи.  
Метою роботи є вивчення пройденого шляху України як державою,що стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України.Найбільшим здобутком сьогодення є те, що на мапі світу народилася і відбулася незалежна суверенна Україна. Відповідно до ст. 1 Конституції, Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. 
   Процес державотворення в Україні на відміну від інших країн, котрі постали перед аналогічними проблемами в кінці 80-х – на початку 90-х років, проходив у специфічних умовах і визначався своїми особливостями. Пізнання цього вкрай важливе тому, що по-перше, стають зрозумілими причини сьогочасних проблем нашого розвитку, по-друге, тому, що більш чіткими бачаться шляхи, політичні рішення та економічні важелі, котрі дійсно можуть забезпечити вихід Української держави з економічної кризи та політичної нестабільності, в яких вона перебуває з моменту свого утворення. 
 
   Серйозною перепоною на шляху розгортання державотворчих процесів залишається те, що в суспільстві, політичних партіях і рухах і досі немає згоди щодо того, яке суспільство ми будуємо. Українська національна ідея як об’єднуюча не є загальновизнаною. Гострота проблем, з якими стикнулася наша держава в перші роки свого існування, поглибленням економічної кризи, катастрофічним падінням промислового та сільськогосподарського виробництва. При  цьому зусилля політичного керівництва значною мірою витрачалися не на негайне подолання цих явищ,  а на полеміку, міжпартійні чвари і з’ясування стосунків між гілками влади, особливо між Президентом і Верховною Радою. 
   А тому  Україна не здійснила перехід до ринкової системи господарювання до цього часу. Ми вкрай повільно рухаємося в цьому напрямку при всезростаючій корумпованості влади усіх рівнів. Незалежна Україна отримала у спадок господарство, де тотальними були панування державно-колгоспної власності, заборона і переслідування ринкових відносин, мілітаризація економіки (майже 80 % народного господарства УРСР було пов’язане з військово-промисловим комплексом), де проводилась така політика, яка не рахувалася ні з національними інтересами України, ні з вимогами екологічної безпеки її населення. 
   Як вже зазначалося, українське суспільство, в тому числі й та його частина, яку ми називаємо політичною елітою, значно. мірою виявилося не готовим до розбудови незалежної Української держави. Практично протягом усіх років української незалежності не вдалося досягти конструктивної співпраці основних гілок влади. Майже щороку змінювався Прем’єр-міністр і склад Кабінету Міністрів. Парламент держави скоріш нагадував собою політико-ідеологічний клуб, ніж вищий законодавчий орган держави. Тільки в 1996 р. Верховна Рада приймає Конституцію України. Прийняття Конституції завершило період державного становлення, закріпило правові основи незалежної України, яка стала невід’ємною частиною  європейського та світового співтовариства. З прийняттям  конституції завершилося формування законодавчої , виконавчої і судової влади в Україні. Главою держави є президент, який виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання її Конституції, прав і свобод громадян. Конституція визначає всі основні засади та напрямки внутрішньої і зовнішньої політики України, орієнтири подальшої її розбудови як демократичної, соціальної і правової держави. 

 

 

1. Проголошення незалежності  в 1991 р.

Останнє десятиріччя XX ст. ввійшло в історію вельми суттєвими геополітичними змінами. Серед нових політичних реалій — творення Української незалежної держави з-поміж інших країн пострадянського простору.

Передумовами глобальних зрушень на континенті були: подолання військово-політичного протиборства Схід — Захід, падіння комунізму і переорієнтація низки держав на засади цінностей західної демократії. Внаслідок цих подій світ із дво-полюсного, чітко розмежованого поступово набирає обрисів багатополюсного, взаємозалежного, зростають взаємовпливи держав і народів. Тісно пов’язані між собою процеси подолання розколу Європи й Німеччини, ослаблення полюса сили, що його уособлювала Москва, та самовизначення народів східноєвропейських держав і національно-державного волевиявлення народів колишнього Радянського Союзу. На Сході припинили існування воєнно-політичний блок країн Варшавського Договору, Рада Економічної Взаємодопомоги та СРСР як світова наддержава.

Поява на політичній карті світу незалежної України започаткувала глобальні трансформації не лише в даному регіоні. Досягнення суверенного статусу Українською державою, за визначенням американського політолога 3. Бжезінського, є однією з найвідчутніших геополітичних подій XX ст.

Верховна Рада Української  РСР 16 липня 1990 p. прийняла знаменний, історичного значення документ — Декларацію про державний суверенітет України. Із 385 депутатів, присутніх у цей день на засіданні парламенту, за Декларацію проголосували 355, проти — чотири, не взяли участі у голосуванні — 26 (однак 18 з них звернулися до секретаріату з проханням приєднати їхні голоси до голосів “за”).

Декларація складалася зі вступу (преамбули) та десяти розділів: І. Самовизначення української нації. II. Народовладдя. III. Державна влада. IV. Громадянство Української РСР. V. Територіальне верховенство. VI. Економічна самостійність. VII. Екологічна безпека. VIII. Культурний розвиток. IX. Зовнішня і внутрішня безпека. X. Міжнародні відносини.

Незважаючи на прийняття  Декларації про державний суверенітет, Україна продовжувала залишатися у складі Союзу РСР, хоча з цього часу діяла самостійніше, сміливіше, без огляду на Москву. Впродовж короткого часу (з літа 1990 p. до літа 1991 p.) Верховна Рада УРСР схвалила близько 40 законів і 68 постанов з різних аспектів економічної політики. Серед них — закон про економічну самостійність України (серпень, 1990 р.) та постанова (листопад, 1990 p.) “Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки”, інші акти. Закон про економічну самостійність визначав зміст, мету й основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки й соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової систем. В Україні 1991 p. розпочато реформу цін. Однак введення з 1 січня 1991 p. нових закупівельних і оптових цін створило для багатьох промислових підприємств критичну ситуацію, оскільки нові ціни на більшість товарів народного споживання перевищили діючі роздрібні. Це призвело до порушення госпрозрахункових відносин при реалізації продукції і, як наслідок,— до порожніх полиць крамниць. Тільки з 2 квітня були запроваджені нові державні фіксовані, регульовані й вільні роздрібні ціни. Цей крок виявився дуже непопулярним серед населення. З 1 листопада уряд був змушений до насичення ринку товарами ввести продаж продовольчих і непродовольчих товарів з використанням картки споживача з купонами.

Розпочався новий етап — етап загальнодемократичної революції, в ході якої юридично ліквідовано  компартійну систему, припинив існування “непорушний” Союз РСР. Розпочався незворотний процес об’єктивної суверенізації республік, який М. Горбачов з гіркою іронією назвав “парадом суверенітетів”. Однак це був не парад, а природний рух народів до волі, прагнення утворити свої суверенні держави.

Позачергова сесія Верховної  Ради України 24 серпня 1991 p. розглянула надзвичайно важливе для долі народу питання: про політичну ситуацію в республіці й заходи, які необхідно  вжити для недопущення можливості повторення подібних дій у майбутньому. Сесія прийняла історичний документ — Акт проголошення незалежності України, в якому підкреслювалося:

“Виходячи із смертельної  небезпеки, яка нависла була над  Україною в зв’язку з державним  переворотом в СРСР 19 серпня 1991 p.,—

продовжуючи тисячолітню традицію державотворен-ня в Україні,—

виходячи з права  на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,—

здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність Ук-раїни та створення самостійної Української держави — України.

Територія України є  неподільною і недоторканою. Віднині  на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей Акт набирає чинності з моменту його схвалення”.

Акт проголошення незалежності України, день прийняття якого був незабаром проголошений національним святом, не був випадковим явищем, навіяним серпневим путчем. Прагнення до національного суверенітету випробувано віками. Право самовизначення — право народу самому визначати свою долю. Акт проголошення незалежності України український народ прийняв, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні з урахуванням природного права на самовизначення. Отже, це не витвір політиків чи партій — це об’єктивна потреба, об’єктивний процес розвитку людства в сучасну епоху.

Прагнучи утвердження  на території України загально-людських соціальних цінностей і благ, зокрема, принципів свободи людини, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності усіх націй та етнічних груп, беручи до уваги, що на території держави проживають громадяни понад 100 національностей, які разом з українцями становлять 52-мільйонний народ України, Верховна Рада 1 листопада 1991 p. прийняла “Декларацію прав національностей України”.

Дуже важливим завданням молодої держави було створення власних Збройних сил — гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. Без надійних і достатніх збройних сил будь-яка держава не могла б довго проіснувати.

Прагнучи забезпечити економічний суверенітет, входження у світове господарське співтовариство, добробут і умовидля вільної, творчої праці громадян, Україна розпочала перехід до ринкової економіки, визначила рівноправність усіх форм власності.

2. Створення власного  державного апарату.

На першій стадії створення  нового державного апарату України  одним з важливих моментів стало  прийняття Закону від 14 лютого 1992 р. про внесення змін і доповнень  у Конституцію України. Було зроблено спробу більш чітко розмежувати повноваження між законодавчою, виконавчою і судовою владою. Були також затверджені символи України як незалежної держави: Державний герб, Державний прапор і Державний гімн.

За Конституцією єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада — представницький орган, депутати якого обираються населенням на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Верховна Рада правомочна розглядати і вирішувати будь-які питання, не віднесені до компетенції органів державної виконавчої або судової влади. Ті ж них які не є такими, вирішуються виключно всеукраїнським референдумом. Порядок призначення, підготовки, проведення референдуму, порядок визначення його результатів передбачено Законом України від 3 липня 1991 р. "Про всеукраїнський і місцеві референдуми".

Склад Верховної Ради — 450 народних депутатів, правовий статус яких визначався Законом України "Про  статус народного депутата України".

Порядок роботи Верховної  Ради України визначався її регламентом, прийнятим українським парламентом 27 липня 1994 p. Верховна Рада працювала сесійно. Для організації її роботи утворювалась Президія.

З метою здійснення законопроектної  роботи, попереднього розгляду і підготовки питань, віднесених до відання Верховий Ради, а також сприяння втіленню в життя законів та підзаконних актів, контролю за діяльністю державних органів і організацій Верховна Рада обирала з числа народних депутатів постійні комісії. Їх організацію і діяльність регламентував Закон "Про постійні комісії Верховної Ради України. Формування державності безпосередньо пов’язане зі становленням парламентаризму на демократичних засадах. Важливе значення для діяльності українського парламенту мало прийняття Верховною Радою 17 листопада 1992 р. Закону «Про статус народного депутата України». Згідно із Законом народні депутати є повноважними та відповідальними представниками українського народу у Верховній Раді України. Вони покликані виражати і захищати суспільні інтереси та інтереси своїх виборців, брати активну участь у здійсненні законодавчої та контрольної функцій Верховної Ради України, їхні повноваження починаються з дня відкриття першої сесії Верховної Ради України і закінчуються в день першої сесії Верховної Ради наступного скликання.

Закон наділив народного депутата України широким колом прав у Верховній Раді та її органах: обирати і бути обраним до органів Верховної Ради України; пропонувати питання для розгляду Верховної Ради або її органами; правом законодавчої ініціативи у Верховній Раді; ставити питання про визнання законопроекту терміновим та про винесення його на загально-народне обговорення або референдум; вносити проекти постанов, інших актів, поправки до них; вносити пропозиції та поправки до проектів законів та інших законодавчих актів, а також пропозиції щодо порядку голосування; висловлювати думку щодо персонального складу органів і кандидатур посадових осіб, які обираються, призначаються або затверджуються Верховною Радою України та ін.

Прагнення забезпечити  оперативне вирішення питань, пов’язаних із запровадженням ринкової реформи, і зосередити їхнє законодавче розв’язання в одних руках зумовило розширення повноважень Кабінету Міністрів України. Спочатку, 18 листопада 1992 р., Верховна Рада прийняла Закон, яким тимчасово (строком на шість місяців) зупинялася дія п. 13 ст. 97 Конституції України 1978 р. (повноваження Верховної Ради) в частині здійснення законодавчого регулювання відносин власності, підприємницької діяльності, соціального і культурного розвитку, державної митної, науково-технічної політики, кредитно-фінансової системи, оподаткування, державної політики і ціноутворення, а також дія п. 7 ст. 1145 Конституції України (повноваження Президента). Здійснення цих повноважень покладалося на Кабінет Міністрів. Через місяць, 19 грудня 1992 р., Верховна Рада доповнила Конституцію України 1978 р. статтею 971 та внесла зміни і доповнення до низки інших статей. Згідно зі статтею 971 Верховна Рада може, як виняток, двома третинами голосів від загальної кількості народних де-путатів делегувати Кабінету Міністрів України на визначений термін повноваження видавати декрети у сфері законодавчого регулювання з питань, про які йшлося вище. Для реалізації делегованих повноважень Кабінет Міністрів ухвалює декрети, які мають силу закону. Декрет після його підписання Прем’єр-міністром України передається до Верховної Ради і набуває чинності, якщо протягом десяти днів з дня одержання декрету Верховна Рада не наклала на нього вето. У період здійснення Кабінетом Міністрів делегованих повноважень Верховна Рада може законом скасувати декрети Кабінету Міністрів або їх окремі положення, якщо вони суперечать Конституції України. Того ж дня Верховна Рада спеціальним законом постановила делегувати тимчасово, строком до 21 травня 1993 р., Кабінету Міністрів згадані повноваження.

Велике значення для  становлення суверенної України  мала розбудова власних Збройних Сил. У преамбулі Закону «Про Збройні Сили України», прийнятого Верховною Радою 6 грудня 1991 р., зазначалося: «Україна як незалежна держава і суб’єкт міжнародного права, виходячи з того, що оборона країни є справою всього народу України, проголошує про створення власних Збройних Сил». Збройні Сили України призначені для захисту незалежності, територіальної цілісності та недоторканності України. Велике значення має ст. 2 Закону, яка наголошує, що використання Збройних Сил України для виконання завдань, не пов’язаних з обороною держави, вирішується виключно Верховною Радою України.