ШЩпаргалка по "Истории украинской культуры"

Діяльність західноукраїнської інтелігенції в радянській Україні 1920 – 1930-х роках знайшла відображення в монографіях О.Рубльова та Ю.Черченка. Вчені аналізують політичні репресії проти науковців-вихідців із Західної України, акцентуючи увагу на ідеологічних чинниках їх проведення. Ідеологічні мотиви переслідувань наукової інтелігенції радянським режимом фрагментарно розкрито в дослідженнях В.Пристайка, В.Очеретянка, Г.Вербіленко, В.Гусєва, І.Верби, Д.Архірейського, В.Ченцова.

Підсумком великої роботи з переосмислення у вітчизняній  історіографії проблеми політичного  терору в Україні є колективна монографія „Політичний терор і  тероризм в Україні”. У дослідженні частково висвітлено ідеологічну складову політичних репресій, зокрема проти наукової інтелігенції України

.

61.Розвиток освіти та наукових знань на теренах України початку XIV   перша пол. XVIIстоліття

У процесі формування українського етносу світоглядні функції в суспільстві виконувала насамперед релігія. Релі¬гійні уявлення накладали свій відбиток на естетичні смаки і морально-етичні уподобання, впливали на жанрову струк¬туру художньої культури.

Головними осередками культури, як у попередні часи, залишалися князівські двори, монастирі та церкви. У них зосереджувалися освічені люди, велось літописання, пере-писували й перекладали книги.

У період феодальної роздробленості важливу роль у культурному розвитку українського етносу поряд з Києвом та Черніговим стали відігравати міста Галицької землі — Галич, Холм, Перемишль, Львів, а також Волинської — Володимир та Луцьк. Проте Київ продовжував зберігати свої давні традиції в духовному житті слов'янських наро¬дів.

Найбільш освіченим  на Україні у той час було духовен¬ство, в руках якого зосереджувались школи. Значна час¬тина письменних людей була серед шляхти і- ремісників. Письменні люди, знавці іноземних мов працювали у кня¬зівських та єпископських канцеляріях, готували тексти гра¬мот, вели дипломатичне листування.

Загарбання українських  земель польськими та литов¬ськими феодалами  в другій половині XIV ст. завдало  від¬чутних втрат українській культурі. Разом з тим у цей період йшов безперервний процес багатостороннього  спіл¬кування українського, білоруського і литовського народів, розширення взаємовпливів у сфері культури. Наприклад, реформація, яка почалася в Європі у першій половині XVI ст., сприяла поширенню у Польщі гуманістичних і протестантських течій. У свою чергу, прогресивні ідеї, шо поширювалися у Польщі, мали велике значення для укра¬їнської культури. Розвиткові прогресивних традицій в куль¬турах обох народів сприяла боротьба з феодальною реак¬цією у формі контрреформації.

Разом з тим слід зауважити, що в умовах національно-релігійного гніту розвиток духовної культури українського народу здійснювався повільно. Школи, як правило, існу¬вали при монастирях, церквах або маєтках великих фео¬далів. Учні отримували в них елементарні знання з пись¬ма та арифметики. Більш повну освіту можна було здобу¬ти при великих монастирях, однак монастирська освіта була обмеженою, навчання велося латинською мовою. Крім православних шкіл у деяких містах Галичини і За¬карпаття діяли школи при католицьких костьолах. Найста¬рішою серед них була школа Львівської латинської кафед¬ри, у якій у середині XVI ст. навчання мало схоластичнї?й характер.

У XV—першій половині XVI ст. багато вихідців з Ук¬раїни здобували  освіту в Краківському, Празькому  та Бо¬лонському університетах. У списках  студентів Краківського університету знайдено понад ЗО імен уродженців Дрогоби¬ча та 70 — із Самбора. У цьому університеті навчалися студенти з Києва, Львова, Глинян, Мостиськи та інших міст. При Карловому університеті у Празі був створений спеціальний «литовський колегіум», де навчалися литовці, українці, білоруси.

У другій половині XVI—першій  половині XVII ст. на Україні продовжували діяти елементарні школи при  церк¬вах і монастирях, однак це вже не відповідало вимогам часу. Потреби суспільства вимагали освічених  людей як для господарської, так і культурно-просвітницької діяль¬ності. За розв'язання цього завдання взялося не духовен¬ство, а світські кола — окремі магнати, шляхта і особливе міщани, які стали об'єднуватись у братства.

У цей час виникає  новий тип школи — греко-слов'яно-латинська, в якій давньоруські культурно-освітні традиції поєднувалися з позитивними досягненнями західноєвропей-ської школи і науки того часу. Даний тип школи став ви-значальним у розвитку освіти на східно-слов'янських зем¬лях протягом тривалого часу.

62. Розвиток філософської думки в Україні (Г.Сковорода, П.Юркевич)

Одним із центральних  елементів філософування Сковороди  є його вчення про дві натури і  три світи. Ці ідеї — поділ усього існуючого на дві натури і три  світи — не пов´язані причинно-наслідковим зв´язком, але і не відокремлені одна від одної. Ідея про «двонатурність» світу простежується в усіх філософських працях мислителя: «Видима натура називається твар, а невидима — Бог. Ця невидима натура, чи Бог, усю твар прозирає й утримує; скрізь завжди був, є і буде. Наприклад, тіло людське видно, але утримуючого його розуму не видно. Через це у стародавніх Бог звався Розум Всесвітній. Йому в них були різні імена: натура, буття речей, вічність, час, доля, необхідність, фортуна та інше. А в християн найвідоміші йому імена такі: дух, Господь, цар, отець, розум, істина. Останні два імені здаються доречнішими інших тому, що розум є цілком неуречевлений, а істина вічним своїм пробуттям цілком супротивна непостійній речовині. Та й тепер у деякій землі Бог зветься "іштен". Що ж до видимої натури, то у неї також не одне ім´я, наприклад: речовина чи матерія, земля, плоть, тінь та інше».

У системі самосприйняття Сковороди вчення про три світи  не є чимось другорядним: «Є ж три  світи. Перший є всезагальний і світ населений, де живе все народжене. Цей, складений із незлічених світ-світів, і є великий світ. Інші два часткові й малі світи. Перший — мікрокосм, тобто світик, малий світ або людина. Другий світ символічний, тобто Біблія. У населеному будь-якому світі сонце є око його, і око це є сонце. А як сонце є голова світу, то не дивно, що людина названа мікрокосм, тобто маленький світ. А Біблія є символічний світ, тому що у ній зібрані небесних, земних і глибинних створінь фігури, щоб вони були монументами, які ведуть нашу думку у поняття вічної природи, прихованої у тлінній так, як малюнок у фарбах своїх».

Ідея співіснування  двох натур (двох природ) була висунута ще за часів античності, коли спочатку досократики (Геракліт, Парменід, Зенон), а потім Сократ і Платон звернули увагу на те, що сфера буття може бути розглянута у двох аспектах:

1) постійно змінне («Все  тече, все змінюється») матеріальне,  рухоме, чисельне буття, утворене  з окремих частин, що існує  у просторі і часі та відчуває  на собі їх постійний вплив.  Це буття людина сприймає відчуттями і будь-яка річ матеріального світу становить частину цього буття;

2) буття, яке людина  мислить. На відміну від першого  типу буття йому властиві всі  протилежні ознаки: нерухомість,  незмінність, нематеріальність, постійна  самототожність, досконалість, простота (бути простим означає не мати частин). Унікальною властивістю світу, в якому живе людина, а також самої людини, є те, що як людині, так і світові, в якому вона існує, властиві два типи буття.

Видатним українським  філософом XIX ст. є Памфіл Юркевич (1826—1874). Дослідники по-різному оцінюють його філософію. Одні називають її «філософією серця», інші — конкретним ідеалізмом, убачаючи в ній початки персоналізму й навіть елементи екзистенціалізму тощо. Однак всі одностайні в тому, що його філософія залишилася незрозумілою для сучасників, значно випередила свій час та істотно вплинула на майбутні покоління філософів, зокрема на В. Соловйова, С. Трубецького, С. Булгакова, М. Бердяева, С. Франка, М. Лосського, В. Зеньковського та ін.

Філософія П. Юркевича багатогранна й не підпадає під якесь одне усталене визначення. У ній простежуються глибокі й оригінальні думки з проблем історії філософії, філософської антропології, гносеології, етики, філософії релігії. Проте центральною проблемою є проблема людини.

Основним в усіх працях Юркевича є поняття «ідея», що несе як гносеологічне, так і онтологічне  навантаження. Мислитель розглядає  ідею, з одного боку, як одну з форм людського пізнання, з іншого —  як основу, закон і норму явища. Ідея — це справжнє місце речі, справжня річ, тобто річ як така. «Ми говоримо про ідею там, — зазначав філософ, — де предмет, котрий нами вивчається, перебуває в розвитку із внутрішнього стану в зовнішній, адже розвиток предмета передбачає закон і тип, які ми усвідомлюємо в ідеї».

63.Роль Церкви в розвитку української освіти XIV- XVIIсторіч.

 Найбільш освіченим на Україні у той час було духовен¬ство, в руках якого зосереджувались школи. Значна час¬тина письменних людей була серед шляхти і- ремісників. Письменні люди, знавці іноземних мов працювали у кня¬зівських та єпископських канцеляріях, готували тексти гра¬мот, вели дипломатичне листування.

Загарбання українських  земель польськими та литов¬ськими феодалами  в другій половині XIV ст. завдало  від¬чутних втрат українській культурі. Разом з тим у цей період йшов безперервний процес багатостороннього спіл¬кування українського, білоруського і литовського народів, розширення взаємовпливів у сфері культури. Наприклад, реформація, яка почалася в Європі у першій половині XVI ст., сприяла поширенню у Польщі гуманістичних і протестантських течій. У свою чергу, прогресивні ідеї, шо поширювалися у Польщі, мали велике значення для укра¬їнської культури. Розвиткові прогресивних традицій в куль¬турах обох народів сприяла боротьба з феодальною реак¬цією у формі контрреформації.

Разом з тим слід зауважити, що в умовах національно-релігійного  гніту розвиток духовної культури українського народу здійснювався повільно. Школи, як правило, існу¬вали при монастирях, церквах або маєтках великих фео¬далів. Учні отримували в них елементарні знання з пись¬ма та арифметики. Більш повну освіту можна було здобу¬ти при великих монастирях, однак монастирська освіта була обмеженою, навчання велося латинською мовою. Крім православних шкіл у деяких містах Галичини і За¬карпаття діяли школи при католицьких костьолах. Найста¬рішою серед них була школа Львівської латинської кафед¬ри, у якій у середині XVI ст. навчання мало схоластичнї?й характер.

У XV—першій половині XVI ст. багато вихідців з Ук¬раїни здобували освіту в Краківському, Празькому та Бо¬лонському університетах. У списках студентів Краківського університету знайдено понад ЗО імен уродженців Дрогоби¬ча та 70 — із Самбора. У цьому університеті навчалися студенти з Києва, Львова, Глинян, Мостиськи та інших міст. При Карловому університеті у Празі був створений спеціальний «литовський колегіум», де навчалися литовці, українці, білоруси.

У другій половині XVI—першій  половині XVII ст. на Україні продовжували діяти елементарні школи при  церк¬вах і монастирях, однак це вже не відповідало вимогам часу. Потреби суспільства вимагали освічених людей як для господарської, так і культурно-просвітницької діяль¬ності. За розв'язання цього завдання взялося не духовен¬ство, а світські кола — окремі магнати, шляхта і особливе міщани, які стали об'єднуватись у братства.

У цей час виникає  новий тип школи — греко-слов'яно-латинська, в якій давньоруські культурно-освітні  традиції поєднувалися з позитивними  досягненнями західноєвропей-ської  школи і науки того часу. Даний  тип школи став ви-значальним у розвитку освіти на східно-слов'янських зем¬лях протягом тривалого часу.

Першою навчальною установою  такого типу на Україні стала Острозька  вища школа, заснована близько 1576 р. відомим діячем і меценатом української  культури князем Костянтином Острозьким (1526—1608 рр.). Сучасники на¬зивали її «тримовним ліцеєм», бо навчали в ній трьох мов:

грецької, церковно-слов'янської  й латинської, а ще — «Греко-слов'янською  Академією».

64. Світове  значення українського кіномистецтва  (О.Довженко, С.Параджанов, І.Миколайчук).

Українське радянське  кіно, народжене революцією, пройшло  складний шлях становлення і утвердження. Спираючись на кращі традиції суміжних мистецтв, кіно виробляло свої художні  засоби і принципи відтворення нової  дійсності, нового героя, будівника соціалістичного суспільства.

Молоде українське кіномистецтво  в кращих реалістичних тенденціях утверджувалось в умовах гострої класової, ідейної  боротьби, в подоланні впливів  комерційного, розтлінного, розрахованого  на міщанські смаки буржуазного кіно. Активно розвивається хронікально-документальне і науково-популярне кіно.

Українське радянське  кіно, утверджуючись як самостійне мистецтво, завойовує своє місце  у всесоюзному кінопроцесі, в  духовному житті радянських людей. Кращі українські фільми здобувають визнання не лише в братніх республіках, а й за рубежем. Вирішальна роль в цьому належить провідним кіномитцям, особливо О. П. Довженку, - визначному художнику-новатору, самобутньому режисерові і кінодраматургу.

- Ті́ні забу́тих пре́дків — український художній фільм режисера Сергія Параджанова, відзнятий у 1964 році на кіностудії «Київська кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка», екранізація одноіменної повісті Михайла Коцюбинського.

- Естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979).

- Сценарій Олександра Довженка  «Україна в огні», який Сталін  спочатку сприйняв схвально, потім  було піддано розгромній критиці,  а автора — шельмуванню.

65. Селянство, як носій  культурного традиціоналізму.

Для української національної культури основоположною і базисною є народна  культура. На її основі поступово сформувалися професійні наука, література, мистецтво.