Проголошення і розбудова незалежної демократичної держави України

Загальне керівництво Збройними  Силами України здійснює Президент  України як Головнокомандувач Збройних Сил України і Голова Ради оборони України. Безпосереднє керівництво Збройними Силами Закон покладає на Міністерство оборони України.

Уже в перші місяці існування  України як незалежної держави в країні була створена Національна гвардія. Закон України від 4 листопада 1991 р. визначає

Національну гвардію України як державний озброєний орган, створений на базі внутрішніх військ, покликаний захищати суверенітет України, її територіальну цілісність, а також життя та особисту гідність громадян, їхні конституційні права і свободи від злочинних посягань та інших антигромад-ських дій. Діяльність цієї державної інституції будується на принципах законності і гуманізму та поваги до особи, її прав і свобод. Закон визначав такі основні завдання Національної гвардії: захист конституційного ладу України, цілісності її території від спроб змінити її насильницьким шляхом; участь у підтриманні режиму надзвичайного стану в порядку, передбаченому законодавством України; участь у ліквідації наслідків аварій, катастроф та стихійного лиха; охорона й оборона найважливіших державних об’єктів; подання допомоги прикордонним військам у затриманні порушників державного кордону України силами частин, дислокованих у прикордонних районах; участь у бойових діях з відбиття нападу ззовні та захисту безпеки України; охорона дипломатичних і консульських представництв іноземних держав на території України. Надалі Національна гвардія зобов’язувалася брати участь в охороні громадського порядку.

На службу в Національну  гвардію приймалися громадяни України незалежно від національності та віросповідання, її комплектування здійснювалося за контрактом.

Діяльність будьяких політичних партій і рухів у Національній гвардії заборонялася. Згідно з Законом Національна гвардія підпорядковувалася Верховній Раді України. Безпосереднє керівництво нею здійснював командувач, який призначався Верховною Радою України за поданням Президента України строком на п’ять років.

У системі правоохоронних органів суверенної України важливе місце має Служба безпеки України, правовий статус якої регламентований Законом від 25 березня 1992 р. Це — державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України. Служба безпеки безпосередньо підпорядковується Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України. На неї покладені обов’язки щодо захисту державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності України, законних інтересів держави і прав громадян від розвідувальної діяльності іноземних спецслужб, економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу України та ін. Згідно зі своїм завданням Служба безпеки України здійснює розвідувальну та інформацій-но-аналітичну роботу, бере участь у розробленні й реалізації заходів щодо захисту державних таємниць України, надає допомогу прикордонним військам України в охороні державного кордону тощо.

В останні роки змінився правовий статус міліції України. Зо-крема, система органів міліції стала більш централізованою. Керівництво усією міліцією здійснює Міністерство внутрішніх справ України. Були розширені права працівників міліції. Велике значення для зміцнення правової основи діяльності міліції мало прийняття Верховною Радою України 18 лютого 1992 р. Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» (нова редакція була затверджена 22 квітня 1993 р.).

Уже впродовж кількох  років в Україні здійснюється широка судово-правова реформа, у  межах якої прийнято низку законодавчих актів. Серед них важливе значення має Закон України «Про статус суддів». Він визначив суддів як носіїв судової влади в Україні, що здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади. У своїй діяльності із здійснення правосуддя вони незалежні і підпорядковуються тільки закону і нікому не підзвітні. Держава гарантує фінансове і матеріально-технічне забезпечення суддів і судів. Суддя не може бути народним депутатом; належати до будь-якої політичної партії, руху; входити до складу органів виконавчої влади, інших державних органів, органів місцевого само-врядування, керівництва підприємств, які мають на меті одержання прибутку; займатися підприємницькою та іншою діяльністю, окрім викладацької, наукової та іншої оплачуваної творчої діяльно-сті у вільний від роботи час. Не може бути суддею особа, яка має судимість, обмежена у дієздатності або визнана недієздатною за рішенням суду.

Закон України від 3 червня 1992 р. передбачив створення в судовій  системі України такої важливої ланки, як Конституційний Суд. Він є  незалежним органом, покликаним забезпечити відповідність законів, інших нормативних актів органів законодавчої і виконавчої влади Конституції України, охорону конституційних прав і свобод особи.

Законом установлювалося, що судді Конституційного Суду обираються Верховною Радою в індивідуальному порядку шляхом таємного голосування строком на 10 років. Пропозиції про персональний склад суддів подають Президент України і Голова Верховної Ради України в рівній кількості.

5 листопада 1991 р. Верховна  Рада України прийняла Закон «Про прокуратуру» (нова редакція затверджена 26 листопада 1993р.). Органи прокуратури становлять єдину централізовану систему, очолювану Генеральним прокурором. Закон передбачив призначення Генерального прокурора Верховною Радою за поданням Голови Верховної Ради України. До системи органів прокуратури входять: Генеральна прокуратура України, прокуратура Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові прокуратури. Закон визначав основні функції прокуратури: нагляд за дотриманням законів усіма органами, підприємствами, організаціями, посадовими особами і громадянами; нагляд за дотриманням законів органами, які ведуть боротьбу зі злочинністю, іншими правопорушеннями і розслідують діяння, що містять ознаки злочину; підтримання державного обвинувачення; участь у розгляді в судах кримінальних, цивільних справ, справ про адміністративні правопорушення і справ в арбітражних судах; нагляд за виконанням законів у місцях утримання затриманих, попереднього ув’язнення, при виконанні покарань і застосуванні інших заходів примусового характеру, призначених судом.

У процесі розбудови  державного апарату створювалась правова  база реформування місцевої влади. У березні 1992 p. був прийнятий Закон "Про місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне самоврядування". Ним діяльність Рад обмежувалася здійсненням функцій місцевого та регіонального самоврядування, а виконавчі функції передавалися представникам Президента України в областях і районах, а також у містах Києві і Севастополі.

Таким чином, за відносно короткий проміжок часу в основному  була створена правова база для забезпечення організації та діяльності державного апарату України. Цей апарат активно працював. Проте безконфліктного функціонування усіх гілок влади, всьо-го державного механізму як у центрі, так і на місцях, на жаль, досягти не вдалось. В діяльності Верховної Ради теж поставало чимало проблем. Практика, що склалася протягом останніх майже п’яти років в організації законодавчого процесу у Верховній Раді, потребувала корінних перетворень. Найбільше проблем виявилося в організації й діяльності виконавчої влади. І це закономірно. Адже інститут президентства як складової частини виконавчої влади є новим для України. Заснування місцевої адміністрації як одного з елементів виконавчої влади було тісно пов’язано з впровадженням в 1992 p. інституту представників Президента України в областях і районах. Але реформування місцевої влади було припинено 3 лютого 1994 p., коли Верховна Рада прийняла Закон „Про формування місцевих органів влади і самоврядування” і повернула владу на місцях Радам народних депутатів та їх виконкомам. Фактично це означало контрреформу у питаннях місцевої влади. Чимало проблем виникало й при реалізації Концепції судово-правової реформи. Все практично звелося до демократизації статусу суддів, а також до розвитку елементів інфраструктури судової влади.

Причин такого ненормального стану в організації та діяльності державного апарату України чимало. Однією з них було те, що реформування системи державної влади і місцевого самоврядування відбувалося нерівномірно, нерідко без певної програми.

У середині 1995 p. склалася небезпечна ситуація — різко загострилося протистояння владних структур, перш за все суб’єктів конституційного права України — Верховної Ради і Президента. Такий стан взаємовідносин державних органів негативно впливав на всі сторони життя республіки, породивши економічну і політичну кризу і соціальне напруження в суспільстві. Однією з головних причин такого становища була відсутність нової демократичної конституції України.

Враховуючи ситуацію, що склалася. Верховна Рада як єдиний законодавчий орган, з одного боку, та Президент,як глава держави і виконавчої влади — з другого, тобто сторони, які одержали свої повноваження безпосередньо від народу, уклали Конституційний договір "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України". Цей договір набрав чинності з моменту підписання його Президентом та Головою Верховної Ради України 8 червня 1995 р. В ст. 61 договору йшлося, що він діє до прийняття нової Конституції. Щодо положень чинної Конституції України 1978 р., то, згідно з Конституційним договором, вони визнані чинними лише в частині, що узгоджується із зазначеним договором. Таким чином, Конституційний договір був основним правовим актом, який на той час мав забезпечити організацію і діяльність державного апарату України в період дії цього акта.

Отже, процес створення  державного апарату незалежної України є складним і тривалим. Багато проблем у цій справі вирішує нова Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 p.

3. Становлення Українського  права.

Проголошення незалежності України відкрило реальну можливість створення розгалуженої законодавчої системи. У реформуванні законодавства намітилися три основні напрямки. По-перше, здійснювався і здійснюється процес змін і пристосування чинних правових норм 60—70-х років до ринкової економіки і плюралістичної демократії. По-друге, приймалися і приймаються нові правові акти, також покликані забезпечити їх функціонування. По-третє, в Україні активно проводиться робота по підготовці проектів нових кодексів. Реформуванню піддано усі галузі права.

У період, що розглядається, одним з найважливіших правових актів у галузі цивільного права  залишається Цивільний кодекс України, затверджений Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 p. Але до нього останнім часом внесені зміни і доповнення відповідно до нового цивільного законодавства України, в тому числі законами України від 7 лютого 1991 p. "Про власність", від 2 жовтня 1992 p. "Про заставу", від 4 лютого 1994 р. "Про авторське право і суміжні права", від 16 червня 1992 р. "Про об’єднання громадян" та інші. 11 липня 1995 p. Верховна Рада внесла істотні зміни до ст. 71 ЦК України, яка визначала загальні строки позовної давності (для громадян — 3 роки, для юридичних осіб — 1 рік). Тепер загальний строк позовної давності встановлений тривалістю 3 роки незалежно від того, хто подає позов: громадянин (фізична особа), юридична особа чи держава. Оновлення ЦК України дає можливість пристосувати його для регламентації майнових відносин в умовах становлення ринкової економіки в Україні. У 1993 p. був прийнятий Повітряний кодекс України, в якому поряд з іншими галузевими нормами містяться цивільноправові норми, втому числі про страхування цивільної відповідальності повітряного перевізника. Цивільно-правові норми містяться також в окремих указах Президента України, зокрема указ "Про обов’язкове страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів". Значну роль у регулюванні майнових відносин відіграли декрети і постанови Кабінету Міністрів України, наприклад, декрет від 31 грудня 1992 p. "Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається". У сфері цивільного законодавства діє чимало відомчих нормативних актів, деякі з них прийняті останнім часом. Елементами системи цивільного законодавства є також примірні статути кооперативних і громадських організацій, схвалені органами державного управління або прийняті вищими органами кооперативних та інших структур.

Триває розвиток законодавства  про підприємництво. Правове регулювання  в сфері бізнесу здійснювалось  шляхом застосування норм у таких  найважливіших актах, як закони України  від 19 ве-ресня 1991 p. "Про господарські товариства", від 22 квітня 1993 p. "Про  аудиторську діяльність", від 14 жовтня 1992 р. "Про банкрут-ство" та ін.

Не залишилось без  змін й трудове законодавство. Тут  чимало зроблено в галузі захисту  трудових прав працівників. Так, були прийняті закони від 14 жовтня1992 р. "Про охорону праці", від 16 грудня 1993 р. "Про основні принципи соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку". 23 червня 1993 p. Кабінет Міністрів України затвердив Правила відшкодуван-ня власником підприємства, установи, організації або уповноваже-ним ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків. Законом від 19 грудня 1993 р. до Кодексу законів про працю України були внесені зміни і доповнення, які стосувалися охорони праці. Одержав подальший розвиток інститут контракту. У березні 1993 p. Кабінет Міністрів України затвердив Положення про поря-док укладення контрактів керівником підприємства, що є у загаль-нодержавній власності, при наймі на роботу, а 19 березня 1994 p.

Положення про порядок укладення контрактів при прийнятті (най-манні) на роботу працівника.

Певні зрушення сталися  і в аграрному законодавстві  України. Зокрема були прийняті закони від 14 лютого 1992 р. "Про колективне сільськогосподарське підприємство" і від 20 грудня 1992 p. "Про селянське (фермерське) господарство".

Також, право відігравало велику роль в реалізації соціальної політики держави. Так, 19 листопада 1992 р. Верховна Рада України прийняла Основи законодавства України про охорону здоров’я. Кожна людина, — зазначалося в цьому документі, — має природне невід’ємне і непорушне право на охорону здоров’я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров’я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров’я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв’язання екологічних проблем, удосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.

Основи законодавства  України про охорону здоров’я визначили правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Україні, врегулювали суспільні відносини у цій галузі. Держава згідно з Конституцією України гарантує усім громадянам реалізацію їхніх прав у галузі охорони здоров’я через: а) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров’я; б) організацію і проведення системи державних і громадських заходів щодо охорони та зміцнення здоров’я; в) надання усім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної допомоги в обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України; г) здійснення державного і громадського контролю у галузі охорони здоров’я.