Симон Петлюра

ПЛАН

Вступ………………………………………………………………………..2.

Розділ І. Покликаний історією………………………………………….4.

1.1 Життєвий шлях С.В.  Петлюри до 1917 року…………………….4.

1.2 Створення українських  збройних сил…………………………....7.

Розділ ІІ. Головний Отаман збройних сил УНР……………………11.

2.1 Діяльність Петлюри за часів Директорії………………………..11.

2.2 Боротьба за владу  в Україні 1918-1919 років………………….15.

Розділ ІІІ. Петлюра  і міжнародна діяльність Уряду УНР………...17.

3.1 Союзники УНР і Варшавський  договір…………………………17.

3.2 Петлюра в еміграції……………………………………………….20.

Висновки………………………………………………………………….23.

Використана література………………………………………………..26.

Додатки……………………………………………………………………28.

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

       Мета даної роботи: визначити життєвий шлях С.В. Петлюри та його роль у створенні українських збройних сил, діяльність за часів директорії. Охарактеризувати міжнародну діяльність уряду УНР.

       Практична значимість роботи: матеріали даної роботи можуть використовуватись під час викладу лекції, проведення семінарського заняття, конференцій.

        Життя — постійна боротьба. Окреме місце в тій боротьбі займає людина, яка не раз мусить боротися проти стихійних небезпек і нещасть, що нерозлучно йдуть у життьовім поході людини. Протягом свого культурного росту людство дедалі набирало переконання, що лише відповідними протидіями можна оборонити себе перед стихійними та ворожими людськими нападами й нещастями. [11:1:7]

       Останнім часом все частіше серед політичних постатей української історії фігурує ім'я Симона Васильовича Петлюри. Але нині, як і в попередні роки, коли ім'я «головного отамана» майже не згадувалося, повторюються вже відомі факти його життя. Пояснити це неважко. Адже в попередні часи була відсутня об'єктивна інформація про лідерів антирадянських угрупувань, що діяли в Україні у роки громадянської війни. До почасти замовчуваних, а нерідко й свідомо перекручених тем належала й військово-політична діяльність С. В. Петлюри. Дати повну і об'єктивну характеристику цій людині сьогодні непросто. Для цього потрібно не тільки детально проаналізувати весь його життєвий шлях, а й ґрунтовно дослідити той далекий вже період нашої історії — інтенсивне, глибоке й складне у своїх проявах національне явище.

        Що ми знаємо про Симона Петлюру? Неначе все, а разом з тим нічого. Життя його - як великодня казка. Прийшов із безвісті народних буднів, веселкою на обрію з'явився, загинув та - не вмер...  Ім’я  Головного  Отамана  нерозривно  зв’язане  з творенням  української  армії,  як  основної  державотворчої  сили.  Голова  Українського  Військового  комітету  Західного  фронту,  голова Українського  Військового  Генерального  комітету,  перший  Секретар   військових  справ  Генерального  Секретаріату  -  С. Петлюра,  як  ніхто  інший,  розумів  значення  війська  для  оборони  державності, - він  же  його  створив,  він  з  ним  і  пройшов  усім  тернистим  шляхом   перемог,  зради,  блокад  і  поразок.  Петлюра  -  безмірно  вищий  за  те,  що  про  нього  думають.  Він -  з  породи  вождів,  людина  того  ґатунку,  що  в  старовину  закладали  династії,  а  в  наш  демократичний  час  стають національними  героями.

         Сьогодні можна сподіватися на  об’єктивну оцінку постаті діяльності  цієї людини. Досліджено документальні  матеріали, статті, листи С. Петлюри,  які збереглися в Бібліотеці  ім. С. Петлюри в Парижі і  передані з особистої колекції  професора Лисого в бібліотеку  Ніжинського державного педагогічного  університету нашими земляками  представниками з української  діаспори в Канаді.

         Ім’я Головного Отамана нерозривно зв’язане з творенням української армії, як основної державотворчої сили. Голова Українського Військового комітету Західного фронту, голова Українського Військового Генерального комітету, перший Секретар військових справ Генерального Секретаріату - С. Петлюра, як ніхто інший, розумів значення війська для оборони державності, - він же його створив, він з ним і пройшов усім тернистим шляхом перемог, зради, блокад і поразок. Петлюра - безмірно вищий за те, що про нього думають. Він - з породи вождів, людина того ґатунку, що в старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями.

РОЗДІЛ І. ПОКЛИКАНИЙ ІСТОРІЄЮ

1.1. Життєвий шлях  С.В. Петлюри до 1917 року

 

        Симон Васильович Петлюра народився 10 травня 1879 року в Полтаві – історичного центру Східної України, яка була на той час глухим провінційним містом Російської імперії у міщанській сім'ї. Початкову освіту здобув у церковно-приходській школі. З 1895 року навчався у Полтавській духовній семінарії. У 1900 році став членом революційної української партії (РУП). Про оточення, в якому жив тоді С. В. Петлюра, ми знаємо дуже мало. У 1901 році його виключили із семінарії. Існує кілька думок з цього приводу. Одні джерела причини вбачають у революційній роботі Петлюри як члена РУПу, інші в його активній культурологічній діяльності, несумісній з навчанням у духовному закладі.[11:2:12]

        Восени 1902 року С. В. Петлюра виїжджає на Кубань до Катеринограда, де спочатку вчителює, а потім працює над архівами Кубанського Війська. Крім цього разом з Ткаченком та кількома місцевими українцями бере участь в роботі філіалу РУП — «Чорноморської Вільної Громади». За співробітництво з нею у грудні 1903 року був заарештований. У березні 1904 року його звільнили з під арешту «на поруки». Він виїхав до Києва, а звідти восени того ж року — до Львова де працював у редакції органу РУП газеті «Селянин». Наприкінці 1905 року С. В. Петлюра повертається знову до Києва, але у січні 1906 виїжджає тепер уже до Петербурга, де редагує місячник «Вільна Україна». Там вступає до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). У липні 1906 повертається до Києва, де працює секретарем редакції газети «Рада», а в 1907—1908 роках — співредактор газети «Слово» (орган УСДРП). З 21 випуску стає редактором тижневика. [11:3:13]

        У 1908 році за браком коштів «Слово» припинило існування. Редколегія розпалася С. В. Петлюра погодився зайняти посаду бухгалтера приватно-транспортного товариства у Петербурзі куди і переїхав на початку 1909 року, бере участь у роботі організації УСДРП. У Петербурзі виходив соціально-демократичний місячник «Вільна Україна». Активна участь у редагуванні його брав і Петлюра. Серед тодішніх українських соціал-демократів у Петербурзі Петлюра тримався дуже скромно. Знав, він звичайно, багатьох як із «старих», так і наймолодшої громади, але найкраще він почував себе соціал-демократичному гурті. Ось що про це писав його майбутній соратник І. П. Мазепа: « Як член філіалу УСДРП в Петербурзі, він також там виступав з рефератами майже виключно на теми про українську літературу, театр тощо. Взагалі, з розмов з ним при різних зустрічах я спостерігав, що в той час він більше цікавився питаннями літератури й мистецтва. В питаннях соціальної теорії й політики та економічних він уступав багатьом іншим членам партії. Пам'ятаю, коли на зборах нашої петербурзької організації Петлюра брав іноді слово в дискусіях, то М. Порш, тодішній найвизначніший член партії майже завжди розбивав його думки немилосердною критикою»[13:1:1161]

      Згодом С. В. Петлюра переїхав до Москви. Тут він одружується з Ольгою Опанасівною Нільською. У них народилася єдина дитина — донька Леся. Москва за часів 3-ї Державної Думи була осередком національного руху народів Російської імперії. Існувало багато таємних і легальних товариств таких як «Союз автономістів», «Товариство слов'янської культури» з українським філіалом, товариство українців «Кобзар» тощо. У 1912 році С.В.Петлюра разом з О. Саліковським стає редактором журналу «Украинская жизни» (орган Українського товариства), що друкувався російською мовою. Московський період життя С.В.Петлюри важливий насамперед тому, що там остаточно сформувався його національно-політичний світогляд. Він створив свою концепцію становища України, як політичної одиниці не тільки в межах багатонаціональної Російської імперії, а й у площині міжнародних загальноєвропейських взаємовідносин. На початку першої світової війни з’явився маніфест-декларація; цей документ Петлюра опублікував на сторінках «Украинской жизни». В ньому він обстоював тезу про лояльність українського народу до російського уряду напередодні світової війни. Необхідність цієї декларації аргументував тим, що в цей історичний момент, коли відбувається «примирення» російського громадянства з урядом, мовчання українців може «служити скріпленням того погляду, ніби вони або не існують, або що для них не може бути місця в межах російської держави».[12:1:36]

     Початок першої світової війни застав С.В.Петлюру на роботі в «Союзі земств», де з 1916 по березень 1917 року він працював в організації на допомогу фронту, а потім заступником її уповноваженого на Західному фронті. У лютому 1917 року в Росії вибухнула буржуазне демократична революція. 3 фантастичною швидкістю Російська імперія скотилася у безодню хаосу. Тимчасовий уряд що нездатний був керувати Росією, негативно ставився до незалежності України, навіть до найменших спроб добитися її автономії.[14:2:55]

       З цього підрозділу ми взнаємо, що Симон Петлюра народився в м. Полтаві, де здобув освіту, далі працює в Києві то в одній газеті, то в іншій.

Пізніше приїжджає до Москви, де стає редактором журналу «Украинская жизни», тут Петлюру застає буржуазна-демократична революція в Росії. Щоб мати повну уяву великої постаті Симона Петлюри, треба бачити її на тлі тодішніх подій і настроїв, фактів, думок і переконань.

 

 

 

1.2 Створення українських  збройних сил

 

        С.В.Петлюра переїжджає до Києва. Це був період, коли змінюються точки прикладання його внутрішньої сили. Ідея незалежної України стає стрижневою в його революційній діяльності. Тоді в російській армії на фронтах першої світової війни воювало багато українців, розпорошених по різних полках. С.В.Петлюра, який виконував обов'язки голови Українського військового комітету Західного фронту, усвідомлював необхідність створення української національної армії. Він розумів, що вона потрібна зараз не тільки як чисто військова сила, а й як моральна.[12:2:40]

       12 березня 1917 року вибухла українська національна революція. В ній доля судила Петлюрі піднятись зі становища скромного публіциста й редактора на висоту вождя нації в збройній боротьбі за той ідеал, що був визначений постулатом РУП – самостійної держави України.

       18-25 травня 1917 року в Києві з ініціативи товариства ім. Полуботка Український Військовий Комітет за згодою УНР був скликаний І Український військовий з'їзд. Як делегат від фронту Петлюра обраний до його президії. У питанні про українізацію армії зайняв помірковану позицію, він піддав критиці як противників цього, так і палких прихильників, які закликали негайно створити українську армію. На його думку, треба було пройти певний шлях і першим кроком мала стати українізація військових частин. Тому на одному із закритих засідань з'їзду було прийнято запропоновану Петлюрою резолюцію про організацію української армії. В ній зазначалося, що головним завданням повинно стати виділення в особливі частини всіх солдат українців. На з'їзді заснований Український генеральний військовий комітет (18 членів). До його бюро обрано 4 особи. Під впливом керівників Центральної Ради М.С. Грушевського та В. К. Винниченка головою комітету став С.В.Петлюра.[11:4:18]

       Тимчасовий уряд, що змушений був погодитись на часткову українізацію деяких військових частин (до трьох корпусів), однак, не поспішав виконувати вимоги Всеукраїнського військового з'їзду. Внаслідок цього військові частини, особовий склад яких одержав резолюцію з'їзду, почали самочинно переформовуватись. Це внесло плутанину у пересування військ. Український генеральний військовий комітет нічого суттєвого не робив, щоб змінити ситуацію. Річ у тім, що він і не міг багато зробити. Російська демократія продовжувала дивитися на Україну, як на частину Росії, їй і на думку на спадало дати хоч яку-небудь автономію Україні (а ідея про українізацію війська здавалася навіть дикою). Деякі українські політики теж далі ідеї автономії України в межах великої Росії не йшли. За такої концепції не потрібна була й окрема армія. До того ж у самому комітеті не було єдиної думки щодо самостійності України.[6:1:124]

       Тоді за пропозицією Центральної Ради комітет вирішив скликати II Всеукраїнський військовий з'їзд. Незважаючи на заборону Тимчасового уряду та провокації з боку російської військової влади, у червні 1917 року він розпочав свою роботу у Києві. На першому засіданні С.В.Петлюра виступив із звітом про діяльність комітету.

       23 червня 1917 року виданий І-ий Універсал, до українського народу, що на Україні й поза її межами, перебуває . В цьому універсалі говорилось: ... «тимчасово російське правительство відкинуло всі наші домагання, відштовхнуло протягнену руку українського народу. Правительство не в стані створити для нас правопорядок.... від нині ми самі будемо творити наше життя... хай буде Україна вільною... але не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою Російською...».

      15 червня на закритому засіданні Центральної Ради прийнято постанову про організацію Генерального Секретаріату (ГС), як виконавчого органу влади. До його складу ввійшов і С.В.Петлюра, який виконував обов’язки генерального секретаря військових справ.

        У цього першого уряду України не було ні армії, ні фінансових, ні матеріальних засобів. Російський уряд нічого не давав і не дозволяв. Центральна Рада була лише морально сильним і авторитетним органом. В особливо важке станови ще потрапив генеральний секретар військових справ. Наслідком такої перестороги УНР видало 16 липня ІІ Універсал, в якому було сказано: «Ми рішуче відкидаємо спроби самочинного здійснення автономії України до Всеросійських Установчих Зборів»...[11:5:19]

        С. В. Петлюра докладав усіх зусиль, щоб відновити традиції українського війська. Досягти ж цієї мети, на його думку, можливо було тільки створивши національну армію. Тому Петлюра прискорює українізацію військових частин. На початок листопада 1917 були українізовані 6-й, 10-й, 17-й, 21-й й частково З-й Сибірський та 11-й армійські корпуси. Перемога збройного повстання більшовиків у Петрограді створила першу в новітній історії України реальну можливість організації національної держави. 1 листопада 1917 року Центральна Рада оголосила про перехід влади в Києві до її рук.[12:2:41-52]