ШЩпаргалка по "Истории украинской культуры"

Широта політичного  мислення, боротьба проти соціальної неправди і неволі, проти будь-якого  насильства над людськими душами піднесла Т. Шевченка до вершин речника української нації. Шевченкове слово, його поетична мова запалювали серця мільйонів патріотичним вогнем. Поет оповивав крилом слави українську історію. Як висловився Дж. Грабович, «...він співець і пророк, що передавав голос свого народу, він духовний батько відродження української нації».

Завдяки його творчості  українська література, пройнята гуманістичними ідеями, вийшла на широкий інтернаціональний  шлях історичного поступу і вивела із забуття всю націю. Іти пліч-о-пліч з іншими народами — історична  потреба кожної нації і неодмінна умова справжнього прогресу в її духовній творчості.

Михайло Драгоманов - бере активну участь у громадському житті  Наддніпрянської України 1873-1875 рр. Це і викладацька робота, і діяльність у Київській громаді. Фактично він сам редагує газету «Киевский телеграф» Драгоманов активно співробітничав з І.Франком, О.Терлецьким, В.Навроцьким та іншими молодими галицькими діячами. Його статті друкувалися в газетах і журналах «Правда», «Діло», «Друг», «Громадський друг». 1873 р. на організаційній нараді з нагоди заснування товариства ім.Шевченка він наполягав на необхідності розгорнути наукову й літературно-дослідницьку діяльність в обох частинах України. Але найважливішою справою була видавнича й публіцистична діяльність. Протягом 1878-1881 рр. виходять пєять номерів журналу «Громада».

73. Татарський  та турецький впливи на український  побут і національний характер.

Українські землі були одним з основних об'єктів татар-ських  набігів. Насамперед це зумовлено розташуванням  Кримського ханства, яке було своєрідним плацдармом для розгортання експансії углиб українських та російських зе-мель. Крім того, польсько-литовська держава, у складі якої перебували тоді українські території, була не в змозі надійно захистити свої південні кордони. Прикордонні фортифікаційні споруди були занедбані, гарнізони укріп-лених замків слабкі, наймане військо становило лише 4 тис. осіб і не могло ефективно протидіяти численній та мобільній татарській кінноті. Залучення до захисту пів-денних кордонів шляхетського ополчення та магнатських надвірних загонів також не давало бажаного результату, а навіть ускладнювало ситуацію. Ці формування, як прави-ло, не заважали набігам, вступали у бій лише з тими татар-ськими загонами, які поверталися додому з награбованим, і за викуп віддавали полонених і добро справжнім власни-кам. Така тактика не стільки блокувала татарські напади, скільки потурала їм.

У 1448 p., підтримуючи претендента  на титул Велико-го литовського князя  Михайла, татари Великої Орди впер-ше вторглися на землі Поділля. Засновник Кримського ханства Хаджи-Гірей певний час був союзником Литви і тому не прагнув агресії на литовські володіння, до складу яких входили й українські землі, але це зовсім не заважа-ло його суперникам у боротьбі за владу час від часу робити набіги на Галичину, Волинь та Поділля. На початку 80-х років XV ст. татарська експансія розширюється і набуває ознак систематичності. Причиною цього став розрив Мен-глі-Гіреєм, сином' і спадкоємцем Хаджи-Гірея, союзу з ли-товським князем, що фактично відкрило всі шлюзи для гра-біжницьких нападів татар на українські землі. Вже 1482 р. кримський хан спустошив та пограбував Київ. Татарська аг-ресія принесла з собою величезні руйнації, пожежі, погра-бування, вбивства, захоплення місцевого населення в полон з метою продажу в рабство. Оскільки вона здійснювалась ці-леспрямовано і регулярно (від 1450 до 1556 р. татари зроби-ли 86 великих грабіжницьких походів на українські землі), виникла серйозна загроза не тільки суспільному життю, а й самому існуванню українського народу.

Отже, з моменту виникнення Кримського ханства українські землі  стали для нього головним об'єктом  екс-пансії. Це було зумовлено тим, що економіка ханства роз-вивалася на екстенсивній основі і не могла  забезпечити ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому на-селенню, що підштовхувало правлячу верхівку розв'язу-вати внутрішні проблеми країни за рахунок зовнішньої активності -- союзів з тією чи іншою державою та грабіж-ницьких набігів на сусідні землі. Сприяли експансії також географічне положення ханства, існування численної армії, підтримка Турецької імперії, нездатність польсько-литовської держави захистити свої південні кордони. Ці та інші чинники наприкінці XV -- початку XVI ст. перетво-рили Кримське ханство на силу, яка своїми походами за-грожувала життєдіяльності українських земель.

74. Трипільська  культура.

Трипільська культура як один із феноменів, була відкрита наприкінці 19 століття археологом В.Хвойкою. Є три можливі теорії виникнення трипільської культури: суто автохтонна (В.Хвойки), асиміляція автохтонного населення з прийшлими племенами (В.Збеновича) та прийшлих племен, що оселилися на тих землях (М.Марра).Є два основні види періодизації трипільської культури: періодизація В.Хвойки (два періоди: перший – звязаний з камяним віком, другий – з віком мідним) та Т.Пассека (три періоди в залежності від виникнення, розвитку та занепаду трипільської культури).Зникли трипільці, очевидно, тому, що змішалися з іншою культурою, мабуть, це була середньодніпровська культура на сході.

У трипільців було добре розвинене господарство. Землеробство становило наййбільшу його частку, система ведення його була підсічно-вогневою, тому часто потрібно було змінювати землі, що було сприятливим для розселення їхніх племен на великі території. Також не відставали трипільці у скотарстві (особливо на пізньому етапі), полюванні, рибальстві, збиральництві (на ранньому етапі), прядінні та ткацтві.

Керамічні витвори трипільців є справжніми витворами мистецтва. Вони ділилися на пофарбовані (в одну, дві, три фарби) та непофарбовані, а також на орнаментовані та неорнаментовані. Посуд був простий і для приготування їжі, що був майже завжди непофарбованим, але з рослинним чи тваринним орнаментом.

Первісні уявлення трипільців були, очевидно, звязані з періодичними катаклізмами, викликаними істотними зрушеннями в Сонячній системі під час їхнього існування. Ймовірно, тоді зявилося уявлення про циклічність часу, і знайшло своє відображення в трипільській кераміці.

З точністю не можна сказати, чи були трипільці предками слов’ян. Їхній побут дуже схожий на наш (слов’янський), але є довести спорідненість, не враховуючи теорії про те, що трипільці не були автохтонами на наших землях, просто неможливо.

75. Українська  демонологія та традиційні звичаї  й обряди українців.

Українська демонологія — сукупність міфічних уявлень народу, яка спирається на віру в злих духів (демонів).

Українська культура своєрідна і багата на різноманітні демонологічні персонажі. Уява пересічного  українця завжди була багатою на різні  вигадки, щось таємниче і цікаве. Так з’явилися у народному фольклорі чорти, водяники, русалки, домовики, перевертні та інші сили потойбіччя. Чорт (В народній уяві ця одіозна фігура нечистого світу постає у вигляді оброслої шерстю істоти з хвостом та невиликими ріжками), Русалки (ця істота представляє собою дівчину з риб'ячим хвостом. За народною уявою існує декілька типів русалок: польові, лісові та водяні. Русалками стають утопленики, самогубці а також діти, що померли нехрищеними), Вовкулаки (це перевертні, які можуть бути вночі вовком, а вдень чоловіком.Вони роблять дуже багато шкоди - переводять худобу по селах, розкрадають добро, іноді нападають на людей), Домовик (Дух оселі, що оберігає помешкання. Він не видимий і живе за піччю, або ж відразу біля порогу. Побачити домовика можуть зовсім маленькі діти. Іноді він показується на великі свята - Різдво, Великдень, Трійцю), Упирі (чоловік, який допомагає відьмам у їх нечистих справах. Здебільшого їх сила набагато більша, ніж у відьом та і шкоди вони роблять значно більше. Це вампіри, які поступово випивають кров тієї людини з якою живуть. Упирі - це душі нечестивих, які померли наглою смертю)

Трудові свята й обряди — органічна складова святково-обрядової  культури українського народу. Взаємозв'язок свят і праці має традиції, що сягають доісторичних часів.Традиційна трудова обрядовість тісно пов'язана з календарним циклом сільськогосподарських робіт. Обряди неодмінно супроводжували початок оранки, сівби, вигін худоби на пасовище, закінчення жнив.

Сімейна обрядовість. Супроводжується різноманітними обрядами та ритуалами, які в образно-символічній формі відзначали певні етапи життя людини та найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому циклі: утворення сім'ї, народження дитини, її повноліття, сімейні ювілеї, смерть когось із членів сім'ї. Основні елементи сімейної обрядовості — родильні, весільні та поховальні й поминальні обряди.

Календарні свята та обряди - календар свят визначався аграрним устроєм життя. Селяни нерідко замовляли  хресний хід і молебень у полі до початку оранки, сівби, перед початком жнив.

76. Українська  культура в контексті «радянської  багатонаціональної культури».

У 30-х роках українська культура втрачала залишки національної незалежності, суспільно-політичні  процеси, що відбувались на Україні, змусили частину інтелігенції прилаштуватись до нових умов тоталітарного буття.

Німецька навала змусила  народ консолідуватись у боротьбі проти агресора й визначила на певний час провідну проблематику художньої  культури: величезне духовне піднесення людей, неперехідну цінність людського буття.

Післявоєнні роки - період складний, насичений проявами культу особистості Сталіна. Художня культура цих років ідеологічно заангажована — це розквіт соціалістичного  реалізму в мистецтві. Комуністична ідеологія після воєнних нівелює творчі особистості, примушуючи багатьох діячів культури працювати в межах визначеної тематики.

Після смерті Сталіна  настає період політичної відлиги (1956 - 1959), який послабив певним чином і  боротьбу з національними проявами та уподобаннями. Культурна еліта, зокрема такі відомі діячі культури, як М. Рильський, М. Шумило, А. Хижняк, П. Тимошенко, проводить пропагандистську діяльність для громадськості з метою підвищення національної гідності, поваги до себе як народу. На цей час припадає перевидання "Словника української мови** Б. Грінченка, збільшується кількість україномовних видань.

Атмосфера кінця 50-х років  сприяла формуванню молодої генерації  шістдесятників (Л.Костенко, В.Симоненком, І.Драчем, М.Вінграновським, Є.Гуцалом, літературними критиками І. Дзюбою, І. Світличним, Є. Сверстюком), проти яких почалося цькування з боку влади. Одних було змушено до мовчання, деякі зламалися, інших ув'язнено.

У період хрущовської "відлиги" спостерігався розвиток науки в  Україні. Вчені світового рівня: Є. Патон, О. Богомолець, О. Антонов, В. Глушков, М. Амосов та інші.

70-х рр. почала провадитись  русифікація, а у сферах суспільних  і гуманітарних наук настав  тотальний диктат. Набули поширення  такі форми непокори, як петиції,  протести, демонстрації, сам видав  літературних джерел, влаштування страйків, створення нелегальних політичних організацій.

80-х роках відбулося  загальне розчарування в соціалістичних  ідеях, дискредитація офіційної  ідеології постала як наслідок  офіційної культури. Підвищується інтерес населення до нетрадиційної культури, релігії, ідеалістичних немарксистських вчень, західного способу життя і мислення.

Наша культура зазнала  величезних втрат, загинули сотні талановитих  її майстрів. Влада накладала тяжкий прес на наукову думку, примітизував її, в галузі літератури та мистецтва вів до загального зниження естетичного рівня, під фальшивими гаслами “нової історичної спільності” та “єдиної загально радянської інтернаціональної культури” посилювалися процеси цілеспрямованої денаціоналізації українського народу. Проте все це не могло поставити передову українську інтелігенцію на позиції споглядального, примиренського характеру. Краща її частина боролася за демократичні права й свободи (у тому числі й свободу творчості), за сприятливі умови розвитку національної культури. Українська культура вижила всупереч всім утискам і явила світу великі набутки у багатьох сферах культурного життя, насамперед науці, літературі, образотворчому мистецтві, музиці.

77.Українська культура в рамках міжнародних стосунків.

Посилення міжкультурної взаємодії етносів - прикметна ознака сучасної доби. Проте не слід забувати, що ця тенденція за різних соціальних умов може проявлятися по-різному: стати джерелом загострення етнокультурних суперечностей або, навпаки, яскравим проявом однієї з об`єктивних закономірностей - зближення етнічних культур.

В Україні посилення  міжкультурної взаємодії етносів  є одним із ключових чинників громадянського миру та консолідації нації. Виходячи з цього, держава взяла курс на побудову багатокультурного суспільства, національна ідентичність членів якого формується на засадах територіального патріотизму та етнічного плюралізму. Відтак принцип рівності прав та свобод громадян, незалежно від їхнього національного (етнічного) походження, раси, віросповідання, мови, було покладено в основу етнонаціональної політики. А філософською парадигмою її змісту, за визначенням В.Трощинського та А. Шевченка, стали міжнаціональна злагода й етнічне розмаїття [1].