ШЩпаргалка по "Истории украинской культуры"

Найжвавіше і без  особливих перешкод відродження  української мови відбувалося у  нижчих і вищих початкових школах, що забезпечувалося підтримкою національне свідомої частини населення і учительс-тва^Значно складнішою була ситуація в середніх і вищих навчальних закладах, де значний опір українізації навчання чинили деякі викладачі та батьки учнів, що відбивало ситуацію, яка склалася з культурною політикою щодо України після 250-річного російського панування, русифікації і асиміляції українського населення.

Питання відродження  української школи було найголовнішою  проблемою двох Всеукраїнських учительських з'їздів, які відбулися у квітні і серпні 1.917 р. Згідно з постановами першого Всеукраїнського учительського з'їзду, українізація середньої школи повинна була проводитись шляхом заснування нових українських гімназій. Предмети українознавства: література, історія і географія України, а також українська мова мали бути обов'язковими в усіх середніх школах. Для забезпечення прав національних меншин було визнано за необхідне відкривати паралельні класи.

У вищих навчальних закладах, крім 4 кафедр українознавства, які  були дозволені Тимчасовим урядом, перший Всеукраїнський учительський з'їзд вважав за потрібне з нового навчального року відкрити ще дві кафедри: історії українського мистецтва та історії української етнографії.

м Першу українську гімназію ім. Т.Г.Шевченка було відкрито на кошти  Товариства шкільної освіти і пожертвування окремих осіб 18 березня 1917р. Вона працювала у приміщенні іншої гімназії, у вечірню зміну. Таке становище було характерним і для інших українських гімназій, які відкриються пізніше: відсутність власного приміщення, друга зміна навчання, відсутність державної допомоги. Всього у 1917р. в Україні було відкрито 39 українських гімназій: на Київщині - 13, на Полтавщині - 14, на Поділлі - 4, на Чернігівщині - 2, на Харківщині - 1. Більшість цих гімназій були відкриті по селах: 25 з 39.

Значну увагу Генеральний секретаріат народної освіти приділяв проблемам вищої школи. Реорганізація вищих навчальних закладів могла здійснюватися двома шляхами:

українізація існуючих університетів та інститутів через  відкриття паралельних курсів українською  мовою;

заснування нових українських  вищих шкіл.

5 жовтня 1917 р. відбулося  урочисте відкриття першого Українського  народного університету в Києві.  Було відкрито три факультети: історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний, а 

також підготовчі курси.

Таким чином, за короткий час (з березня 1917 р. до квітня 1918 p.), попри складні політичні умови, початок громадянської війни, Центральна Рада і Генеральний секретаріат народної освіти, при активній підтримці українських громадських організацій і національне свідомої частини українського народу, заклали фундаментальні засади відродження національної середньої та вищої освіти. Досягненню значніших

успіхів перешкоджали вагомі причини: політична нестабільність, відсутність коштів, опозиція шовіністично налаштованих росіян і русифікованих українців, дефіцит українських підручників і вчителів. Проте підвалини, закладені за доби Центральної Ради, забезпечили наступним . українським урядам можливість продовжити процес розвитку системи української національної освіти.

Справу Центральної  Ради у галузі розвитку української  освіти, науки і культури продовжив  уряд Української Держави гетьмана П.Скоропадського, який прийшов до влади 29 квітня 1918 р. Слід відзначити, що загальна ситуація у сфері освіти тоді була такою ж, як і за доби Центральної Ради. Українізація освіти зіштовхувалась з опозицією. Початкові школи досить легко переходили на українську мову навчання, якщо були забезпечені учителями, які могли викладати цією мовою. Тому велика увага зверталась на підготовку вчителів, які могли викладати українською мовою в учительських семінаріях.

Значно складнішою була ситуація в середніх школах, особливо у великих містах. Тут значний  прошарок населення складали росіяни, євреї, інші національні меншини, зрусифіковані  українці. Вони становили більшість у батьківських комітетах шкіл і серед педагогів. Тому, намагаючись уникнути конфліктних ситуацій, гетьманське міністерство освіти, за прикладом міністерств Центральної Ради,-вважало за краще засновувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. За Центральної Ради у Києві було три українські приватні гімназії. У 1918 р. їх прийнято на державні кошти. Протягом літа того ж року відкрито 54 українські гімназії не тільки в містах, але й по деяких селах, а наприкінці гетьманської доби їх було в Україні близько 150. У гімназіях, що залишилися з російською мовою навчання, введено як обов'язкові предмети українську мову, історію й географію України та історію української літератури.

6 жовтня 1918р. урочисто  відкрито у Києві перший Державний український університет, а 22 жовтня - другий Український університет у Кам'янці-Подільському.

80.Українська  культура під гнітом татаро - монгольської  навали.

В українському культурному  житті XV ст. спостерігаються кризові  явища. Адже українська культура була тісно пов'язана з православною церквою, а церква одержувала на духовний розвиток кошти від держави. Коли української влади не стало, Литовська та Польська держави підтримували лише католицьке духовенство. Православною ж церквою, як власне й культурою, ніхто не опікувався. Усе менше трапляється освічених людей серед духовенства, знищуються старі церковні та світські школи, слабшають література та художня творчість. 
Тяжкий іноземний гніт і спустошливі війни гальмують культурний розвиток. Проте навіть у цих складних умовах культура українського народу розвивалася. 
Архітектура 
Архітектурні стилі цього часу історики поділяють на дві групи: стиль оборонних споруд та церков. Постійні військові дії, які відбувалися на теренах України, сприяли появі великої кількості замків та фортець. Стратегія й тактика ведення війн з часів раннього середньовіччя значно змінилася. Якщо раніше велике значення мала тривала облога міста, то після монголо-татарської навали переважав штурм з використанням муроломної техніки. Тому у фортифікаційному будівництві на зміну дерев'яним прийшли могутні кам'яні стіни, потужні мури, велика кількість башт. Спеціальні міцні башти, які називають баштами-донжон, були побудовані на випадок, якщо ворогу вдасться захопити частину укріплень. Такі форми споруд використовувалися в архітектурі фортець ХІ-ХП ст. 
До мурованих кам'яних фортечних споруд належить замок у м. Кременці, який був побудований на високій горі. Його три могутні башти овальної форми давали можливість вести фланговий обстріл нападника. Подібні замки зведені в м. Білгороді (Дністровському) та Луцьку. 
Цікаво, що військовий архітектурний стиль значною мірою вплинув і на церковне будівництво. Церкви й монастирі нагадували собою укріплений замок, а їхні дзвіниці нерідко виконували функції сторожових веж. Побудовані з дерева чи каміння церкви зберігали традиції Київської Русі, віддзеркалювали складний історичний розвиток пізнього середньовіччя. Тільки на початку XVI ст. в Україні знаходить відображення європейський ренесансний стиль. Символом тієї епохи можна назвати кам'яні церкви — оборонні споруди Києво-Печерської лаври та церкви замку в с. Сутківцях на Поділлі. Такого ж типу були: Петропавлівська церква на Поділлі (XV ст.) та церква в Рогатині (XIV-XV ст.). 
У XIV-XV ст. панував церковний стиль перехідного періоду, у якому поєдналися попередні зразки візантійського стилю та нові європейські впливи готичної культури. Такі церкви збудували в Галичі (Різдва Хрис-тового, XIV ст.), У Межиріччі на Волині (XV ст.), у Лаврівському монастирі на Бойківщині (XIV-XV ст.).

Ремесла 
Починаючи з XIV ст. набувають розвитку різноманітні ремесла. У той час шанували будівельників, які зводили палаци, замки, церкви. Історики свідчать, що під час будівництва Київського замку, який був зруйнований татарами в 1482 році, тут працювало понад 20 тис. теслярів, мулярів, ковалів і землекопів. 
Високо цінували продукцію ремісників, які виготовляли вироби з металу. Було багато роботи ковалям, мідникам, слюсарям та ін. Українські майстри виготовляли холодну (мечі, луки, списи, стріли) та вогнепальну (рушниці та пістолі) зброю. У Києві, Львові, Кам'янці-Подільському, Вінниці, Житомирі, Острозі, Кременці та інших містах працювало чимало ювелірів. Українські можновладці, іноземні магнати й шляхта замовляли в них зброю, дорогий одяг, кінські убори. 
У XIV ст. в Україні з'являються перші цехові організації, що об'єднували групи ремісників за фаховою ознакою. Слово «цех» походить від німецького слова Das Zeichen — знак. Перші цехи виникли в Києві, Львові, Білій Церкві, Полтаві, Чернігові, Житомирі, Стародубі. Кожний цех мав свій статут, який визначав права й обов'язки своїх членів. Після встановлення польського панування в Україні ремісників-українців не допускали в цехи, вони зазнавали всіляких утисків. 
Живопис 
Високого розвитку в XIV-XV ст. досягло українське малярство. Українські митці поступово відходять від традицій візантійської школи — її статичності та уривчастості. Живопис, крім релігійної тематики, звертається й до світських тем. Художники приділяють більше уваги пейзажам, побутовим та військовим сценам. Набув поширення портретний живопис. Навіть в іконописі за допомогою образів святих передавали тогочасне розуміння краси. Історики бачать у зображеннях святих риси реальних людей (свята Марія — проста українська жінка, жінка-мати та ін.). Не випадково відомий мандрівник Павло Алеппський, побачивши український церковний живопис (образ Божої Матері), зазначив: «Багато дечого бачив я на своєму віку, але не бачив рівного образу. Божа Матір так чудово написана, що здається, і може заговорити, а одяг на ній наче міниться, рухається, лице, уста дивують своєю красою. Так і ждем, що скаже: «Мир божий з вами” 
Українські живописці були популярні серед литовських та польських феодалів. Навіть польський король Ягайло запросив їх розмалювати собор у Сандомирі, костьоли під Краковом, спальню в королівському палаці та ін. Роботи українців-живописців мали такий великий успіх, що за малювання костьолів у краківських та сандомирських землях українцям надано особливі привілеї. 
Однак це не завадило польській владі чинити різноманітні утиски проти українців. Поступово малярство переводилося з вільної професії до цехів. А православних у цехи не приймали. Тому в документах тих часів читаємо: «Майстрів русинів [українців. — Авт.] ремесла малярського вигнали з-поміж себе» чи «такого-то (ім'я) русина до цеху не прийняли».

Постійні утиски православ'я  не змогли зруйнувати українські мистецькі  традиції. 
Особливо це знайшло відображення в іконописі. Мистецькі образи, які дійшли до нас, якнайкраще передають середньовічну епоху. Наприклад, Юрій Змієборець, зображений у лицарських латах на коні зі списом, святий Микола — покровитель ремісників та мандрівників, Богоматір з дитиною — заступниця знедолених. 
Довідка. 
У цю добу українці називали себе русинами (слово похідне від назви Русь). Так само називалися й білоруси. Росіян у ті часи здебільшого називали московитами. 
Освіта 
Історики вважають, що українські школи й далі існували при монастирях, церквах, маєтках феодалів. Документальних джерел про цю галузь суспільного розвитку досить мало. Учителями, як правило, були дяки, які вчили дітей грамоти, молитов, церковного співу. Окремі можновладці одержали можливість учити своїх дітей у школах Польщі, Чехії, Німеччини. 
У XIV - на початку XV ст. вищих навчальних закладів в Україні ще не було. І тому українці, вихідці із знатних родів та заможних міщан, здобували освіту в Краківському, Празькому, Падуанському, Болонському університетах та університетах Німеччини. Історики України наводять факт, що тільки в Краківському університеті серед документів тогочасних студентів знайдено понад 30 імен українців з м. Дрогобича, понад 70 — із Самбора. При Карловому університеті в Празі існував Литовський колегіум, у якому навчалися вихідці з Литви, України, Білорусі. Історія знає прізвища кількох відомих українців, які здобули європейське визнання. Серед них Юрій Котермак (Дрогобич) — професор медицини Болонського й Краківського університетів, упродовж певного періоду був ректором Болонського університету. У науковому світі широко відома його праця «Прогностична оцінка поточного 1483 року», яка вийшла в Римі й містила відомості з астрології, філософії, географії, економіки. 
Магістром Краківського університету був поет Павло Русин, якого вважають одним з носіїв європейського літературного стилю. Значний вплив на розвиток української культури мав Франциск Скорина, білоруський учений, який певний час жив в Україні і був носієм гуманістичних традицій Відродження.

Персоналії 
Юрій Дрогобич (Котермак) (1450-1494) Український учений, доктор філософії і медицини. Народився в Дрогобичі. Навчався в Краківському університеті (з 1468 p.), де йому присвоєно ступінь бакалавра, а 1473 р. — магістра. Викладав медицину, філософію та астрономію в Болонському університеті. Протягом 1481 — 1482 pp. був ректором цього навчального закладу. У 1487 (1488) р. — професор Краківського університету. 
Література і фольклор 
Провідне місце серед літературних творів XV ст. належить церковній літературі. З XIV ст. в Україні поширюються південнослов'янські впливи, їхніми речниками в Україні стали митрополити Кипріян та Григорій Цамблаки, перу яких належить чимало видатних творів. З 1483 року в Україні відомий збірник «Приточник» з багатьма уривками західноєвропейських релігійних легенд. З'являються нові редакції «Києво-Печерського патерика». Поряд із церковною літературою в українській редакції з'являються й світські твори. Наприклад, «Троянська історія», «Сказання про індійське царство», збірник «Ізмарагд», що присвячений «книжній мудрості», «доброчинності і гріхам», «дружинам добрим і злим», етичним нормам. 
Важлива роль належала літописам. Вони подавали цікаві факти з історії України та Білорусі. З XIV ст. з'являється нова група літописів — литовсько-руських. Як колись літописці славили великих київських князів, так тепер вони славлять князя Вітовта. Літописці віддають належне литовським князям, які зберігають та охороняють українські землі. У XVI ст. був завершений «Короткий київський літопис». 
У XV ст. з'являється український переклад ірландського твору про Таудала — лицаря, душа якого побувала на тому світі й розповідає про це сучасникам. У новій редакції з'являється повість «Олександрія», присвячена Олександрові Македонському. 
На особливу увагу заслуговують історичні пісні, думи, що оспівують подвиги українського народу в боротьбі з ворогами. Серед них — «Утеча трьох братів з-під Азова», «Маруся Богуславка», «Самійло Кініка», «Козак Голота», «Байда». У цей час бере свій початок і балада. Найвідоміша серед них «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш? ».

Персоналії 
Григорій Цамблак (світське ім'я Гавриїл) (бл. 1364- 1419(1420)) 
Церковний і освітній діяч. Народився в м. Тирново (Болгарія). Походив з аристократичного роду. Був учнем болгарського просвітителя Є. Тирновського. З 1389 р. перебував на Афоні, пізніше в Пантократорівському монастирі в Константинополі. У 1409 р. виїхав до Києва. Здобув прихильність великого князя Вітовта. За його підтримки в листопаді 1415 р. в Новогрудці на єпископському соборі Г. Цамблака обрали київським митрополитом. У 1416 р. після зруйнування Києва військами татарського князя Адигея переніс кафедру до Вільна. Відстоював православну віру, виступав за продовження діалогу між православною та католицькою церквами. Автор понад 50 творів та проповідей. 
Річ Посполита 
Інтеграція Литви та Польщі, яка, хоч і не без суперечок, відбувалася протягом XIV-XV ст., у другій половині XVI ст. почала набирати нових обертів. Історичні передумови, що спричинилися до ще більшого зближення цих країн: 
• Литва розпочала ряд серйозних воєн з Московським князівством, тому потребувала постійного союзника для боротьби зі східним сусідом; 
• стали частішими турецько-татарські набіги на землі, підвладні Литві та Польщі; 
• значна частина литовської шляхти вбачала в єдиній з Польщею державі свої економічні та політичні інтереси. 
Довідка. 
Річ Посполита — феодально-кріпосницька об'єднана литовсько-польська держава, яка існувала з часу Люблінської унії (1659 р.) до 1795 р. До Речі Посполитої входили і загарбані українські землі: Східна Галичина, Західне Поділля, Волинь, Брацлавщина та Київщина, де панував жорстокий феодальний, національний та релігійний гніт.

81.Українське  козацтво як культурний феномен.

Кінець ХVІ - перша пол. ХVII ст. займають унікальне місце в історії розвитку української культури. М.Грушевський назвав цей період першим українським культурно-національним відродженням, а Д.Чижевський відніс його до великих блискучих епох в історії України. Це епоха славетної Острозької академії (1577), доба початків і розквіту масового книгодрукування (1574), період радикальних реформ церковного життя (1596-1620), час виникнення знаменитого Києво - Могилянського колегіуму та академії (1632, 1658). 
   Історичні джерела ХVІ - XIII ст. засвідчують високий рівень розвитку освіти в Україні, зокрема на Запорізькій Січі. У козацьких реєстрах, починаючи з ХVІ ст. знаходимо записи, у яких серед імен, прізвищ, опису роду занять козаків зустрічається слово "бакалавр", що засвідчує про здобуття українцями освіти у західноєвропейських навчальних закладах. Частина освічених українців ставала відомими вченими. Так, ректором Болонського університету 1481-1482 pp. був видатний український вчений Юрій Дрогобич. У Подуанському університеті (початок ХVII ст.) навчався Станіслав Морозенко. Серед випускників Західноєвропейських вищих навчальних закладів знаходимо імена українських діячів культури, істориків, поетів, філософів, письменників. 
   На Волині у м. Острозі Костянтин Острозький засновує (1576 р.) Острозьку колегію-перший навчальний заклад вищого ступеня України, у якому знайшли втілення кращі традиції освіти Київської Русі та досягнення західноєвропейських університетів. 
   Наприкінці ХVІ ст. у багатьох містах України виникають національно - регіональні об'єднання міщан -братства, які в умовах чужоземного панування захищали свої станові та національні інтереси, стали основною рушійною силою воістину революційного розвитку української культури і освіти. Найбільш яскраво у цьому контексті виступає діяльність Львівського Ставропігійського братства, яке протягом тривалого часу стояло в авангарді братського руху в Україні. Поряд з Львівським - найбільш знаним і шанованим були Луцьке і Київське. Члени братств розуміли, що для боротьби католицької експансії і гніту польської шляхти потрібні освічені люди, а з цією метою багато уваги приділяли організації шкіл. 
   На жаль, освітньо-виховна діяльність перших братських шкіл України ХVІ-ХVII  ст. в сучасній історико-педагогічній літературі висвітлена недостатньо. Часткове висвітлення цієї проблеми знаходимо у працях Я.Д.Ісаєвича, М.С.Возняка, Б.Н.Митюрова, Є.М.Мединського, Д.Зубрипького та ін. 
   Яскравою історичною сторінкою у становленні і розвитку культури, національної системи освіти і виховання в Україні є період Козацької доби. Як зазначає М.Грушевський, період існування Запорізької Січі - це найбільш яскравий і найбільш цікавий період української історії. Козацький рух стає найяскравішою сторінкою літопису боротьби українського народу за свою незалежність. Козацтво стало єдиним і могутнім форпостом, що пильно стояв на сторожі свободи, гідності і честі України як незалежної суверенної держави [3]. 
   Українське козацтво - це соціальне, політичне, державне, психологічне, педагогічне та культурно-історичне явище. Діяльність козаків була багатогранною - як захисників сплюндрованих прав народу, звитяжних воїнів, вільнолюбних громадян, політичних і державних діячів, дбайливих господарів землі, досвідчених хліборобів, творців високого мистецтва, мудрих вихователів. Багато козаків стали провідними політичними і державними постатями в історії рідного народу. "Сила, велич і могутність козацтва були настільки впливовими, що борючись у ті часи проти феодального закріпачення і гніту особистості, який приносили із собою різні загарбники, кожен українець прагнув стати козаком"[3; 4]. 
   Осередком козаччини стало Запоріжжя. Численні острови Дніпра давали безпеку, захист і змогу укріпитися. Перша Січ на острові Хортиця була побудована під керівництвом князя Дмитра Вишневського. До лав казаків втікали селяни і міська біднота з Галичини, Волині, Поділля, Полісся і інших регіонів. Під керівництвом талановитих полководців і мудрих державних діячів (Сагайдачного, Дорошенка, Хмельницького, Палія та ін.) був організований окремий військовий і соціальний устрій. У своїй своєрідності Запорізька Січ була першою у Європі республікою з послідовним демократичним ладом. Вищим законодавчим органом влади була загальна військова Рада. Вища виконавча влада - гетьман, кошовий атаман - обиралися на Раді прямими загальними виборами, діяло належне судочинство, запорізьке військо. 
   В умовах постійних воєн на Січі складалися чудові традиції побратимства, дружби і взаємодопомоги. За словами Д.Яворницького? світлим боком характеру козаків була добродушність, щедрість, безкорисливість [9]. 
   Епоха козацтва створила багатогранну, глибоку духовність, що стала гордістю української культури. Козацтво сформувалось як аристократія національного духу, високоморальна еліта нації. Патріотизм і хоробрість були могутнім стимулом до державотворчого, вільного і незалежного життя. 
   У багатьох народів Запорізька Січ асоціювалася із школою лицарства. Право називатись козаком вважалось найпочеснішою відзнакою не тільки серед українців. 
   Багато істориків порівнювали козаків з найсильнішими і наймужнішими народами світу. Бернар Коннф у своїй праці "Історія Польщі в особистих листах до знатних осіб" відзначає витривалість, хоробрість, військову винахідливість козаків, порівнюючи їх з іспанськими мігалетами або ж із шотландськими горцями. П.Меріме та Ш.Лезюр порівнюють запорожців з римлянами, посол Венеції Альберт Віміні (1650 р.) порівнює козаків із спартанцями: "...Вони можуть змагатися зі спартанцями суворістю свого виховання". Шефер у книзі "Анали Малоросії"(1788) порівнює козацьку республіку з республіками Спарти і Риму, він знаходить відмінність між козацькою республікою і республіками античності: виховані як спартанці й призначені для війни як римляни, вони однак ніколи не прагнули до завойовування чужих земель, а лише до захисту своїх вівтарів і домашніх вогнищ [1;7;9]. 
   Завдяки головним засадам - свободи, рівноправності, братства, православної віри, захисту слабких від сильних, боротьби з невірними, склад запорізького війська складав єдину і нероздільну спільність, згуртовану і грізну силу для ворогів. Справжній цвіт козацтва складали дуже сильні і добре фізично складені люди, головним чином українці, які належали до "лицарства" чи "товариства". 
   Т.Боплан зазначає, що борючись за свою політичну свободу, за православну віру, славні українські козаки кожний клаптик землі поливали своєю кров'ю і щедро засівали своїми кістками, натомість виховували нових героїв-богатирів, які дуже часто викликали у сучасників справедливий подив [1]. 
   Козаки відзначалися набожністю, дбаючи про святість православної віри, створили і облаштували протягом свого історичного буття багато церков і каплиць. Великий відсоток освічених і вихованих людей Січі готувала Київська духовна академія, січові, монастирські та церковно - парафіяльні школи [9]. 
   З ініціативи Петра Конашевича-Сагайдачного запорізькі козаки надавали матеріальну підтримку братському рухові. Разом зі своїм військом П.Сагайдачний вступає (1620) до Київського братства, що свідчить про велику участь Січі у суспільно-політичному і культурному житті України. 
   З 1632 р. першим учбовим закладом східних слов'ян стає Києво-Могилянська колегія, а з 1658 р. Києво-Могилянська академія, першим опікуном якої був видатний культурно-освітній діяч України Петро Могила. У цьому унікальному освітньому закладі здобули блискучу освіту багато культурно-освітніх, державних діячів, значна частина козацьких воєначальників, зокрема гетьмани: Іван Виговський, Павло Тетеря, Хмельницький, Іван Самойлович. Засобом міжнародного спілкування стає латинська мова, тому козацька молодь доборе оволодівала нею. За програмою колегії діяли школи у Вінниці, Кременці та інших містах. 
   Дбаючи про інтелектуальний розвиток козаків, осередки освіти були створені на запорізьких землях-паланках та у фортецях Січі, у яких навчали письма, церковного співу, читання, музики. Такі школи існували при усіх церквах на Січі, їх діяльність була спрямована на формування світогляду, моралі, етики, музичної грамоти. Про високий рівень освіти в Україні козацької Доби Павло Халебський пише: "У країні козаків усі діти вміють читати, навіть сироти" [9]. 
   Під впливом козацтва та православної церкви у кінці ХVІ ст. народжується українське борокко у стилі традицій народного мистецтва, що відбулося в архітектурі, живописі, музиці, літературі. Слід відзначити архітектуру Духовної академії в Києві, церкву Юра у Львові, Ковнірський корпус Києво-Печерської лаври, іконописну церквах, літературні твори М.Смотрицького, Ф.Прокоповича, Г.Сковороди, І.Величковського та ін. Визначними пам'ятниками архітектури стали світські та церковні будівлі козацької столиці - Чигирина та родинного маєтку Хмельницьких - хутора Суботова. Велику цінність має запорізький Троїцький собор, побудований майстром Я.Погрібняком без жодного цвяха (Дніпропетровська область). Активізують творчі процеси соціальні потрясіння. В умовах зовнішніх впливів, зокрема стильових особливостей класицизму, у живописі розгорнули свою діяльність талановиті художники Д.Левицький та В. Боровиковський. 
   В умовах боротьби з національними та релігійними утисками справжньою перлиною поетичної творчості стали невільницькі думи і пісні, у яких звучить туга за батьківщиною, мрії про волю, жадоба до боротьби з поневолювачами [2]. 
   Багатовіковий визвольний козацький рух покликав до життя унікальне явище не лише східнослов'янської, а й світової культури - козацьку педагогіку, яка була тісно пов'язана з гуманістичними традиціями, ідеями самоврядування і виборності, будівництва самостійної української держави. Тільки країна з великим історичним досвідом розвитку освіти і виховання, захисту прав і свобод особистості, всього народу могла породити таке незвичайне явище, як Конституція Пилипа Орлика (1710) - унікальний феномен європейської і світової політичної, державної і правозахисної думки [3;6]. 
   Аналіз наукових праць свідчить, що дослідження козацької епохи залежно від соціально-політичних обставин. 
   Перший етап пов'язується з історичними, етнографічними і фольклорними записами кінця XIX-початку XX ст., що знайшов своє відображення у творах відомих істориків: М.С.Грушевського, П.В.Іванова, П.П.Чубинського, Д.І.Яворницького. В умовах Української суверенності козацькій добі присв'ячені наукові праці істориків і педагогів: В.І.Сергійчука, П.І.Кононенка, А.В.Цьося, Б.М.Ступарика, Є.Н.Приступи, О.Т.Винничука. Традиції козацької педагогіки сьогодні стали предметом наукових досліджень істориків, філософів, правників, педагогів і психологів. Порівняльний аналіз опублікованих наукових праць свідчить про наявні відмінності в обґрунтуванні фактичних даних, що , очевидно, пов'язано з осмисленням з певних позицій різних аспектів окресленої проблематики. У них виявлено, описано і проаналізовано найбільш яскраві форми, засоби, методи виховання у Запорізькій Січі, наголошено на актуальності і необхідності їх використання у освітніх закладах різних типів. В міру нагромадження історичних відомостей, все більшого значення набуває цілісне осмислення і використання козацької педагогіки в сучасній теорії і практиці навчання і виховання підростаючого покоління [6; 8]. 
   Отже, запорожці створили досить ефективні умови і засоби для самопізнання, саморозвитку, фізичного, психічного і морального удосконалення воїна і громадянина. На думку багатьох учених ця система була однією з найкращих у світі. 
   Епоха козацтва створила багатогранну духовність, що стала гордістю і вершиноюнаціональної культури, а козацтво стало аристократією національного духу, високоморальною елітою своєї нації. Патріотизм козаків був могутнім стимулом до державотворчого, вільного і незалежного життя народу України. 
   Знаменно, що сьогодні в Україні втілюється ідея створення і функціонування Всеукраїнських дитячих та юнацьких організацій. Козацькі Ради, об'єднавчі з'їзди козаків, наукові конференції гаряче обговорюють шляхи об'єднання численних козацьких організацій, товариств, осередків у єдине соборне Українське козацтво. Відбулися І та II Всеукраїнські з'їзди козацьких та громадських організацій, Форум, спільна Рада отаманів і старійшин козацьких громад (2004), круглий стіл на тему "Роль українського козацтва в національній історії" (2004), І Міжнародний "Круглий стіл" молодіжних організацій України "Лицарсько-козацькі виховні традиції України. Історія, сучасність, перспективи (2005). Велику роботу проводять міжнародна асоціація "Козацтво", Об'єднане Козацтво України, Українське соборне козацтво "Січ" таін. Нині створено Координаційну раду козацьких організацій України при Президентові України. 
   Утвердження соборності Українського козацтва і його розвиток на сучасному етапі державотворення є потужним засобом розбудови демократичної, незалежної, правової, європейської держави. Творче відродження історичних культурно - освітніх і виховних козацьких традицій - одна з найважливіших граней зміцнення незалежності і суверенності України.