Симон Петлюра

         15 листопада С.В.Петлюра як голова Українського генерального військового комітету повідомив ставку російської армії, що вся військова влада в Україні перейшла до нього. У повідомленні до всіх військових частин і установ Петлюра заявив, що «беручи на себе вищу військову владу на Україні, за винятком фронту, всі розпорядження в тилу виходять виключно від Генерального Військового Комітету України і тому жодних інших наказів не треба виповняти». [2:1:28]

       Фактично таке рішення означало, що зроблено ще один крок на шляху до самостійного державного будівництва в Україні. Центральна Рада видала 20 листопада ІІІ Універсал з проголошенням Української Народної Республіки, не відділяючись від Росії. Створилось в Києві три сили:

1) прихильники тимчасового уряду;

2) українська революційна демократія з Українською Соціальною Радою;

3) «Совет рабочих и солдатских депутатов с большевиками».

З проголошенням УНР на основах федерації, в ГС був створений  на цей раз Секретаріат Військових Справ на чолі з Симоном Петлюрою.[11:6:22]

        В четвертому періоді чинності новітнього українського війська в час масового збройного повстання у листопаді 1918 року Симон Петлюра очолив збройну боротьбу за Українську Державність як Головний Отаман Армії УНР. Всім, були дорогі інтереси незалежної Української держави, зосередились біля Петлюри, а його ім’я стало дороговказом до правдивої мети. Шлях боротьби без огляду на всі політичні урядові зміни незалежно від них був наперед визначений моральний авторитет Симона Петлюри дав усім українським борцям популярне ім’я Петлюрівців. Бувши надзвичайно в несприятливих умовах, обстоюючи думку, що армія є носієм ідеї української державності, С.В. Петлюра доклав усіх зусиль, щоб відновити традиції українського війська - створивши національну армію. [8:1:103]

РОЗДІЛ ІІ. ГОЛОВНИЙ ОТАМАН ЗБРОЙНИХ СИЛ УНР

2.1 Діяльність  Петлюри за часів Директорії

         Того ж дня С.В.Петлюра видав відозву до армії, в якій закликав особовий склад дотримуватися суворої дисципліни: «Я, яко генеральний секретар по військовим справам в Українській Народній Республіці, закликаю всіх вас, мої товариші і друзі, в теперішній час до загальної дружньої роботи. Наше військо молоде, воно тільки становиться на ноги, і ви своєю дисциплінованістю доведете, що являєтесь славними потомками великих предків. Всі, як один, станьте навкруг Центральної Ради та її Генерального Секретаріату Не допускайте погромів та безпорядків, бо як ви їх допустите, ви ганьбою покриєте славне ім'я українського війська».[12:3:151-152]

       24 листопада 1917 року С.В.Петлюра відправив Верховному головнокомандуючому російської армії телеграму такого змісту: «Объявить украинским частям и всем украинцам на фронте через командный состав и совета: Сформировалось правительство Украинской Республики в лице Генерального Секретариата. Новое правительство стоит на страже порядка й завоеваний революции. Обращения к армии Народних Комиссаров в лице Ленина, как правительства, не признанного большинством населения, исполнению не подлежат». [2:2:114]

       1 грудня С.В.Петлюра наказав українським військовим частинам, що перебували за межами України, підпорядковуватись місцевим органам влади, а в Петрограді — українському петроградському військовому штабові. У ніч з 12 на 13 грудня, щоб не допустити нового більшовицького повстання в Києві, він наказав роззброїти російські військові частини й відправити їх у Росію. Петлюра звернувся із закликом до українських частин. Цей захід став однією з причин появи ультиматуму Ради Народних Комісарів Росії до Центральної Ради, що врешті-решт призвело до відкритої війни Радянської Росії з Україною. С.В.Петлюра виклав свою позицію у виступі на другому засіданні Всеукраїнського з'їзду Рад, який розпочав роботу в Києві. Він, зокрема, сказав: «Захищаючи права українського народу, український уряд вимушений захищати Центральну Раду від походу більшовиків. Політика централізму з якою українці знайомі дуже давно, проводиться і зараз урядом Народних Комісарів. Ми ні на кого не нападаєм, а тільки захищаємося».[14:3:45]

       31 грудня С.В.Петлюра залишає Київ і від'їжджає на Лівобережжя. Цей переїзд був зумовлений конфліктом, який виник між ним і головою Генерального Секретаріату В. К. Винниченком з приводу рішення українського уряду включитися у переговори з Німеччиною. Петлюра виступав з гострою критикою «австрійської орієнтації» уряду. У ті бурхливі дні Винниченко і Петлюра виявили себе прихильниками політичної незалежності України. Обидва вони були членами УСДРП, але значно розходилися у своїх підходах до багатьох ключових проблем Винниченко постійно коливався між національними інтересами і соціалістичним ідеалізмом, що свідчило про його непослідовність, як політика Петлюра ж, навпаки, намагався втілити свої ідеали соціальної справедливості в межах незалежної української республіки. Виходячи з цього, він наполягав на практичній стороні боротьби за незалежність. Пізніше, в еміграції, він писав: «Я належав до тих діячів, що не переоцінювали потенцій нашого народу у 1917—1920 роках, але уважали обов'язком ті потенції розвивати і кристалізувати. Я уважаю що лише в процесі кривавої боротьби, шляхом великих жертв і «великої крові» наш народ може заслужити собі право на самостійне державне життя».[7:1:147]

         На Лівобережжі С. Петлюра займався виключно організацією українських військових частин. Ініціатива утворення українізованих військових частин належить самостійникам. Їм так і не вдалося надати діяльності Центральної Ради самостійницького спрямування, де вплив автономістів був переважаючим. За цих умов прихильники швидкого створення незалежної Української держави звернулися до вдягнених у солдатське обмундирування українців. Виходячи з того, що без національної армії не може бути державності, самостійники надавали особливої уваги роботі в армії. У цій діяльності вони спиралися в основному на молодих офіцерів, вихідців з українського села — у недавньому минулому вчителів, земських службовців, семінаристів та інших представників національної інтелігенції, які з початком війни були мобілізовані до царської армії.[3:1:19-21]

         Перша українізована військова частина сформувалася в тилу в середині квітня. На київському етапному пункті зібралося близько трьох тисяч солдатів-українців, які вирішили не розчинятися в багатонаціональних військових формуваннях, а йти на фронт у складі українського полку, що дістав ім'я Богдана Хмельницького. Організацією полку імені Богдана Хмельницького займалася офіційно не визнана властями офіцерська група — «Український військовий клуб імені Павла Полуботка», очолюваний самостійником М. Міхновським. Він був палким прихильником утворення української національної армії і прагнув максимально прискорити цей процес. Саме цього побоювалася Центральна Рада, уникаючи конфлікту з Тимчасовим урядом і сподіваючись одержати з його рук автономію «цілком законним чином». Намагаючись перехопити у самостійників ініціативу, лідери Центральної Ради М. Грушевський і В. Винниченко погодилися на скликання 5—8 травня першого з'їзду представників від усіх військових організацій, товариств і військових частин українського складу з фронту і тилу. Згодом було створено Гайдамацький Кіш Слобідської України, який у січні 1918 року взяв активну участь у боях проти більшовиків у Києві. Але наступ більшовиків на Київ (23 січня) змусив війська Центральної Ради залишити столицю і відступити спочатку до Житомира, а потім — на Волинь. Звідти й було відправлено делегацію до Брест Литовського для ведення переговорів з німцями. Після того, як договір був підписаний, С.В.Петлюра почав вагатися міркуючи, чи не відійти йому зовсім від справ. Коли ж у Київ увійшли німецькі війська, він прийняв рішення перейти на становище приватної особи. Після гетьманського перевороту С.В.Петлюра спочатку очолив Київське губернське земство, а потім — Всеукраїнський союз земств. 3 особливою наполегливістю він намагався розгорнути роботу Союзу як суто національної організації — на противагу тому русифікаторському напряму, що вже почав викристалізовуватись в діяльності гетьманського уряду. На аудієнції у гетьмана П. Скоропадського та у виступі на зборах сільськогосподарського товариства в Києві він пропагував ідею відновлення скасованої гетьманом земельної реформи. 12 липня 1918 року С.В.Петлюра був заарештований і близько чотирьох місяців пробув в ув'язненні.[14:4:70-95]

2.2 Боротьба за  владу в Україні 1918-1919 років

        Широке народне невдоволення гетьманським урядом прискорило його падіння. У ніч з 13 на 14 листопада 1918 року в Києві на таємній нараді представників УСДРП, УПСР, УПСС (самостійників) було створено Тимчасовий повстанський уряд — Директорію, до складу якої ввійшли В. Винниченко (УСДРП) — голова, С. Петлюра (УСДРП), Ф. Швець (селянська спілка), П. Андрієвський  (УПСС), А. Макаренко. С.В.Петлюра не був присутній на цій нараді. Він виїхав до Білої Церкви у розташування гетьманського полку галицьких «січових стрільців», що перейшов на бік Директорії. Там від імені Директорії підписав звернення до населення України, закликаючи розпочати збройну боротьбу проти гетьмана. З Білої Церкви війська Директорії почали наступ на Київ. У зіткненні 18 листопада під Мотовилівкою (40 км від Києва) гетьманські частини були розсіяні 20 листопада війська Директорії оточили Київ, а 14 грудня військові частини на чолі з командиром «осадного корпусу» Є. Коновальцем увійшли в нього. П. Скоропадський залишив місто, а його Рада Міністрів склала свої повноваження й передала владу Директорії, яка прибула до Києва 19 грудня. Директорії у «спадщину» від гетьманського уряду перейшла складна внутрішня й зовнішня ситуація в Україні. Практично вона опинилась у повному оточенні. На заході з відновленням польської держави був створений польський фронт. На південному заході стояли румунські війська, які захопили Бессарабію та Буковину. На півдні Одесу, а згодом і Миколаїв зайняли десантні війська Антанти. На південному сході перебували війська Денікіна й Краснова. На півночі могла розпочати бойові дії проти України Радянська Росія. До того ж уряд Директорії не мав ясного політичного плану. В його політиці були помітні певні вагання. Голова Директорії В. К. Винниченко і голова Ради Міністрів В. М. Чеховський вимагали негайно укласти мир з більшовиками. Директорія прийняла пропозицію радянського уряду припинити війну, яку він до речі, користуючись скрутним становищем, вже розпочав. Для завершення переговорів і підписання миру директорія направила до Москви делегацію на чолі із Семеном Мазуренком. Після тривалих дебатів цей договір було підписано. С. Мазуренко повідомив уряд про його ратифікацію. Повідомлення прийняв С. Петлюра, але не довів до відома Директорії. Ратифікація не відбулася.[14:5:100-115]

      Позиція Петлюри в цьому питанні була кардинально протилежна тій, яку зайняли голова Директорії та голова Ради Міністрів. Він не виключав можливості союзу ,з іншими державами для боротьби проти Радянської Росії. В цьому він був рішучим: боротьба до того часу, поки радянський уряд не виведе військові сили з України і не втручатиметься в її внутрішнє життя. Розбіжність поглядів лідерів Директорії у питаннях зовнішньої політики гостро виявилася також і під час переговорів Директорії з представниками французької делегації. Внаслідок цього остання відмовилася надати матеріальну допомогу республіканській армії. ЦК УСДРП прийняв рішення про відкликання своїх членів з Директорії та уряду. Петлюра хотів скористатися цим. Він розраховував стати головою Директорії. Тому вибрав інший шлях — пише заяву до ЦК про вихід з УСДРП. З цього часу Петлюра починає боротьбу за керівну роль в Директорії й уряді. Але опозиція на чолі з П. Андрієвським намагалася усунути його. Наслідком цього стало те, що на засіданні Директорії у лютому 1919 року Петлюра не був обраний її головою. Було ухвалено, що члени останньої на засіданнях головуватимуть по черзі. Постанову про обрання С. В. Петлюри головою Директорії ухвалено лише 9 травня 1919 року (до цього часу Петлюра був членом Директорії і виконував функції Головного отамана всіх збройних сил Української Народної Республіки). Йому належала вся військова влада. Але для обмеження компетенції Петлюри та його можливостей, як Головного Отамана на цьому ж засіданні Директорії запроваджено посаду наказного отамана.[14:6:117-120]

РОЗДІЛ ІІІ. ПЕТЛЮРА  І МІЖНАРОДНА ДІЯЛЬНІСТЬ УРЯДУ УНР

3.1 Союзники УНР  і Варшавський договір

        На початку 1919 року суперечки щодо шляхів і методів дальшої боротьби за збереження національної державності всередині Директорії продовжували загострюватися. Після урочистого проголошення 22 січня 1919 року в Києві злуки УНР і ЗУНР Петлюра не хотів нікому віддавати владу, у тому числі й галицькому урядові. Він не визнавав прав Є. Петрушевича як диктатора, мотивуючи це тим, що Конституція ЗУНР не передбачала цієї посади.[11:7:42]

       Опозиція вирішила скористатися цим. 29 квітня мала місце спроба державного перевороту. Наказний отаман В. Оскілко та член Директорії П. Андрієвський, який його підтримав, висунули вимогу про призначення Є. Петрушевича тимчасовим президентом України. Вони вимагали передати всю повноту влади командуючому Українською Галицькою Армією Омельяновичу-Павленку й розпустити головний штаб українського республіканського війська. Далі йшла вимога усунути від керівництва військами й самого С. В. Петлюру. Врешті-решт заколот був ліквідований. Але більшовицький наступ, що почався на початку 1919 року, примусив Петлюру піти на співробітництво з Петрушевичем, створити коаліційний уряд. Але це не могло згладити антагоністичних суперечностей між спільниками. Представники галицького уряду вважали першорядним завданням активізацію військової боротьби з Польщею. Не заперечувалася при цьому й можливість укладення відповідної угоди з Денікіним. Директорія ж наполягала на зосередженні всіх зусиль на боротьбі з більшовиками. Наслідки не примусили себе довго чекати 30—31 серпня 1919 року Київ водночас був зайнятий денікінськими та галицькими частинами, між якими відразу ж почалися збройні сутички. Втеча республіканського війська із столиці України, наступні його поразки протягом вересня — ці обставини вплинули на перемир'я між армією Директорії та поляками, з одного боку, а також привели до капітуляції галицької армії — з другого. С. Петлюра, відчувши загрозу окупації тогочасної столиці — Кам'янець- Подільського — російськими військами, запросив до міста польські загони. Залишки державного апарату та армії були евакуйовані в Любар.[14:7:121-130]

         Для вирішення питання про передислокування тих загонів, що залишилися від армії, 6 грудня 1919 року було скликано військову нараду. Але С. Петлюра на ній не був присутній. Напередодні, 5 грудня, він виїхав до Варшави в супроводі лише начальника штабу та двох осавулів. Військове командування прийняв М. Омельянович-Павленко. Почалася для нього нова трагічна пора, шукати союзника для супроводження боротьби за визволення Батьківщини. 11 лютого 1920 року у Кам'янці поляки заарештували республіканський уряд І. Мазепи. 14 лютого фактично вже не існуюча Рада Міністрів УНР формально передала С.В.Петлюрі функції президента й головнокомандуючого. Прибувши до Варшави, Петлюра займається формуванням нових частин української армії, шукає союзників для продовження боротьби. У цій ситуації він чітко визначив позицію, на якій можливе зближення з Польщею. В одному із своїх листів він писав: «Польща має визнати нас, але, очевидно за дорогу ціну. В кожному разі без того чи іншого порозуміння з Польщею ми не можемо одновити нашої державної праці». Переговори з поляками закінчилися підписанням 21 квітня 1920 року політичної, а 24-го—військової конвенцій, що дістали назву Варшавського договору. Згідно з ним, кордон між Польщею і Україною мав пройти по р. Збруч. Таким чином Галичина, Волинь і Полісся залишалися під Польщею.[12:3:98-100]